Хто ти?

Олесь Бердник

Сторінка 56 з 99

Тільки один вмирає, як боягуз, як шолудивий пес, а інший — як людина, як герой.

У землянці запала тиша. Всі мовчали, тільки Стецюк все ще сопів, дивлячись собі під ноги. Відчувалося, що хвиля злоби, ще недавно сконденсована, напружена, відкочується, стихає. Микола зрозумів, що слід завершувати удар.

— Ти питаєш, що ми тут робимо? — звернувся він до Стецюка. — А що робить весь наш народ? Що робить увесь світ, що повстає супроти розбійницьких армій Гітлера? Хіба можна допустити, щоб усе найкраще в світі було сплюндровано, загиджено? Для чого ж тоді віками люди творили пісні, книги, сіяли хліб і народжували дітей? Невже для того, щоб за кілька років чорна свастика перекреслила все своєю отруйною павутиною? Цього не можна допустити! Чуєте, друзі? Навіть у пеклі, у найтяжчих стражданнях не можна забувати, куди прямували герої громадянської, що вони захищали, про що мріяли. Хіба ж ми неї їхні діти? Ось закінчиться війна, народ залікує рани, і знову ми будемо творити, любити, сіяти хліб, співати. А далі… Хіба ви не можете уявити, що буде далі, через десять, сто років?

— Ого, загнув, — зітхнув Стецюк, — Сто років! Хто зна, що завтра буде, а не те що че-рез сто років. Ти загинаєш, "Артисте", вигадуєш.

— Мрія теж дія, — натхненно відповів Микола, відчуваючи, що пробудив цікавість у присутніх, — Ми, справді, не маємо права забувати, що вже тепер, у ці страшні дні, готуємо прийдешнє… і повинні уявляти його, мріяти про нього. Тоді й сьогоднішні муки здадуться не такими пекельними.

Усе Миколине єство напружилося, ніби на душу навалився незримий тягар. Збагнув, що то був тягар великої відповідальності не лише за власну долю, а й за долю оцих людей, з котрими його поріднили спільне горе і лихоліття народне. Прийшло розуміння, що в даному випадку недостатньо правильних і слушних за інших обставин слів про боротьбу проти оскаженілого ворога, про подвиг. Кожен з них, за винятком хіба що Стецюка, і так все добре знає, розуміє, бо, ясна річ, за покликом серця вступив до боротьби з напасниками. Але тепер, очевидно, замало закликів, бо бувають ситуації, коли потрібно глянути на себе ніби збоку, в якомусь незвичному ракурсі, щоб правильно оцінити своє значення й покликання у двобої з нещадними руйнаторами. Найкращий погляд з незвичної, парадоксальної висоти, як це буває у леґендах і казках, котрі вражають і дитячу й дорослу душу своєю небуденністю. Де ж вона, та висота, на яку він зможе їх вивести, щоб вони оглянулися, збагнули, в ім’я чого, задля чо-го гибіють нині в цих чагарях і болотах? Вони не скорилися ворогові, хоч він і намагався вбити у них усе живе і святе — любов до Вітчизни, гордість вільних людей і найперше мрію, мрію про прийдешній світ розкутої людини. Ось воно: мрія, як рятівне коло, може стати в пригоді тепер.

Досі ніхто з них не знав, що сталося з ним до того, як він опинився у цьому лісі. На кру-тому дніпровському березі його могила, і квіти на ній. Та ворог сьогодні страхається й моги-ли, бо люди, не знаючи навіть про його дивне воскресіння, своєю казковою мрією "оживили" його й зробили своїм месником.

Чи не розповісти товаришам про той дивний сон чи марення занімілого вже в могилі серця? Може, саме ця розповідь вселить людям спокій і певність перед найстрашнішими ви-пробуваннями воєнного лихоліття? Отака дивна, феєрична історія у самому пеклі війни може стати живлючим нектаром, бо в найтяжчих ситуаціях люди гостріше відчувають своє незви-чайне призначення в світі, в історії.

