На санях, крім погонича, сиділа жінка і хлопець.
— Мотря і її чура! — скрикнула Любов Федорівна.
— Любонько, дозволь... Говори, вашець, дальше.
— Біля Шапчиного хутора напали на них вовки.
— Вовки! — скрикнула Любов Федорівна.
— Вовки, — повторив гонець, — але вони оборонилися щасливо. Як вітер мчали. Хуторяни ні коней, ні людей не могли розпізнати.
— І що?
— Перед Бахмачем наліво повернули, туди як до отця Симона, на попівство.
— Питали в отця Симона?
— Питали. Там їх нема.
— І не було?
— Отець Симон божився, що на очі ясної панночки не бачив. Усі покої нам відчинив, скрізь заглядали, — не було. Кочубей дав людям по червінцеві і відпустив.
— Покріпіться і — спати! Може, ви мені знов потрібні будете.
Люди вийшли. Кочубей своїм звичаєм став ходити по сінях, заложивши руки за спину.
— Що ж ти на це? — спитала Любов Федорівна.
— Що я на це?.. Слід є, але малопомітний.
— Іди за тим слідом. Комісію шли. Хай перетрушують, на кого підзор паде, — питати. Свічками припекти — не зашкодить.
— Не можна. Це гетьманські люди. Моя рука туди не сягає.
— Але його рука по твою доньку сягнула!
— Не кажи гоп, поки не перескочиш!
— Багато я на вітер говорила? Побачиш, що й тепер на мойому стане... Але — цить!.. Сурмлять... Це гетьманські післанці.
Кочубей вибіг і за хвилину з листом від гетьмана вернув.
Дрижучою рукою розривав велику печать. Любов Федорівна свічку взяла зі стола і присвічувала, щоб Василь Леонтійович міг читати дрібне письмо гетьманської собственної руки.
Мазепа прохав Кочубея, щоб він зараз завтра вранці відвідав його в Бахмачі. Важне діло!
Останні слова були підчеркнені.
Кочубей ще раз лист прочитав і сховав за пояс. Кочубеїха побігла в челядну, щоб погостити гетьманських гінців. Гадала дати їм такого спотикача, щоб спотикалися і виговорилися з дечим.
Та завелась.
Гетьманські гінці перед брамою завернули і пігнали назад.
Замкові мури передавали собі голос їх сурм, аж шибки в Кочубеєвім дворі від того гомону дрижали.
ГЕТЬМАНСЬКЕ СЛОВО
Перед рундуком гетьманського двора в Бахмачі спинилася четвірня добірних гнідих коней у посріблюваних шорах.
"Машталір" і "форес" були в лисюрках, критих темно-синім сукном, тої самої краски, що сани.
З саней виліз, спираючись на свого чуру, генеральний суддя, Василь Леонтійович Кочубей. Чура зняв із нього біля саней верхнє медвеже хутро і віддав гетьманському лакеєві, а сам вважно попровадив пана по сходах, бо було недалеко полудня і заморозь злегка пускала, — ховзко було.
В сінях дожидав Кочубея сам гетьман.
Звітався, а побачивши крізь вікно коней, з котрих, як з коминів, бухала пара, спитався:
— Чого це ти так коней заїздив?
Кочубей відповів, що спішився, а дорога важка, сильно позадувало снігами.
— Чому ж ти тоді шестірнею не приїхав? — спитав гетьман.
— Хіба ж тобі, Іване Степановичу, не відомо, що шестірнею у нас тільки гетьман їздить?
Мазела поклав злегка руку на Кочубеєве рам'я:
— Товаришу, можеш безпечно їздити шестірнею, коли це тільки буде тобі потрібне.
— Спасибі! — відповів, ніби байдуже, Василь Леонтійович, але в душі рад був тій честі, не так про себе, як більше з уваги на Любов Федорівну, котра дуже "гонори" любила.
Лакеї зняли з плечей генерального судді і другу шубу, стягнули з чобіт "берлачі", і Мазепа попросив гостя до свого кабінету.
