Затарахкоче тільки підківками по лавці та ще й одвернеться:
Я на теє й не дивлюся,
Я від того й відвернуся До стіни оченьками,
До дружби плеченьками.
— Та не скупій-бо! — кричать Кирикові вже із сторони.
Але всьому буває кінець — добилися нарешті торгу й Кирик із Христею. Він подав їй руку через стіл. Легко, як метелик, ледве торкнувшися ніжками * стола, Христя перескочила прямо через стіл, її підхопив Кирик. Музики вдарили — і старший боярин із старшою дружкою пішли в танець.
Еге! Варто було на той танець подивитися. Христя, мов ластівка, звивається, дрібно-дрібно б’є черевичками і мов пливе по землі, а Кирик... І яких тільки коників він не виробляв! І по-жаб’ячому, і по-баб’ячому, і рачки якось почне лазити. А потім як затріпоче руками — і по халявах, і по підошвах, і по голові, і по боках...
А потім — і не бісів же Кирик! — як учистить навприсядки! Та так же легко й гарно! Та як пішов, як пішов, уже без сміху, уже навприсядки — так усі аж із дива не могли вийти. Думали, що він тільки чудити майстер, а він, он ба, який митець!
А Христя, як картиночка, коло нього. Одною рукою в бік підперлася, голівку схилила. Як обернеться в танці — кісники так і засяють, мов хто веселкою замаяв. А потім на місці як затупоче, як задріботить!
Ай... танець же був!.. Ай, танець! Аж прямо усі зачудувалися.
VIII
Дружки пришивають квітки боярам. Кожна тому, який їй любіший. А як тільки закінчився обряд пришивання квіток, дружки зразу ж почали гнати бояр із хати.
Гей, бояри, до коней,
До ясної зброї!
Вже вам квітки попришивали,
А ви ще коней не сідлали.
Але у бояр є їх вічні заступниці — свашки. Вони зовсім не хотять так насухо від’їздити:
Давайте нам вечеряти,
А то будем ночувати.
Сон головоньку клонить.
Ніч додомоньку гонить.
З’їли коні солому —Час нам уже додому,
А то з’їдять і загату,
Поки виберемося з хати.
"З’їли коні солому" — це натяк на те, що тут їх, чужосторонніх гостей, неласкаво приймають: коней поставили на солому, людям не дають їсти.
А дружки дивуються такому нахабству:
Отакі то у нас гості:
Приїхали на хвильку —А сиділи цілу днинку.
А оце хотять ночувати —Чим їх будемо годувати?
Вловимо сову в стодолі,
Зваримо їм у розсолі,
Куколем будемо солити,
Полином перчити.
Свашки вимагають їди. Звертаються до матері:
Ой матінко-ненько,
Ріж курку скоренько,
Нехай вона не сокоче,
Бо нам їсти ся хоче!
Дружки боронять цілості господарства. Кажуть, що дома "курка їдная та ще до того старая. А ви ще не встигли сісти, а вже просите їсти".
Кухарки приготовляють вечерю. Помішниці хліб крають, ложки готовлять, в печі щось там востаннє шурхають. А свашки вже засмаковують випивку:
Брязнули тарілочки —Нап’ємося горілочки.
Брязнули ложечки —Нап’ємося трошечки.
Дружок дивує таке прилюдне показування апетиту: вони ніколи би себе до такого не допустили:
Три дні свашки не їли, їсти похотіли.
Та же вже поставлено,
Тільки в руки не дадено.
Свашки, підбираючи губки, відповідають:
Поставлено — то поставлено,
Тільки нас ще не прошено:
Як би нас просили —Ми б ся поживили.
Катерина дає очима знати дочці, що все готове. Катря встає й тихим голосом, кланяючися на обидві сторони, просить усіх присутніх до вечері. Гості розсаджуються — і перша чарка поважно й спокійно обходить коло під таку ж поважну й спокійну пісню дівчат.
Чарка дійшла до свашок. Дружки не можуть пропустити нагоди, щоб не
підкусити —1 тон пісні міняється:
Пийте, свашки, пийте.
Тільки шклянок не побийте.
У нас шклянки дорогії —По чотири золотії,
А менші по грошу —Пийте, свашки... потрошу.