В душі залунали буряні акорди бетховенської симфонії, ніби стверджуючи правильність його рішення. Разом з тим мелодія улюбленого композитора підказала Миколі, що, як і в музиці, в житті теж необхідне тонке поєднання драматизму й ліричності, високого пафосу траґедійності й протиставленого йому спокою та певності завершального апофеозу. Саме такий синтез здатен воскресити зневірене серце, щоб воно забилося мужністю від того дотику грядущого і спалахнуло жагою: кари ворогам! Кари!

Звичайно, можна було б застосувати закони військового часу до таких людей, як Сте-цюк, вжити владу командира, не заглиблюючись у психолоґічні хащі. Але в такому випадку нагороїжена душа хисткого бійця замкнеться, зачаїться і стане здобутком ворога. Чи не над-то велика розкіш для напасників одержати зболену, зневірену душу навіть одного Стецюка, що у ваганні своєму схитнулася й готова зійти в саме Дантове пекло?!

— Було це в сорок першому, восени, — почав Микола, і враз усі притихли, ніби розуміючи, що тривалий мовчазний роздум командира має бути прелюдом до якоїсь важливої розповіді.

Марія причаїлася в куточку, біля входу. Очі її зажевріли настороженістю. Осінь мину-лого року? О, вона добре пам’ятає ту страшну осінь.

— Мене розстріляли вороги, але не добили. Я вижив, очуняв і лежав, тяжко поранений, на березі Дніпра, — вів далі командир, — Відчай гриз мою душу, надія згасала. Мені здава-лося, що все вже загинуло, що вже не буде пі вільного життя, ні щебетання дітей, ні ясного дня. Свідомість моя то затьмарювалася, падала в безвість, то прояснювалася, і в цьому напівпритомному стані переді мною, як живий, постав старший уже набагато від мене чоловік з кобзою в руках.

— Який іще там чоловік? — недовірливо перебив Стецюк. Очі-буравчики на мить стрельнули з-під брів цікавістю. — Де він там узявся, та ще й з кобзою? — І знову завагався: — Ти нас казочками не вгощай, командире! Не до них зараз, коли нас, може, фашисти ото-чують.

— Не відаю, що зі мною було, — спокійно відказав Микола. — Марення чи сон, стверджувати не стану, але я запам’ятав не, як вражаюче яскраве видіння.

— Психолоґічна ін’єкція? — запитально пробурмотів, глянувши на нього, німецький офіцер і щільніше почав закутуватись у шинелю, — Ви непоганий педаґоґ, гер офіцер.

— А тебе не питають! — гаркнув на нього Стецюк. І з недовір’ям у очах повернувся до командира. — То хто ж то був?

— Як не дивно, але я впізнав у тому старому сам себе, свої риси, ніби перенісся на кілька десятиліть уперед, щоб зустрітися з собою в майбутньому. І той, прийдешній Я розвіяв мої сумніви й тривоги сьогоднішні, зняв з душі муки й зневіру.

Партизани присунулися до Миколи ближче, і він оповів їм про ту дивну пригоду на нічному пустельному березі Дніпра.

Його розповідь несподівано перервалася криками знадвору. По східцях вниз скотилися дві дівчини, що вартували на узліссі. Одна з них, задихаючись, крикнула:

— Облава! Ми бачили з горба. Десять поліцаїв, собака… Вислідили. Треба тікати!

— Зайняти оборону! — скомандував Микола. — Всі — за мною! Стецюк і дівчата за-лишаються тут. Охороняйте офіцера!

— Яз тобою, "Артисте"! — став поряд Стецюк. — Вір мені! Ти мене… сквознячком продув. Їй-богу!

— Дозволяю йти! — коротко скомандував Микола. — Вперед!

