ін усміхнувся. Так, так, усміхнувся! Гнав од себе всі трагедії, лпха й розпуку, прощався з кохаппям сміючись. Коли Ромео запалав любов'ю до Диїульєтти, це ще була комедія, а не трагедія. Гриша хотів показати, що він утримується иа тій першій стадії. Віп усміхнувся до молодих і спокіпго промовив:
— Дякую вам за таке дороге для мене запрошення.
"Ах, кожен дюйм — король!"—вигукнув король Лір, маючи намір похвалити свою винятковість, а насправді похваливши Гришу Левенця, що появився на світ через кількасот років як справжній і законшш посій усіх найвищих людських гідностей. Бо справді ж — колгоспний молодий комбайнер у хвилпну найтяжчих випробувань спромігся на висловлювання майже королівське, так ніби були перед ним пе Котя та Іван, а Трістан і Ізольда, Пірам і Тісьба, Лейлі і Меджпуп, Ромео і Джульетта або принаймні Наталка і Петро.
Слідом за Гришею так само у високому стилі подякували молодим Самусь і Педап, після чого молоді, вражені величчю духу Гриші Левенця, мерщій забралися у "Москвич" і покотили далі розвозити свої запрошення, а в механізаторів настало те, що Арі-стотель називав "катарсісом", попросту кажучи, всі три відпустили гальма, Педан, поглядаючи то на Самуся, то па Гришу, реготав, Самусь індичився і повторював: "Усе правильно. Просять, то й підемо. А чого ж? Усе правильно". А Левенець уже не усміхався і не виказував величі душі, а нагадував тренера футбольної команди, яка програла суперкубок. У трагедії, яка розігрувалася перед Гршиипіш уявним поглядом, роль суперкубка відводилася Коті, а зловісна роль капітана ворожої команди — Іванові Безтурботному. Ось цей чубатий, мордатий хлопець підіймає над головешкою коштовний трофей і робить почесне коло по стадіону життя, а він, Гриша Левенець, приречений тільки поблпмкувати па нього жадлпво й гірко.
— Не піду! — вигукнув віп і тупнув ногою.— Не піду пізащо!
— Все правильно,— засміявся Самусь.— Тут тобі густиме свай-ба, а ти коло пеї ладнатимеш свій комбайн? Так?
— Знайду собі роботу. Комбайн уже наладнаний. Заберу й комбайн звідси... Щоб і духу...
— Так будь вище, Гришо,— спокійно порадив Самусь.
— Л я іі так вище!
— Плюнь ти на цю Щусівну! Ще сотню таких і розтаких знайдеш!
Гриша мовчав. Плювати па Котю? Ні, ні. Навіть після всього, що сталося, віп пе зможе.
— Дуж-жс тп сильно парка парив, Гришар,— почмихав Самусь.— А поквапливість потрібна в косовпці, а не з дівчатами. Тепер переживай виробничу травму. Все правильно.
Так ніби він сам не переживав. А може, твердошкірому Саму-севі й справді не дошкулило?
Е день весілля такс враження склалося у всіх. Гриша не зміг себе перебороти, зрапку папросився возити трактором зелену масу на енлосуваппя, а Самусь возсідав серед найпочеспі-ших гостей, виголошував тости, кричав "Гірко!", розпатякував за десятьох, пив за двадцятьох і так тримався півдня, і тоді все ж такп екпс, підсів до кам'яноломського водія КрАЗа, вмогоричпв, запаморочив, умовпв того дати йому свого десятитонного самоскида "зробити пару ходок" по сплоєну масу, бо, мовляв, у колгоспі прорив, осідлав велетенську машину і в грюкоті заліза, у ревінні потужного двигуна об'явився па полі, до Безкоровайний косив силосним комбайном високу, як ліс, кормову кукурудзу. Гриша саме повернувся з порожнім причепом і готувався прилаштуватися на ходу до комбайнового шнека, як на нього налетіло залізне страховисько, погрол;уючн розтрощити, увігнати в землю, затерти всі сліди, сигналячи, ревучи мотором, вимагаючи пропустити поза чергою, пропустити й допустити. В кабіні страховиська вивищувався зблідлий од пііппнкп Самусь і безмовно лаявся, погрозливо ворушив щелепами, лунав величезними своїми бульками! Гриша зупинив трактор і побіг просто па Самусеву машину. Безкоровайний теж зупинив комбайн і приєднався до Гриші. Самусь загальмував, одчпппв дверцята КрАЗа, тримаючись за кермо, висів над головами Безкоровайного й Левенця.
