А ти не смійся, значить, із мене. Ти питалася, чого я можу? Бо я люблю тебе. Чуєш? — люблю. Ще не одній цього слова не казав.
— Що ж це у вас за любов така їдка? — не вірячи, подивилась великими потемнілими очима, в яких проскочили дві голубі жмурки.
— Не віриш?
— Не вірю.
— Ну, чим я тебе можу запевнити. От щоб мені, значиїь, з цього місця не ступнути, — уже тихо промовив. Бо опадав, обсипався гнів, відкриваючи печаль та біль. — Невже ти ще й досі за той жарт гніваєшся? Невже ти ненавидиш мене?
— Ні, — спокійно подивилася на парубка, і в соковитих, опущених донизу устах ворухнулась несмілива усмішка.
— А чого ж ти така строга до мене?
— Чого? — задумалась, потім гордовито підвела голову.
— Сказати вам по правді?
— Аякже! Все життя мріяв... — злякано прикусив губу.
— Не подобається мені, що ви, ну, як вам сказати... грубий якийсь. Те, що любите посміятись — це нічого. А от ви лаєтесь поганими словами. Про це, гнівайтесь, не гнівайтесь, я й на комсомольських зборах скажу. Добра, десь, у вас мало.
— Більше не почуєш од мене жодної лайки, — відповів з готовістю і покосивсь на Василину: "Не встигли до комсомолу прийняти, а вже командувати починає. Гляди, ще скоро й начальством стане. Це тобі з таких тихих... Ох, і славна ж дівчина. Як оріх".
— Побачу.
— Побачиш. Тільки ти не думай, що й душа у мене така, як іноді дурне слово буває.
— Василино! — гукнув із двору полісовщик, і дівчина побігла до хати. А Варивон довго просидів біля ставу, передумуючи свої думи. На Дмитровому весіллі якось без слів відчув, що дівчина хоч і сторониться, та вже не цурається його. Навіть проводив її додому, але з Василиною йшли дівчата і поговорити до ладу не зміг...
Коли віз порівнявся із дівчиною, Іван Тимофійович випередив Варивона:
— Здрастуй, Василино. Сідай, підвеземо.
— Спасибі.
— Спасибі пізніше говорять, — відповів Варивон. За містком Іван Тимофійович повернув коні ліворуч, а Варивон з Василиною пішли прозорими, по-осінньому дзвінкими сутінками до лісу. Коли минули останні хати, узяв дівчину за міцну руку і не випускав її до самої греблі. Потім дужим поривом підняв Василину на руки і поніс до саду.
— Пустіть, — заборсалась на парубочих грудях.
— Не пущу, бо люблю. Чуєш? — люблю, — припав устами до теплої щоки.
— Варивоне, пусти, бо кричати буду, — заговорила сердито, переходячи на "ти". — Батько вийдуть.
— І хай виходять. Скажи: любиш чи ні? Тоді пущу.
— Ні, не люблю, — усміхнулася і поглянула, примружившись, на парубка. І Варивон в шаленому пориві підняв дівчину вище своєї голови, потім міцно притис до грудей.
— Зразу ж, у неділю, старостів засилаю. Добре?
— Який та швидкий.
— А чого ж довго відкладати? Відкладений тільки сир добрий, а дівчина скиснути може...
— Ти знову своє.
— Ой, не буду. Таким уже біс язичком наградив... Щасливий, Василино, я. Ну, наче все небо прихилив до себе, — і бережно пригорнув дівчину, заціловуючи її уста, щоки, лоб і очі.
LIV
Осінь, як добра господиня, ходила од села до села, віючи здоров'ям і величним задуманим спокоєм.
У високому небі пропливали журавлі. Прощаючись із рідним краєм, вони вже загубили срібні переливчасті сурми — в сумовитих голосах низько дзвеніла журлива мідь. Ночами тривожились прибузькі луги, даючи притулок перелітним птахам, а дні дивовижно пахнули доспілими яблуками і лісовою прив'ялою прохолодою.
