Ярослав дав йому на його просьбу галицькі полки і він при їх помочі заняв Київ тай вокняжився там. Вже другий раз отворив Ярослав Осмомисл своїми полками золоті ворота Київа, хоч не мав у нім засісти.
Так при його помочі засів на київськім престолі Мстислав, князь волинський, син того Ізяслава, що під Теребовлею боровся з Ярославом, батько Романа Великого, дід пізнійшого короля Данила. Але Володимир, брат покійного Великого Князя Ростислава і пять синів також Ростислава: Роман, Рурик, Давид, Святослав і Мстислав зовсім не були вдоволені тим, що на київськім престолі засів волинський князь. Вони при помочі Чорних Клобуків почали війну проти нового Великого Князя. Та Великий Князь Мстислав Ізяславич при підмозі галицьких полків так їх побив, що Володимир втік аж в Суздальщину. Тоді Великий Князь Мстислав взявся до здійснення даної мрії нашого народу — до покорення Половців. Се викликало загальне одушевлен-нє й озорило великою славою імя Романового батька і Ярославового приятеля.
Та якраз ся обставина причинилася до викликання страшної пожежі: якої не бачила ще наша земля, а в якій згорів вічний, золотоверхий Київ з усіми церквами, монастирями й теремами, розграблений проклятими ватагами Суздальців. Та пожежа святого города відбилася одним болючим відприском своїм аж у далекім Галичі й спалила на кострі останнє щастє Ярослава, позбавила його коханої женщини і матери.
Понурий клубок тих страшних подій почав так замотуватися:
Новгород Великий посперечався зі своїм князем; а княжив в нім тоді один з синів покійного Ростислава. Новгородці прогнали його. А що ті спритні купці все мали добре око і від давних давен уміли вибирати собі найліпших регентів, пізналися на найстаршім синови Великого Князя Мстислава й покликали Романа на княженнє до себе. Андрій, князь Суздальський (шурин Ярослава Осмомисла), що був в союзі з синами покійного Ростислава, двигнувся війною проти Новгорода, якому на поміч прийшли київські війська. Роман устоявся проти Андрія і синів Ростислава. Андрій, переконавшися, що таким чином не одоліє Новгорода, постановив наперед знищити Київ, проти котрого лекше йому зорганізувати велику коаліцію князів, бо золотоверхий Київ все ще притягав всіх до себе, все ще був для наших батьків "шматком неба" на землі.
Андрій скоро зорганізував коаліцію. А приступили до неї: брат його Гліб князь переяславський, чотири сини покійного Великого Князя Ростислава, Володимир Андрієвич, внук Мономаха, кількох дрібнійших князів та два Ольговичі, між ними й молоденький зять Ярослава Осмомисла Ігор Святославич з Путивля.
Над Київом стояла вчасна весна. Великокняжий город пишався як квітка в пахучих свіжою зеленю садах черешневих і блестів між на-гим ще галуззєм церков та княжих теремів на горі Володимира Святого. А на нього йшли з понурої півночі бородаті орди Суздаль-ців під проводом Андрієвого сина. І з усіх усюдів надтягали українські князі. А між ними їхав з полками своїми і молоденький зять Ярослава, Ігор внук Олега "Гореславича".
Чи пробудилася в нім кров його переслідуваного Київом діда? Чи хотів вже тепер, у весні свого життя, бути між тими, що вїзджають як побідники золотими воротами до матери городів наших? Чи пхнула його туди політика покійного батька, що від своєї молодости до гробової дошки мріяв, щоб засісти на київських горах? Чи хотів пімсти-ти на Київі невинну смерть свого доброго стрия, котрого імя носив? Чи мав на ціли вже тепер зазначити своє право до святого Київа, щоб здійснити колись мрію свого розумного тестя? Досить що й молодий Ігор ішов з військами на святий город, що може прочувала побожна княгиня Евдокія, коли противилася тому, щоб віддати за нього її внучку.
Великий Князь Мстислав знав про приготування ворогів, але був переконаний, що вони вдруге вдарять на Новгород. Для того вислав з Київа що найліпші сили на поміч свому синови до Новгорода. Дові-давшися несподівано, що з усіх сторін ідуть війною на Київ, післав гонців до Новгорода, Володимира Волинського і Галича, щоб спішили боронити святого Київа. Тимчасом попробував боронити його останками власних сил.
І почалася під стінами Київа битва, що тревала три дні і три ночі. А коли третої доби не наспівала поміч, а зате прийшла зрада зі сторони Чорних Клобуків,— Великий Князь Мстислав опустив з військами святий, вічний город і подався на запад, у свою Волинь. Зробив так, як робили досі всі, що не могли вдержатися в тім городі а любили його: не допустив до боротьби на вулицях святого міста, щоб не знищити ні одної цеглини вічного города.
Тоді війська союзників зі всіх сторін увійшли до Київа. А сталося воно в другу середу великого посту 1169 p. І не памятали Суздальці, що се був день, в якім починалися муки Христові і не дали пощади святому Київу, лиш кинулися грабити вічний город — і Подол і Гору і монастирі і св. Софію і церков Десятинну...! Церкви обдирали з ікон, грабували всі ризи, книги і дзвони тай підпалювали святині; золото й мідь стікали як смола з церковних бань і криш, зливаючи почорнілі від диму стіни від верху до комар. І не було милосердя нікому: єдиновірних христіян убивали Суздальці як поганців, инших брали в полон, насилували женщин і нелітних дівчаток...