— 3-заваитаж-жуй! — проварнякав віп, пасилу повертаючи язик.— І в-вс-се пр-равильпо!
Грпша безпорадно позпрпув на Безкоровайного.
— Чи він здурів — сипати масу в такий самоскидюгу? Де ти взяв машину? — гукнув віп Самусеві.
— ІІаг-годую їх з-зелепою мас-сото! — зареготав Самусь.— Привезу й спп-сип-пону! Вс-сс прав-вильио! 3-завантаж...
— ПІпск короткий,— спокійно сказав йому Безкоровайний.— Та й не дав би я тобі розтрушувати добро по всьому степу. А машину одведи. Гришо, може, ти одведеш? Бо він жо готов!
Грпша стрибнув до кабіни. Самусь висів на кермі блідий, розслаблений, незвично добрий.
— Пусти! — звелів Левенець.— Сунься! Самусь зачепив рукою Грнпіу за шию.
— Ти мен-не хочеш? Вс-се пр-рав... Ми з тобою з-зелену ву-лиц-цю... А т-тоді с-вайб-бу... зас-сиплемо... вс-сіх... Кр-рассот-та!
Красоти в усьому цьому було не дуже багато. Ще сподівався Грпша, що дотарабанить Самуся з його позиченим КрАЗом до весілля і мерщій пазад, але там па нього навалилася юрба знайомих і незнайомих, прискочив умить сам молодий, потягли Левенця до столу, налили скляницю, пхали закуски, підтримували за лікоть, щоб пе розхлюпав питва і не відставляв посудини, ждали, підохочували, квапили — мертвого з могплп піднімуть і примусять випити!
Котя була перед ним по той бік столу. Вся в білому, тонка, висока, ніби не знайома йому зовсім, великі чорні очі затуманені — дивиться — не дивиться, бачить — не бачить, уся в спогляданні власного щастя, світ для неї не існує зовсім, і ніщо пе існує, крім неї та чубатого Івана Безтурботного. Щось мовби аж заскімлило у Левенця в душі, він злякався, щоб не прорвалося те скімлення назовні, гукнув: "Будь щаслива, Котю!" — випив горілку, брязнув стакан собі під ноги, тільки скалки полетіли, весільпі гості радісним ревищем зустріли його тост, з якимсь майже звірячим гарчанпям домагалися:
— Гір-р-ркоІ Гір-р-р...
Гриша не пам'ятав, чи його хтось одвіз у поле, чи добрався він до свого трактора пішки. До пізнього вечора пиряв він нричепи з зеленою масою, тоді поставив "Беларусь" і вперше за останні трагічні дні по-справжньому злякався. Що робити? Куди податися?
Безкоровайний, покашлюючи, підійшов до Гриші.
— Я оце, мабуть, зайду туди. Може, підемо?
Не казав, куди саме, бо ИЇ ВІДОМО: СЬОГОДНІ у Веселоярську весілля і тільки весілля.
— Ідіть, я вже був,— насилу спромігся на відповідь Гриша. Безкоровайний ще трохи постояв, покурив,
— Ну, дивись...
Його мотоцикл заводився неохоче, але, забринівши, вмить закинув Безкоровайного в темряву — пі слуху ні духу. Страшиа сила швидкості. Свій мотоцикл Гриша обминув. Пішов у поле, далі й далі, швидше й швидше, а позаду невідступно, вперто, темно вилунювало: гуп-гуп-гуп, тува-тува-тува-ва! Забрали в тебе дівчин/, ще й катують тепер цим гупанням і туваканням, і ніякий та латай тобі не поможе! Ах, як добре було б ще довго-довго залишатися рампапусиком. Гратися в спориші серед гутютюльок, слухати, як далеко в степу виклекочують гуркайликн і тяжко походжають бовлелені. Він нікому не розкривав таємниці свого дитячого словника. Талатай — це була мов його засекречена всемогутня зброя на найтяжчі випадки ясиття. Все інше — просто від душевної щедрості. Рамиаиусики — діти, гутютюлькп—кури, гур-кайлнк — трактор, бовлелепя — комбайн. Щоправда, про бовлеле-пю знав навіть Самусь, бо Гриша не міг приховати таке прекрасне слово. Зродилося воно в нього від руху комбайна і напружено-від-чаеної роботи всіх агрегатів велетенської степової машини. Було в ньому щось уже й пе машиппе, а ніби міднодзвоппе, радісне, урочисте, піднесене: "Бов-бов-бовлелені! Бов-бов-бовлелені!" Світ широкий довкола, поля в золоті пшениць, ти, вознесений у просторі, па могутній машині, і все довкола дзвонить, і дзвенить, і грає душа, і жити хочеться — бовлелепі! Чом би не поділитися таким словом з людьми!