Тут перед коминком стояв невеликий круглий стіл, накритий білою скатерткою. На столі піднос зі срібними, позолочуваними чарками і "карафини" з усякого рода горівками.
— Сідай, Василю, отут, — говорив гетьман, вказуючи на велике, м'ягкими подушками вистелене крісло, — і грійся! Ти продрох, кріпкий нині мороз. Наливай, яка тобі найлютіша, я тої самої з тобою нап'юся.
Аж тепер запримітив Мазепа, що Кочубей у чорному контуші зі сріблом перетиканими вильотами і що пояс у його на жалібний бік зав'язаний.
— А це що? — спитав. — Невже ж Марія Федорівна?
— Марія Федорівна, — відповів Кочубей, — скрипливе колесо, котре довго тягне. Вона зимою кашляє і плаче, а літом сміється і скаче.
— Так славити Бога, а я боявся, чи не з нею отеє щось недоброго сталося. Жаль було б! Твоєї дружини сестра, — женщина великих чеснот, великого ума людина, політична, звичайна, зайвого слова не скаже, мало тепер таких. Побажай їй від мене скорого подужання і скажи, що як приїду в Батурин, то вже, що б там не було, а відвідаю добру Марію Федорівну.
Кочубей розумів, що гетьман хвалив Марію Федорівну коштом її сестри, Любові, але вдавав, що цього не помітив.
— Великі турботи маю тепер, — сказав.
— А хто їх не має, мій друже? Турботи турботами, а борщ стигне. Рибний, печорський борщ, — ти його любиш, у правда? — і налив Кочубеєві ще одну тарілку. По піснім борщі йшли всякого роду риби, на тепло і на зимно, на солодко і по-жидівськи, бо був пісний час, перед Різдвом.
— Рибки, грибки, вепровинка потрібують завше винка, — приговорював гетьман, наливаючи власною рукою срібні чарки. — А рибки люблять його окремо. Рибу все треба залити вином. А може, ти горілку волиш? Вибирай, будь як у себе дома. Так випиймо ж тоді на потуху, чи на потугу, не знаю,що нам потрібніше, мабуть, що це друге.
— Мені вже й трунок не ллється у шлунок, — відповів Кочубей. Але гетьман не розпитував чому, чекав аж Кочубей сам скаже. Поки що пильнував, щоб його добре вгостити, знаючи, що Кочубей голоду не любив, — такої був "комплекції". "Їджте, бо вночі не дамо", — говорили Кочубеї за вечерею до своїх гостей.
Коли вже й солодке пройшло, і опошнянські сливи на шпичках понасилювані, цукром облиті і кмінком злегка притрушені появилися на столі, гетьман подав Кочубеєві файку і подякував йому, що цей у Бахмач до нього приїхав.
— Службове діло, Іване Степановичу. Приказ, це приказ, хоч не до їзди мені.
— Мені теж ні. Подагричні болі неволять мене цілий отсей тиждень. Ледви ногами суваю... У мене багато діла до тебе.
І вони стали обговорювати всілякі важні питання, зразу адміністраційного, а там і політичного характеру.
Кочубей дивився на Мазепу і дивувався, як він зміняється нараз. Отеє був ніби багатий собі дідич, гостинний хуторянин, аж нараз дивись, говорить, як який володар. Що слово, то приказ. Все він знає, нічого зайвого не скаже, ніякої похибки не зробить, наче тобі з книжки читає.
— Багато я дечого наладив, — говорив гетьман, — та куди більше треба ще наладити, щоби в нас не було отої анархії, що тепер. Кождий чоловік, благо— і худородний, мусить почувати себе безпечним під крилами кріпких законів. Коли мені Господь дозволить пожити ще декілька літ і плани мої здійснити, то подбаю, щоб у нас був кодекс, кріпкий, ясний, всякому зрозумілий, як кодекс римський, бо годі, щоб одним усе було вільно, а другим ніщо.
— Себто ваша милість хоче порівняти людей? — спитав здивований Кочубей.