Та ніщо не радувало Григорія. Усе остогидло, обридло. Здавалося, що з того дня, коли тітка Дарка з лихою радістю, манірно скрививши побабчені уста, передала слова Югини, минули не лічені дні, а довгі і безпросвітні роки. Стало немилим і своє подвір'я, і парубочі гулянки, і друзі, і погожа осінь, яку любив міцною любов'ю, більше, ніж саму весну.
Злоба на Дмитра не засліпила його: і себе винуватив, що сплутався з Федорою. Коли ж почув, що має бути весілля Югини, така туга охопила його, що не знав, куди подітися, мимоволі звернув на городи, а потім пішов до далекого лісу.
В зеленкувато-голубім небі човником пробивав дорогу місяць, далеко вирізьблялися обриси одиноких дерев і чорною стіною стояла діброва, перекочуючи плечима мармурові брили хмарин. І, очищаючись од скверни, тягучих і болісних накипів, Григорій так захотів черпнути чистого кохання, що мимоволі зупинився, перебираючи в пам'яті дівчат, їхні звички і вдачі. Не раз на собі зустрічав погляди Софії Кушнір — допитливі, світлі і трохи насмішкуваті.
"Що ж, вона хороша дівчина. Ковтнула горя доволі у Варчука. Чом би й не посватати її?". Пішов до хутора, сподіваючись, що побачить дівчину.
Далеко в таємничому сяйві засинів великий будинок Варчука. На вікнах кололося місячне проміння, за високим тином зразу загавкало кілька собак.
Прислонившись до круглого стогу сіна, що стояв недалеко від загороди, прислухався до переднічної тиші. Наближаючись до нього, загалакали голоси. Хотів піти до лісу, але, впізнавши по мові Сафрона і Карпа, не зрушив із місця — вони увійдуть у хвіртку, не доходячи до стогу.
— Вони люди хороші. Господарі. Тільки тобі, Карпе, коли оженишся, ні з ними, ні зі мною жити не годиться, — п'яно повчає Варчук свого сина, і Григорій догадується, що вони йдуть від куркулівни Олени Заятчук, до якої останнім часом почав залицятися Карпо.
— А чого ж мені не можна ні з вами, ні з ними жити?
— Відділитись треба. На своє господарство перейти, зменшити і мої і тестеві достатки.
— Для чого?
— Щоб менше пальцями тикали. А потім вірні люди говорять, що діло починається із созів, а далі на повну гуртову комунію перейде.
— Теля іще десь, а вже з довбнею бігаєте, — заточився на дорозі Карпо.
— Ти мені, батько твій лисий, витребеньки городити покинь. Голови розумніші за тебе говорили.
— Може... — притишує голос.
— А хоча б і так. Він коло начальства треться. Сам у начальниках ходить, діло розуміє... От нам і треба середняками ставати. Оженишся — зразу ж відділяю тебе.
— Багатіти не хочете? — сміється Карпо.
— Цить мені. За цією властю розбагатієш.
— Будинок мені дасте?
— Захотів. Сам збудуй такого, — незграбно втискається в хвіртку...
"Середнячки об'явились... Бісів Юхим із води вийде сухим. Такий тобі проскочить і крізь решето, і крізь сито". Григорій довго стояв під стогом, але Софії не дочекався. І чим більше думав про неї, тим кращою ставала дівчина, але приглушити попереднього роздратування, болю і смоктливої порожнечі не могла.
Другого вечора припильнував Софію на полі, коли та поспішала від Варчука. Стримано поздоровкався і, спіймавши на собі допитливо лукавий і водночас приязний погляд, запитав:
— Чого так дивишся?
— Дивлюсь, що ви такі чудні, ніби щось загубили.
— Я й загубив таки.
— Югину?
— Югину. А знайшов тебе.
— Швидко знаходите, — покосилась на нього: "Чи не сміється?" — і зітхнула.