Усі вихопились в темряву лісу. Небо світліло. Партизани вибралися на кручу. Звідти видно було ланцюжок поліцаїв, котрий напригінці пробирався яругою до їхніх заростів. Ми-кола звелів зайняти місця в окопах, заздалегідь виритих на горбі. Звідси можна було про-стрелювати простір на двісті — двісті двадцять градусів виднокола. Панувала убивча тиша. Поліцаї, раз у раз оглядаючись, поволеньки наближалися. Пес рвався вперед, смикаючи зі злості повідок.

— Стріляти в упор, — пошепки передав по ланцюжку Микола. — Скільки їх? Десять? Нас — одинадцять. Кожен бере собі по одному. Ти, Васько, цілься у пса!

За годину партизани повернулися до землянки, втомлені, розбурхані, щасливі. Всі поліцаї знайшли могилу в ярузі. Лісові месники поповнили свій арсенал зброї, набоїв, гранат. У кишені одного з поліцаїв, певно, в старшого, Микола знайшов газету "Правда" за минулий рік. Мабуть, радянські літаки розкидали її десь над селами окупованої України.

Микола розгорнув газету, радісно скрикнув.

— Погляньте! Ось…

Усі з’юрмилися біля нього. На першій сторінці була фотографія — колона німецьких полонених на вулицях Москви. Стецюк дивився на неї, мов заворожений. Потім розреготався істеричним сміхом.

— Добули Москву! — тицяв він у газету. — Пройшли парадом! Ха-ха-ха! Гей, слухай, гнидо фашистська, — звернувся до полоненого офіцера, — ось твоя хвалена переможна армія! Глянь сюди! Вона таки ввійшла у Москву! Ха-ха-ха!

НОВИЙ СВІТ

Після бурхливих виплесків радощів, після сніданку всі, крім вартових, зібралися у головній землянці, Микола врочисто оглянув товаришів:

— Тепер ви не просто втікачі від окупантів. Тепер ви — бійці Червоної Армії, парти-занський загін. Хай нас мало, але таких загонів безліч у рідному краю. Ви розумієте, що всі ми можемо разом зробити?

— Та вже і я навіть втямив, — винувато озвався Стецюк. — Ти, командире, не згадуй тих, дурних моїх слів… Я й сам не збагну, що зі мною сталося.

— Гаразд, — погодився Микола. Забудемо. Ти бився мужньо. Ти заслужив похвали. Але треба, друзі, тримати себе в руках. Ми — у ворожому кільці, і кожна думка наша, не те що дія, має вирішальне значення. Тепер ось що. Довго нам тут залишатися не можна. Втрата поліцейського відділку буде враз помічена ворогом. Німці нас не залишать у спокої. Трохи відпочинемо, і пора перебиратися на інше місце. Можливо, вдасться з’єднатися з сусідами. Зараз дозволяю пару годин поспати.

— Не до спання, — заперечив Стецюк, крутячи самокрутку. — Ти краще розкажи нам, що було з тобою далі…

— Де? — здивувався Микола.

— Як то де? Та ти ж уночі почав оповідати про свій сон. Чи, може, вигадав? Га, "Арти-сте"? Скажи правду: ти справді бачив сам себе тоді, як лежав поранений? І заглянув у майбутнє? — Стецюк зітхнув, покрутив головою. — Я чоловік, може, й не дуже грамотний, не можу сказати, що так, а що не так. Тільки знаю одне: коли людина при смерті думає про майбутнє, якщо вона бачить те, що настане колись для дітей наших чи онуків, тоді вона сильна. Та й не може людина вигадки бачити, вмираючи.

— Нарешті дійшло, — насмішкувато озвався Васько, і під схвальний гомін партизанів додав: — Справді, командире, розкажи, що ж було далі. Ми всі просимо. Що там ти бачив, у своєму видінні? Що запам’яталося? Хан німчура палить наші села, хай погрожує і казиться, а ми тут, у землянці, про своє майбуття мріяти будемо. І воно таки буде, не в сні, а наяву.

— Так, Васильку, так, — закивала головою замріяна Марія.

53 54 55 56 57 58 59