Бідні створіння без подиву, якимсь презирливим поглядом дивилися на цю красу, од якої, у нас запалювались очі. Вони мабуть знають, що їм вже ніколи не побачити "своєї" землі, "своїх" пальм, "своїх" арабів...
Я також не швидко побачу щось своє, рідне... І тепер, коли я сиджу сам-самісінький в салоні,— невільно почуваю, як десь глибоко всередині, в самому серці знову тужно співає мій бездомний "чмелик", як від того співу воно стискується й скавулить в один тон з ним...
Дійсно, чудовий чужий рай,— але ж і дома гарно... Мені згадалися чогось наші сірі, круторогі воли, Ворскла, рожево-білі хлопці, що купаються в блакиті прозорій тихої ріки, бліді, меланхолійні верби,— й я зовсім невільно зітхнув в повний голос.
О, мої "убогії села, убогії ниви!" Відціль, з безкінечної далини, з-під цих темно-зелених чужих пальм, з цього вогненного раю шлю я вам всі свої думи, всю мою любов. Нехай з цим тихим вітерцем донесеться до вас моє тепле почування, нехай цей вітерець перекаже й тобі, моя старесенька вірна Харитино, й вам: В’ячеславе В’ячеславовичу, Ярко, Косте Івановичу,— мою тугу за вами.
А тебе, моя любо Гільдхен, хай обвіє цей райський вітрець і прошепоче тобі на вушко, під золотими твоїми кучерями,— як ніжно я тебе кохаю, як часто, часто згадую про тебе, як безмірно журюся, що тебе нема зі мною...
"Повій вітре, на Вкраїну"...
Ні, не треба. Не треба згадувати й мучити себе! Правду каже містер: тут — моя школа. А я — ще тільки в перших класах...
— — —
Біжить день, що день...
Багато дрібних вражень, але я вже не помічаю нічого незвичайного... крім спеки. Од неї стаєш лінивим і страшенно дурним. Часами здається, що мозок розтопився й булькає у голові...
Читати можна лише увечері, а вдень, то не хочеться навіть говорити. А вечорами, коли червона сковорода сонця пірне у темно-золотисту воду, та ще, коли заспіває містер Патрик якоїсь народної пісні, або й сам затягнеш української,— то так придушить за горло, що хоч плигай у воду.
Чого? За ким? За ким так нудьгує моя душа? За Гільдою? — так мушу я сказати по правді,— що не безпосередньо за нею, а за тихим гаєм, рідним краєм, в якім я завжди уявляю й ясну зорю — Гільдхен...
Намагаюся пересилувати себе, переконати, що це — слабкодухість,— і не можу. І це не я один: і колега увесь час говорить про свій Смоленськ та про батьків, і навіть містер Патрик все більш і більш згадує рідну сторону...
Часами, то просто щось увижається. Вчора, наприклад, з палуби я почув, як в салоні хтось заграв, а потім відтіль зачулася пісня "Лорелеї". Я почув голос Гільдхен... Як було в Уші,— так і тут, прожогом кинувся я до салону, не встигши сам собі з’ясувати всю неможливість такого з’явища. Звісно, там сиділо кілька чужих людей і навіть покришку рояля було зачинено. Так я й не дізнався, чи то, справді, хтось співав, чи то мені вчулося, чи то десь ловить душа одзвуки того, що, може, в цей час діється в далекій Європі... Може то Гільдхен там, далеко, далеко співала для мене?..
Ох, чого мені так тужно, чого мені так тоскно?!
Але ж я не хочу більше скиглити... Навіть не буду записувати своїх почувань туги й одірваності від рідного ґрунту...
Ніхто ж мене сюди не пхав, бо ж я добре знав, що коли мені було небезпечно сидіти в Російській Україні,— то я міг жити з своїми людьми у Львові. Але ж я знав, що робив, і буду величезним дурнем, коли, замість того, щоб студіювати нове, незвичайно барвисте й цікаве життя людей та природи, буду колупатись у власній, нікому не цікавій душі.
Це, мабуть, також морська хвороба, тільки хвороба душі, коли в ній зісподу піднімається все нагору, як при фізичній хворобі — з шлунка. І коли я так не тяжко хворів фізичною морською неміччю, то тим менше повинен хворіти психічно.
Крапка. Досить!..
* * *
В бібліотеці я знайшов на німецькій мові цікаву книгу: "Звірі й люди", того самого знаменитого Карла Гагенбека з Гамбурга, в якій він незвичайно живо й мальовничо посписував свої пригоди. Шкода лише, що спочатку він занадто багато розповідає про не досить шляхетну працю свого батька.
Мені тепер жаль, що я зі слів п. Габермана позаписував до свого зшитку те, що далеко краще й з більшими подробицями читаю в цій книзі незвичайного чоловіка...
— — —
Найбільшу спеку в найбільш мабуть палку добу ми зустрічаємо проти Суматри, тобто близько тієї землі, яку по самій середині перерізує рівноденник (екватор). Правда, ми ставали на хвильку на самому північному виступі Суматри, а тепер спинились в порту Пенанґ, але ж далі будемо плисти знову на Південь, аж поки не доїдемо до Сінгапура. А від Сінгапура до того місця, де на мапі оперізує землю екватор, зостається всього лише 1° 17’ п. ш.— сто сорок три кілометри, менше, як від Полтави до Лубен...
Дуже мальовничо виглядають береги Суматри: знайома вже тропічна рослинність, що здається ще більш пишною, як на Цейлоні.
Така ж сама пишнота й на Малайськім півострові, але, на жаль, в самому Пенангу ми були занадто мало й то ледве не спізнились на пароплав. Принаймні, коли ми вступили на "Гамбург", його сирена сердито гукала третій раз.