Але сьогодні не мав з ким ділитися, а позаду тупо й зловісно било в простір: гуп-гуп-гуп! Єхидно вигавкувала гармонь: тува-тува-тува-ва!
~~ Гриша зірвався і побіг. Куди? Чого? Навіщо?
Втікати й доганяти — така вже доля людства. Не минув цієї цолі й Гриша Левенець.
У небі пад Весслоярськом летіли зорі й боги, штучні супутники й космічні кораблі, промені від давпо вмерлих зоряних систем і незідентифіковані космічні об'єкти, а Гриша біг у поля і чув у свої:: грудях ридання, а може, то й ридання були по в пьому, а в просторі, світові й космічні, які дано чути лиш найвразливішим душам, а Левенець тої ночі прилучався до найчутливіших і мав страждати від того замість радіти життю й молодості.
Віп біг далі й далі в степ, і холодний вітер цілував йому розпалені груди. Пахло хлібами, травами. Скільки любові в цих полях і жпття! Ошшпвся па Шпилях — найвищім місці степу, де колись завжди вигорали хліба, і тільки тітка Лисичка знайшла спосіб рятувати врожай у цім палючім місці. Коло Гострої могили пшениці були найбуйніші, стояли такою щільною стіною, що здавалося — впади на них, і візьмуть тебе па свої теплі руки, і зако-лисають, як малу дитину. Упав би тут у порох і плакав од щастя за людей, що вміють виростити таке чудо. Про себе не думав, забув, як орав, сіяв, вноси" добріша, не пам'ятав, що має косити цей лап за тиждень, біг далі, до Терпін, у самий глиб стену, втікав од незбагненної ворожості, рятуючись у ласкавій доброті хлібів. Коло Терпів схрещувалося три дороги, нові лісосмуги поєдналися там з чіпкими степовпми чагарями, що росли в низині з давніх-давен; колись узимку водилися в тому місці навіть вовки, влітку гніздилася сила-силенна птаства, тепер забігали вночі дикі кабани, і тому піхто б самотою не наважився навідатися туди, та й Гриша біг но з бажання виказати перед кимось сміливість, а тільки в намагашгі порятуватися від отого гупання й тувакання, що переслідувало його повсюдп, нагадувало про Котю, про Івана Безтурботного, про власну безсилість і безпорадність перед темним і незбагненним світом, що перевищує все зпане, бачене, відчуване, глибинні ший за земні глибини, впщий за зоряне небо, таємничіший за космічні далечі.
І що далі вглиблювався віп у темний степ, то ближче приступала до нього Котя, чув віп її сміх, голосніше й виразніше, аж страшно ставало від такої протиприродності; коло Тернів сміх пролупав уже й не здалеку, а мовби пад самим вухом, Гриша аж відхитнувся од того сміху, став, і тоді вдарило йому в очі різучим, білим, нестерпним, він затулився руками, мало пе стогнучи од несподіваного болю, але одразу й схаменувся, бо збагнув: машина.
— Якого чорта! — гукнув розізлено.— Хто там гразться?
Дівочий сміх летів па нього на широких променях фар, тоді обійшов довкола, був уже поряд, коло Гриші стояло біле-біле, сміялося далі, подавало йому руку, обидві руки, в білому світлі, все біле, і весь степ мовби став білий, прозорий, як весільна фата па і Коті, коли він стояв за столом навпроти й брязкав собі стаканом під ноги.
— Левенець? — спитало біле.— Це ти?
Не була то ніяка Котя. П