— Всі ми рівні перед маєстатом Божим, і перед маєстатом державним мусять нам бути забезпечені якісь рівні, людські права.
— Себто я і мій форейтор будемо одно? — спитав Кочубей.
— Де ходить о крадіж, грабіж, насильство, мор — так, на те ми й христіяни, щоб заповіді Христові рівно блюсти і шанувати. Забити чоловіка шляхетного чи худородженого — це один гріх, він же чоловік.
Кочубеєві такі новинки ніяк у голову не лізли, він думав над тим, чому гетьман, якраз нині, почав з ним таку балачку. Гетьман ніби вгадував його мислі.
— Нині, — казав, — я з тобою про це по-товариськи говорю, а за декілька років, може, будемо балакати інакше. Хочу, щоби близькі до мене люди освоїлися з тим. До того воно скрізь іде. Не дивімся на Польщу, навіть на Францію — ні, але погадаймо собі про Англію і пригадаймо, що в Греції колись було.
— Тому вона й завалилася, тая Греція, — замітив Кочубей.
— Раджу прочитати істориків грецьких, а зміниш свою гадку, товаришу. Людина стремить до волі, і того стремління годі викорінити з людства, народи хочуть мати волю, й одиниці теж. Перше народи, тоді одиниці. От воно як. Поки поневолений народ, поти й одиницям годі здобути волю. Але згодом прийде і на них пора.
— Не хотів би я дожити до того, Іване Степановичу, — сказав з гіркою усмішкою Кочубей.
— Може, ми й не дожиємо, все в Божих руках, але погано, коли передові люди дивляться не вперед, а назад. Передвиджувати треба.
— Як же тоді, значиться, треба буде мені самому орати, сіяти, всяку чорну роботу робити, а мої гайдуки сядуть, може, в суді?
— Це вже ти надто чорно дивишся на діло. Я про людські права кажу, не про економію. Устрій і лад будуть такі, яких кождому народові треба, себто кождій державі, і привілеї теж, тільки вони не сміють дальше людської гідності йти. От скажім, Стецько заб'є Грицька і повисне за те, а ти заб'єш не знаю кілько там людей і тобі ніщо.
Кочубей, як на шпильках, на м'ягкій подушці сидів.
— Ти про мою пригоду? — спитав несміло.
— Ні, я лиш exempli gratia [35]. Що ж торкається тої твоєї пригоди, то мушу до твого відома довести, що вона дуже й дуже немила для мене, особливо тепер, коли я і без того маю чимало всіляких турбот.
— Я боронився, Іване Степановичу, боронив жінки й доньки.
— Знаю це і розумію, але чи схоче зрозуміти цар, коли про це доложать йому?
Кочубей мінився; то блід, то червонів. Мазепа не зводив з нього очей.
— Я про царських людей нічого не знаю, знаю, що на мій "кондукт" напали розбишаки.
— Але я знаю, Василю, і тому турбуюся.
Кочубей чув, що тратить грунт під ногами і що треба здавати позицію.
— Я, моя дружина і донька моя числимо на тебе, Іване Степановичу, як на свою владу і на протектора нашого.
— Як на товариша і приятеля, кажи. От що! І будь певний, що не заведешся. Оставмо це діло. Беру його на свою голову, котра вже й так угинається під усякими тягарами. Позволь тільки завдати тобі ще одно питання. Кажеш, що ти обороняв дружину й доньку перед розбишаками, а чому ж ти тоді не обороняєш доньку перед її мамою, що?
Кочубей такого звороту не сподівався.
— Це діло сімейне, — відповів, спускаючи очі під стіл.
— І насильство в семействі противиться законам Божим і людським.
— За сім'ю відповідає батько.
— За батьків відповідаю я, ваш гетьман, голова ваша. Я за вас отвіт здам перед Богом. Донька не невольниця батька й мами, а дитина, їй належаться теж людські права.
— Прав батька родини нікому доторкатися невільно, — перебив Кочубей.
Гетьман піднявся з місця.