Що нас вразило — це місцями вже цілком інший, хинський характер будівель, а також сила хинців з вузькими косими очима на жовтих обличчях і з чорними, мов з кінського волосу, заплетеними довгими косами... Починається ще один новий світ!
Нас просто здивувало, який тут порядок й лад на широких і чистих вулицях. Люди ввічливі, незвичайно симпатичні, лагідні й не такі галасливі. Навіть англійці не видаються такими високомірними, як, наприклад, хоча б в Коломбо.
Було незвичайно приємно пливти на своєрідному малайському човнику до "Гамбурга"...
Але ж у мене негарно на душі: мій колега Давид цілком без причини розгнівався на мене й тепер мовчить, не хоче навіть мені відповідати. Я таки, справді, ні в чому не винен і вже перепрошав його, але він надувся, як сич. А за що? Що я не дав йому свого етюду пальм, який йому дуже подобався, але ж йому не потрібний, а мені його треба для ілюстрації до моїх записок. Нарешті я йому віддав, тільки прохав дозволити мені зробити копію,— однак він розприндився, відмовився взяти малюнок, наговорив мені різких прикрощів, а, коли я поклав малюнок біля його ліжка на столику,— то він пом’яв його й викинув, тобто: "ні сам не гам, ні другому не дам!"...
Звісно ж, воно завжди так буває, що коли вже трапиться якась одна дурниця,— то за нею виникає сама-собою друга. Мені шкода було малюнка й я мислив принаймні з пожмаканого зробити копію для записок і почав витягати його з-за столу. І от, коли я там нишпорив, зачепив знаменитого Давидового "Скарабея", якого він навіщось поставив був перед тим на столі. Скарабей упав і надлупився. Мені було страшенно шкода: тим більш, що Давид підняв цілу бурю, мало не плакав і казав, що я позбавив його "щастя". Я віддав йому свого, але він шпурнув його на землю й від "кам’яного" жучка зостався тільки скляний пісок. От, така то була "бірюза", чи "мафкат"! (мафкат — камінь, а не місто, як ми думали!) Очевидно, ці скарабеї приносять щастя лише тим фелахам, у яких європейські дурні, на зразок нас, купують скельце замість дорогого каменю...
Містер Патрик мене заспокоює; каже, що від довгої їзди в тісній пароплавній каюті люди, звичайно, дуже набридають одно-одному, а через те починають гризтись без приводу, до того ж — Давид взагалі дуже гарячий та ще й не зовсім дужий.
Звісно, я проти нього нічого не маю, а все ж таки неприємно.
— — —
От, сьогодні була дивна річ! Ми перед сніданням ходили з містером Патриком та ще з одним італійцем по палубі. Коли це раптом потемніло небо, вмить набігла чорно-фіолетова хмара, зненацька її прорізали у всіх напрямах вогненні гадюки й торохнув такий грім, що аж все затрусилось на пароплаві. Не блискавки, а вогненні кулі літали у всіх напрямах по небі, наче там трапилась якась страшна космічна катастрофа. Часом все небо дощенту заливало вогнем, що горів у морі. Впало кілька тяжких величезних краплин дощу й раптом все небо полилось відразу. Це було більше, ніж "із відра",— здавалося, що падають хмари, що з неба виливається у воду новий океан. Гуркіт і шум зчинилися такі, що за ними не чути було жодного іншого звуку. Можна тільки було бачити, як рухаються губи в сусіда, що кричав з усієї сили, але не чути було ні слова...
Спочатку я хотів був перестояти громовицю на променадній палубі, але не зміг стерпіти й утік до каюти. Щоб же це робив тут Шульц? — і уявити не можна!..
Але ж диво в тім, що за дуже короткий час вже знову прояснилося, сонце пекло ще дужче, а невеличка жовто-сіра хмара була далеко.
Чудова, але й страшна картина тропічної грози!..
Тим часом і в мене в каюті також гроза. Давид наче сказився: так і шукає нагоди, щоб зо мною загризтись. То я його навмисне штовхнув, як одягався, то навмисне сів на його бриль, то знов навмисне хропів уночі, щоб не давати йому спати! А потім причепився, що я все це роблю через те, що я — "юдофоб" і "жидомор". Ну, це вже мене страшенно образило. Він же повинен знати, що й раніш я ніколи не думав, що жиди загалом — якісь інші чи гірші люди, як усі. А тепер ще й сам же він погоджувався зо мною, що в дорозі, коли бачиш і знайомишся зо всіма народностями світа, невільно привчаєшся поважати кожну людську істоту, кожну чужу мову, кожен чужий звичай, кожну людську віру. Бачиш на віч, як всякий по-своєму виконує своє призначення в житті й якийсь нещасний шоколадовий рикша так само хоче жити, як і "недосяжний" сер Скотт. А до всього іншого, Давид же — не жид, а караїм! Але ж доведи йому!..
І от, тепер я — "юдофоб", а завтра буду — "караїмофоб", а далі — "ірландофоб"...
Якби у мене було не так мало грошей, я сьогодні ж перейшов би до другої каюти, а тепер мушу терпіти явну кривду.
Правда, містер Патрик намагається його укоськати, але вже навряд, чи ми помиримось так, щоб знову стали такими друзями, як зробилися за першу частину цієї довгої й — треба казати — дуже тяжкої дороги...
Власне, я знав би, що мені робити, коли б не лежали для мене в Нагасакі листи та були б при мені гроші. Тоді б я не їхав на Японію, а спинився б в Сінгапурі або в Гонконгу, куди все одно, доведеться, вертатися по дорозі на Австралію...
Ну, та вже якось може доїдемо й до Ніпона.