Молоденький князь Ігор бачучи, що діється, метнувся шукати свого старшого брата.
Летів улицями Київа з гуртом дружинників поміж палахкотячі доми; дим виїдам йому очі, а горіючі головні падали на нього і на коня. Допав свого брата, як стояв на Хрещатику з синами Ростислава і сивим внуком Мономаха, а за ними глотилися їх полки з заплаканими від диму очима.
В блеску гбріючого Київа дивно світили золоті стремена нащадків Володимира Великого.
— "Що се?!" крикнув до них Ігор.
— "Не бачиш?" відповів йому брат. "Суздальці нищать город!"
— "Адже в умові з Андрієм не було сього!" крикнув обурений.
— "Ха-ха-ха!" засміявся гірко найстарший син Ростислава Роман. "Ми троха за пізно спостереглися, з ким зробили договір!"
— "Тепер не лишається ніщо инше, тільки й нашим військам видати приказ, щоб забирали, що мож! Бо инакше прокляті Суздальці самі розраблять все до тла!" сказав старий Володимир Андрієвич, внук Мономаха.
— "Річ ясна, що Суздальці прийшли вже з приказом, знищити Київ! Инакше не почалиб нараз і так скоро грабити його!" замітив князь Давид Ростиславич.
— "Очевидно", докинув брат його Святослав. "Вони навіть святині палять безпощадно!"
Молоденький Ігор сидів на кони мов задеревілий. А українські князі почали між собою — ділитися дільницями Київа; їм оставало вже тільки при помочі — грабунку боронити останків його богатств і культури перед грабунком бородатих орд Суздальців...
В тій хвилі бухнула високо поломінь від сторони, де стояла церква св. Софії.
— "Горить Собор Софії!" крикнув Ігор і кинувся в ту сторону, а за ним його дружинники.
Добіг до Собора, зіскочив з коня і з нагим мечем вскочив до церкви; в ній все вже лоскотом лежало, останні Суздальці поралися ще тільки коло головного вівтаря біля домовини Ярослава Мудрого зі сірого як попіл мармору. Чотирох відважило зелізними дручками мале віко домовини. Крізь вікна біля входу заглядали вже огненні язики до нутра церкви і чути в ній було дим і чад.
Князь Ігор з криком прискочив до Суздальців, що розбивали домовину його прапрадіда і двома ударами меча повалив на землю двох Суздальців, а його дружинники зарубали двох оставших і всіх чотирох виволікли за царські врата.
Дорогі византійські скла в вікнах почали тріскати й зі звенкотом падати на землю, а дим і огонь бухали у нутро чудової святині. Над нею гоготіла пожежа. Дах валився з ломотом на склепінне.
Зі стисненим серцем вибігав молодий Ігор з Софійського Собора. Ще раз оглянувся з болем, пригадавши собі, що в розяренню забув навіть примкнути віко домовини свого розумного прадіда. Відблиск вогню освітлював оден бік домовини ярким світлом. Вертати було неможливо.
Побачив, як задимленими вулицями города, переповненого криком і плачем, димом і огнем, бігли на всі сторони відділи українських військ, щоби — грабунком ратувати останки дорогих річий від грабунку Суздальців...
Так грабили Київ від середи до пятниці, а вічний город горів весь час і ще три тижні потому, горів днями й ночами та обкидав потворно величезною луною небо й землю на десятки миль кругом.
А старий монах, що сидів в печері над Дніпром, записав безпощадно в літопись, що в сім небувалім злочині взяли участь не тільки Суздальці, але й Чернигівці, Смольняни й жителі багатьох инших городів України...
Таке сталося з золотоверхим Київом, який обминали дикі Обри і кровожадні Печеніги і чорні Угри і грабівничі Половці.
* * *
Вістка про небувале знищеннє Київа обурила до глибини душі Мстислава, князя волинського і його приятеля Ярослава, князя галицького.
Мстислав кинувся зараз на ту частину Погорини, що входила в склад волости Мономахового внука Володимира й спустошив її до тла. А коли від Ярослава Осмомисла наспіли йому в поміч галицькі полки, а крім того прилучився до нього і рідний брат його Ярослав Ізяславич та Святополк, князь турово-пинський, Великий Князь Мстислав двигнувся весною 1170 року, видирати з осквернених рук Суздальців попелище святого города.
Якраз сей час використали галицькі бояри, щоби приготовитися до пімсти на своїм князеви і до знищення партії Чагрових. А хвиля була для них така, що ліпшої не могли собі й вимріяти: майже всі наємні полки князя вирушили, відбирати Суздальцям зруйнований Київ, а инші полки князя були розміщені на границях і при гирлах Дунаю. В Галичі остало всего кілька сотень Варягів. І ще до того померла була побожна княгиня Евдокія, котру сильно вразила й потрясла вістка про зруйнуваннє святого Київа і всіх його церков тай може ще більше вістка, що в тім нечуванім святотатстві брав участь і муж її внучки... Вона в кілька днів по отриманню тих вістий віддали духа Богу.
Над Галичем стояла світлом і цвітом сияюча весна, як нарядили в теремі тіло княгині Евдокії. Крізь отворені вікна долітав запах розцві-лих, пахучих садів черешневих, а з ним плач сиріт, що ними опікувалася покійна матір Ярослава.
Вже все було готове до виходу, тільки в кімнатах княгині Ольги було тихо. Князь післав запитати жінку, чи возьме участь в похороні.