Сполохані люди бігли, кричали. Одна жінка верещала особливо. Довбуш крикнув Василеві Мельнику:
— З'єжи ї та заткни хаву, аби не верескотіла.
Але поки Василь знайшов, чим в'язати, Бойко вже зв'язав бабу і повалив на землю.
Оборони жодної не було, бо ті, що складали ескорту вірменську, ще не вернулися.
Вже почало сіріти, коли Олекса крикнув:
— Доста!
Затрубив у трубку збір, бистро зібрав леґінів і подався назад. Шлях освічувала пожежа. Горіли хати, горіли комори. Вориння горіло зиґзаґами. Нема–нема вогню, а потім нараз появиться і повзе, звиваючися, мов змія.
Опсишки були дуже потомлені. Дехто прямо падав.
— Иой, гину, пане втамане…
Довбуш скомандував відпочинок. Хлопці не полягали, а прямо попадали на землю. Коли Олекса сказав ставати на варту, то всі почали проситися, щоб дав відпочити.
— Ту ніхто нас не нападе, нащо варти?
— А микуличинці?
— Ой, де!.. Вни не посміют. Ми два рази їх побили — де їм?
Одразу почув Олекса брак свого Василя. Той би не плакав і не просився. Треба — значить, треба.
— Но, добре. Харчюйте — я самий стану на варту.
Коли Олекса говорив цю фразу, він думав, що вдарить же когось нарешті сумління, хтось же скаже:
"Є!.. Як уже ватага пускати на варту, що й без того вічно за нас всіх стає, то ліпше вже самим іти. Призначай, пане втамане".
Але… так ніхто не сказав. Порозвалювалися всі, повиверталися. Хочеться тобі на варту? Іди, ми не заперечуємо.
Пішов Олекса — і гіркі думи його посіли. Щось останніми часами взагалі гірко думається. Немає тої веселості, немає з чого тішитися. От і зараз. Ну, нові оті — нехай. А старі ж мої опришки? Як же вони допустили, щоб ватаг ішов на варту? І перед новими опришками я вийшов не як авторитетний отаман, а як попихач якийсь. Злість напала на Олексу. Кинути б їх усіх, оцих опришків, на дідьчу маму… Ви там собі спите, порозлягалися, а я мушу голоден, змучений вартувати за вас. Та най вам дідько!.. І я такий же добрий, єк і ви.
Завернувся в бунду і хотів лягати спати.
Але як же так? Коли б не брався вартувати — ну, тоді… А раз узявся, то вже вартуй хоч–не–хоч. А як щось трапиться?
А воно й дійсно трапилося. Полягали опришки не на одкритому місці, а на ріжі у лісі. Вартуючи, Олекса нічого не міг бачити, міг тільки чути. От він і почув далекий гомін великого числа людей. Люди бігли не криючися, бо такої кількості все одно вкрити було не можна. Олекса зрозумів, хто це може бути. Мочернак вернув до села, побачив, що трапилося (Мочернакову хату було спалено першою), зібрав усе село в погоню — і ось вони надлітають.
Видавши крайній сигнал тривоги, Олекса, скільки духу, погнав до табору. Вслід йому вже просвистіла куля. Правда, пущена навмання, на шелест, але значить, передні микуличинці вже близько.
Олекса біг і кричав. Опришки вже схопилися, але було безладдя. Половина ж була нових, і вони не знали "оприського звичаю". А микуличинці вже близько, вже стріляють із пістолетів. Це прийом такий — лякати густотою вистрілів, викликати паніку.
Олекса по шуму в лісі, по частоті вистрілів оприділив, що опришкам не відбитися. Але й уступати поля бою не хотів. Сказав не стріляти у відповідь.
— Най сі наближут — тогди.
Окрім того, що микуличинці наближаться, рахунок був іще той, що вони повистрілюють свої набої й зостануться беззбройними. Ряди їх розіб'ються: одні стануть, щоб набити наново пістолі, другі будуть бігти, надіючися на холодну зброю.