Вона давно вже любила цього чорнявого красуня і любити боялась. Жіночим передчуттям вгадувала, які думки непокоять Григорія, і страшно ставало від свого самовідданого почуття, бо знала, що Григорій потягнувся до неї не як до кохання, а як до розради.
"Щастя моє дороге", — шептали самі вуста.
І Григорій з подивом помітив, як заблищали дівочі вії. І ті притінені сльози зломили усі гнітючі перегороди, наблизили до нього, зробили милішими дрібні риси смаглявого чистого обличчя. Охопивши дівочу голову руками, він хоче знайти вуста, але Софія вислизає з його рук.
— Не треба. Ти ж не любиш мене. Цим не жартують. І Григорій, як п'яний, заточується на стежці. Справді, хіба не правду говорить дівчина? Але знову тягнеться до Софії, бо без неї залягли б нерозділеними самотність, біль і печаль...
LV
Погожого ранку вирушали хлопці у місто на терзбори.
Іще звечора, змовившись іти разом із Варивоном, Дмитро приготував немудрі пожитки, розказав матері й дружині, що робити без нього. Люблячи військову справу, будучи зразковим кіннотником і стрільцем, він цього разу неохоче збирався йти на збори: не хотілося покидати молодої дружини, з якою не встиг не то що порозумітися, а й наговоритися.
Не стала Югина за ці дні після одруження ні веселішою, ні ближчою до нього. І вже отой притишений холодок починав сердити Дмитра. Ревнуючи дружину до Григорія, він іноді мимоволі обпікав її таким поглядом, що та злякано відхилялась од нього, спішила під захист матері.
Половинчасте щастя вже не заспокоювало його. Хотілося зустріти не сумовитий блиск голубих очей, а налитий щасним сяйвом; хотілось почути добрий сміх і дотик милих рук і вуст, що самі шукають і знаходять його руки й вуста. Та все це було далеко від нього. Осіннім приморозком віяло від дружини і, пильніше придивляючись до неї, не помічав теплої години, що могла б розтопити цей приморозок. Вона поважала його, була навіть вдячна, що так шанує її, та й, здається, більш нічого.
Вдосвіта Варивон, розвихрений, веселий, влетів у хату.
— Господарі вже повставали? Добрий ранок, значить. Ну, що ж, Дмитре, по чарці та в дорогу. Югино, .чому ж ти не плачеш? Люблю, коли, значить, баби починають плакати: хата реве, сльози по долівці рікою течуть, очі спухають, мов хто цибулиною понатирав. А ти себе, значить, героєм почуваєш — за тобою ж голосять, за тобою сльози ллють, за тобою очі пухнуть. І ходиш важно, мов індик, та потішаєш: "Та не вбивайтесь, та не печальтесь, нема чого, нема за ким, та я скоро прибуду", — і під шумок, значить, горілочку цмулиш.
— Наговорив повну хату. Коли вже за тобою твоя буде плакати? — усміхнулася Докія, ставлячи миски на стіл.
— Скоро, тіточко. Коли б ви знали, яка в мене дівчина. Усе віддай і мало... Ну, за те, щоб усе було гоже. Югино, до дна тягни. На сльози не лишай.
— Яка дівчина? — поцікавилася Докія.
— Скажу, тільки глядіть, значить, нікому: Василина Приваривона, чи то, пак, Підіпригора.
... Всі засміялися.
— А щоб тебе, лепетуне, — сіла Докія поміж сином і невісткою.
— Дівчину я, тітко Докіє, вибрав — кращої не треба. Усіх красунь позбирайте до однієї — не віддам за неї. Іду, значить, до неї як на свято, а вона мене стрічає як празника.
— Святого Варивона? — покосився Дмитро і поглянув на Югину. Та, очевидно зрозумівши його погляд, зарум'янилась небагатим рум'янцем.
— Іще краще. Одне тільки погано: не дасть мені слова промовити — верховодить. Ну, я їй на першій порі, значить, піддаюсь, а потім побачимо, чия буде зверху.