Та до свашок — це так, мимоходом. Головна увага — бояри, от хто не дає дівчаткам спокою. Коли подали традиційну капусту, дружки ніби лагідно припрошують:
їжте, бояри, капусту.
У нас капуста не пуста:
Наша княжна садила Та раненько вставала,
Часто поливала.
Але як тільки взялися бояри до капусти — ого! Вже готова прикладка: Скочила кішка з печі Та вмочила в капусту плечі,
А бояри того не відали Та капустою пообідали.
Теж повторяється при кожній страві. Подали юшку — знов припрошення: їжте, бояри, юшку,
Тягайте петрушку —У нас юшки горшками,
А петрушки грядками.
І знов... як тільки дружкам здасться, що бояри налягли на юшку, влучають жартом, та ще й добре приперченим:
їли бояри юшку Та вкрали галушку.
То в міх, то в рукавиці —Дівчатам на вечорниці;
То в міх, то в кишеню —Батькові на вечерю.
Кирик, як старший боярин, розпоряджається за столом. Він крає і хліб і печеню, він має дивитися, щоб усі були задоволені, щоб нікому не бракувало. Але коли випадково якійсь із дружок не стале хліба, дівчата зараз же беруть на зуб Кирика:
Дружба ножа не має,
Нам хліба не вкрає.
Дайте йому колодача,
Нехай нам вкрає колача.
Свашки занадто довго мовчали. їм уже нудно так сидіти, й вони підхоплюють тему калача:
Старшая дружка — під сволок,
З’їла колачів сорок.
Ніхто не прогнівиться —Нехай здорова живиться.
Дружки не спускають посміху із своєї руководительки й відповідають теж
А ви не боялися Бога —Не наїлися дома,
темою апетиту:
Сорому не знаєте —В запаски ховаєте.
Ну, й свашки теж не вступлять. Зубастий народ підібрався:
Ми люди подорожні,
У нас запаски порожні.
А ви не стійте коло груби,
Не заглядайте в зуби...
А ось і каша прийшла на стіл. Перебірливі свашки стрівають її глумом, і що мало, і що вона немащена, несмашна.
Де ж ваша Мелаша,
Що немащена каша?
Гукайте Мелашу,
Щоб помастила кашу;
А то мисочку показала Та й у піч^сховала.
Кухарки вдають розсерджених і гукають:
— Дивись, які вигадливі!.. Як і це вам не каша, так якої вам треба? Каша впріла, добре мащена врозмазь — чого ж вам іще?..
Свашки відповідають такими вимогами, що й справді трудно вгодити: Коли каша з медом —Віддамо медведям;
Коли вона з маком —Віддамо собакам;
А коли з ситою —Беріть із собою!
— Тю! Це вже хтозна-якої вам і треба...
— Та то вони так тільки говорять. А самі — дивись, як уминають. Може, ще каші?
Не малі ми діти —Коло каші сидіти.
Ви нас не баріте Та печеню становіте.
Але з печенею щось там не все одразу готове. Свашки ураховують це і починають жалібними тонами:
Плаче киця на кухні,
Аж їй очі запухли.
Чого, кицю, плачеш?
Може, їсти хочеш?
Ой хочу я того,
Тільки нема чого:
Кухарки мясо з’їли,
А на мене вповіли.
Печеню крає Кирик. Робить це по-особливому: придавлює ножиком так, що печеня повзе, а сам у цей момент киркає жабою. Кидає в остраху ножик.
— Ой, рятуйте! Та воно живе!.. Нехай йому біс! Не хочу краяти.
Аж насилу його уламали. А дружки примовляють:
Крає дружбонька, крає,
Свашкам під стіл дає,
За пазуху ховає,
З пазухи в кишеню —Світилці на вечерю.
Попалися на зуби світилки. Дружки згадали, що давно їх не чіпали. Світилки ж — то підлітки, їсти соромляться, от на це і вдаряють дівчата:
Світил очко-пані,
Вечеряй та з нами.
Не веліла мати Рота роззявляти,
Бо великі зуби,
Висять через губи.
Старша світилка вже дівка й знає, що відповідати. Якби я, каже, була пані — не сиділа б з вами, а сиділа б з паничами за білими калачами.