Опришки виждали отаманового вистрілу й ахнули з усіх пістолів. Ряди противників розстроїлися, але бій не припинився. Було їх, микуличинців, разів у три більше, ніж опришків. Гнали вони лавою, гонені помстою: одні за поразку, другі за палені хати.
Опришки стали мужньо. Зчинився бій. Василь Мельник хотів показатися перед новими побратимами й вискочив наперед. Дістав по голові балтою й одразу скрутився. Одного з тощівських хлопців вистріл поцілив у голову. Той упав.
Олексі видно, що далі можна й усіх хлопців витратити. Тому він видав проразливий свист утечі. Відбиваючися й відстрілюючися, хлопці почали відступати, але трудно було, бо микуличинці насідали, беручи числом.
— Хлопці–і!.. Гроші–і! — сильно крикнув Олекса. Шурнув рукою до тобівки, зачерпнув жменю срібних і золотих монет, швиргонув ними прямо в обличчя микуличинців. Витяг другу жменю — так само, витяг третю — так само.
Старі опришки почали й собі кидати, хоч скромніше, і сталось чудо. Те, чого не змогли зробити вистріли з куль, зробили вистріли з золотих монет. Микуличинці припинили напад і кинулися шукати грошей. Штовхалися, кричали, перехоплювали один в одного.
Даремно Мочернак закликав до бою (у нього рука була перев'язана, і сам він не бився) — ніхто його не слухав.
Один із ранених леґінів Олексових просив рятунку, просив не залишати його тут на поталу.
Олекса кричав своїм, щоб забрали раненого товариша, але Олекси теж ніхто не слухав. Тоді він сам підхопив леґеня на плечі і вломився в ліс. Кілька вистрілів прозвучало вслід, але, на щастя, ні один не трафив.
III
Порушувалася лінія. Думав Олекса, що все піде так легко, так гладко, що ніколи й ніяк не проллє він руської крові, не образить своєї бартки відібранням життя рідних братів своїх — і от… Спліталося все в клубок якийсь незрозумілий, що його вже не міг Олекса розплутати своїм розумом.
Але зараз і думати було ніколи. Біг лісом, маючи такий тягар.
Відчувши, що вже погоні не було, став задиханий і поклав товариша на траву. І тут уперше глянув, кого він рятує. Се був якийсь новичок із ватаги Головача, зовсім молоде хлоп'я, років, може, 15–16. Він кріпився, старався мужньо переносити біль, але сльози помимо його волі текли з очей.
— Єк ти си називаєш? — питав Олекса.
— Пентюк Іван…
Показалося, що хлопець родом із Соколівки, що до опришків і не думав приставати, але товариш один як почав намовляти, як почав рисувати опришківське життя принадними фарбами, то Йван злакомився й пішов.
— А товариш де?
— Я го не видів, відей, дома сі лишив…
Показалося, що сей Іван одинак і мати так труситься над ним, та й він, видно, любить матір, бо теплі нотки чути в голосі, коли її згадує. Оце була перша виправа Йвана пастушити — і от…
Жаль, так уже жаль стало Олексі й цього Івана, і його матері. По–глупому кінчилося тільки що розпочате життя. І за віщо? Ради якої цілі? Ради того, щоб ограбувати вірменських купців та щоб хлопці мали що пропити потім по корчмах?
Отаке вийшло з Олексиних мрій. Гнусно стало в Олекси на душі. Почав обдивлятися рану. Бідне хлоп'я стогнало й просило не займати, але хоч трохи рану треба було очистити.
Олекса пішов шукати чуркала, щоб обмити. Якось то все зробилося; розірвав сорочку свою, перев'язав. Дав відпочити трохи, потім узяв, як мале, на витягнені руки й поніс.
"Добре, — мелькнуло йому в голові. — Се я рятую чужу дитину. А хто мою порятує, якщо микуличинці рванулися бігти в погоню та взяли напрям на Рокиту? Це ж вони заберуть Олексика".
Думка ця перевернула його усього. Він скинув раненого на плече, вже як бревно, і погнав скільки було сили.
Добіг в такім крайнім стані перевтомлення, що вже забув усяку обережність, і скинув, прямо скинув раненого з плеча, аж хлопець скрикнув.
Спитав Лаврова й інших, де Олексик? Кажуть, що Гаштурак вимостив добре таринцю й поїхав уже давно. Аж тоді Олекса віддихнув легко. Раненого хлопця Олекса одправив до своєї сестри Орфенюкової, що жила у Ямній, поручаючи її увазі. А якби не могла держати з якихось причин, нехай передасть Бабчукові.
— То такий ґазда, що зможе.
Зрештою, старші з опришків говорили, що все це надаремне, і хлопець все одно вмре. Говорилося це тут же, при хворому.
Великі сльози показалися на перестрашеному обличчі хлопця. Він страждав, але думка про смерть не приходила йому ще в голову. Він гадав, що скоро одужає, верне до матері — як вона, бідна, там мучиться, не знаючи, де дівся її син? А то сі дядьки суворі кажуть, що він умре і вже не побачить більше матері…
Отаман добрий… Він говорить, що се пусте, що рана скоро загоїться і не буде вже так боляче. Але так чогось страшно… Так страшно… Олекса відправив хлопця з двома леґінями. Хлопець уже просився, що він лишиться тут, що раз йому скоро одужувати, то краще тут, коло отамана. Але Олекса говорив, що тут ліків нема, що вони зараз відси мусять бігти, то як же хворого тягти із собою. Хлопець заплакав і вже більше не сказав нічого.
Олекса довго дивився услід хворому, коли його понесли два леґіні.
Цілий день збиралися опришки. Як і сподівався Олекса, не всі з новозавербованих повернули. Перший же їх виступ показався такий клопітливий, що не одному любителеві життя та красивої вбери відхотілося того всього. Най вам сей та той із вашою і вберою…
Далі виринула ще одна несподіванка. Ті з нових, що зосталися у ватазі, вимагали собі рівної пайки з вірменської здобичі, а старі опришки були проти того.
— Ти ніби ще учень, а я майстер. А вже скільки я опришок, а ти доперва вперше виліз.
— Шо з того? А важив житєм я тіко, кіко й ти. Й мене би кулька не минула. Та й шибеничка би не минула, єкби впав у руки.
— Ти собі взєв цесу пайку здобичі та йдеш собі д'хаті та й жиєш. І ніхто не знає, ци ти був ув опришках, ци нє, а я вже д'хаті не верну. Мені вже з сеї пайки жити тра.
— І єк гроші ми метали, ми, старі опришки, — ти метав? Кажи — метав–єс гроші? То я своїми грошима тобі житє врєтував, а ти мені їх з пайки видираш?
Слово за словом — і вже славословія показалося мало. Схопилися за бартки — ледве розвів Олекса. Погодив він усіх у той спосіб, що поділив рівно всіх, але старшим опришкам віддав свою пайку, ніби за стаж. Окрім того, нові опришки мали дати частину здобичі старим за те, що вони ото кидали гроші. Очевидно, обрахунок був приблизний, але все ж…
Коли відпочили, двинув Олекса свою ватагу до Воскресінець, на Рушеля.
"Рушель, той самий Рушель, що брав від мене гроші, збиткується тепер із моєї матері… Ну, підожди ж тепер — я тебе навчу. Військо ваше нехай шукає мене в Чорногорі, а я з вами тут пограюся. Потім ваше військо прилетить сюди — а ми підемо на Чорногору".
По дорозі Олекса запомігся в коні, бо то ж уже не гора. Це тут кінь не помагає, а в'яже; там, на долах, із конем ліпше. Але коли розвідався ближче, то показалося, що взяти Рушеля не так–то легко.
Перший запал, перші захоплення панів, коли вони ото вздріли відділ Пшелуського й повірили, що Довбушеві зосталося жити всього кілька днів, — то вже поволі проходили.