Кирик, для сміху, відкраяв здоровенний шматок і подав на ножі світилці. А світилка не зрозуміла зразу: думала, що то подержати, і взяла. А дружкам тільки того й треба:
Світилка ласа —Де вхватила м’яса.
Як би не Данило —Було б удавило...
Бідна дівчина засоромилася вкрай і не знайшлася, що відспівати. А дружки не жаліють і добивають без милосердя:
Світилка — шпилька При стіні,
На її сорочки Не її.
Прийшла сусіда,
Торкає:
"Скидай сорочку —Смеркає.
А як не скинеш,
То зніму,
Тобі сорому Нароблю..."
"Ой не роби мені Сорома,
Прийди додому —Скину сама..."
На це вже світилка знає, що відповісти. Це вже зарані приготовлено: Брешете, дружки, як свині!
В мене сорочок три скрині,
А четвертая неповна.
В мене сорочка шовкова.
Вечеря підходить до кінця. Подали ласощі. Свашки піснею висловляють думку, що треба подякувати кухарочкам, які там постаралися й наготовили стільки смачних річей. Кирик підводить до столу червоних, запарених кухарок. Це не просто куховарки й, тим більше, не наймані прислужниці. Це такі ж учасниці весільної громади, як і інші, тільки от що добровільно згодилися помогти домашнім у трудній справі. За це свашки величають їх піснею:
Встаньте, бояри, встаньте,
Шапочки поздіймайте,
Красненько подякуйте.
Наперед Господу Богу,
Святій Пречистій Матері Божій,
Господареві й господині І кухарочкам,
Що гарний обідець зварили.
Кухарки кланяються на це величання. Оце й уся їх нагорода за стільки труда. Кирик теж із свого боку додає:
— Дякуємо за хліба принесеніє і за пива поставленіє! За студеную воду і за добрую згоду. І за спуст горілки, що попилися дівки...
Дівчата гризуть оріхи й кидають лушпайками на бояр, а бояри на них. Зчиняється ціла перестрілка. Потім дівки знов починають шкілювати:
їли бояри, їли,
Цілого вола з’їли,
На столі — ні кришечки,
Під столом — ні кісточки.
Тобто, такі бояри жаднючі, що поїли навіть кісточки. І, навпаки, приводять дружки себе:
їли дружки, їли —Півголубонька з’їли,
На столі всі кришечки,
Під столом всі кісточки.
Бояри справді витягають кістки з-під стола й шпурляють на дівчат. У відповідь дістають іще більш в’їдливу пісню:
Од стола до припічка Втоптана стежечка:
Бояри втоптали,
У піч заглядали —Чи великі горшки каші,
Чи наїдяться наші?
Од стола до порога Втоптана дорога:
Бояри втоптали,
Помиї хльобтали.
Старший не напився,
З головою втопився.
Дівчата на старшою боярина, а свашки — на старшу дружку. Взаємно. Було що поїсти й пити...
Та нікому було припросити,
Катрусечка молоденька,
Її дружечка дурненька.
Не дивуйтеся тому —Не дружчила нікому.
Перший раз придалося,
Та й то не вдалося.
Дружкам хочеться танцювати. Але біда в тім, що звичай не дозволяє вставати самим. їх разом із молодою має вивести старший боярин. Нічого не поробиш — треба вдаватися до нього з просьбою, і дівчата заспівують:
Дружбонько миленький.
Як голубонько, сивенький,
Виведи нас із-за стола,
Не чини нам сорома.
— Ага! Прийшла коза до воза. Тепер — так уже й голубонько сивенький. А хто казав, що у мене скіпками голова збита, а мачулою зшита? Тепер сидіть!..
Либонь, дружба наш в постільцях,
У біленьких онучках,
Та боїться встати,
Щоб онучок не покаляти.
Кирик і вухом не веде. Ще й розвалився.
Та встань же, дружбо, на ноги,
Як стодолонька на сохи.
Як не встанеш — підведемо,
Тебе до сорома доведемо.
Люди, сміючись, починають оступатися за бідних дівчат-сиріток:
— Та вже виведи їх, Кирику, — бач, як просяться.