Вийшов ще вночі, та через слабкість і задишку ледве дійшов. А я ще насварила і не прийняла.
Попросила Ельзу зігріти чаю, пригостила Романа власним бутербродом. Він так жадібно його їв, що санітарка, розчулившись, віддала і свій.
Роздивилася його добре: хворобливий рум'янець на запалих щоках, блискучі очі, запалені вуста… мабуть, туберкульоз. Глянула у мікроскоп – в мазку було повно бацил Коха (туберкульозних паличок). Пішла до завідувача фтизіатричним відділенням:
– Госпіталізуйте, – попросила, – бо не дійде назад до свого лісгоспу, помре у дорозі.
Коли відводила Романа до стаціонару, побачила у його торбині скрипку.
– Як вас звуть? – запитав парубок. – Хочу, щоб у мене тут був хоч хтось знайомий.
– Добре, буду твоєю знайомою, – запевнила його, – буду щодня тебе провідувати.
– І будемо українською розмовляти? – зрадів.
– Авжеж!
Розповіла про нього вдома, і відтоді мама стала давати мені з собою обід ще й для Романа. Але він вже майже нічого не їв. Лежав навіть вдень, ні з ким не розмовляв, іноді грав на скрипці жалісні мелодії. Якось почав грати веселу, до танцю, та рвучко припинив, і по його щоках покотилися сльози. Оживав лише з моїм приходом. Я намагалася провідувати його і до роботи, і після. Незважаючи на те, що він приймав таблетки "Паску" і запивав їх молоком, яке я приносила, хвороба не відступала. Стан Романа погіршувався, вже кілька разів у нього була легенева кровотеча.
Якось серед дня прибігли до мене в лабораторію медсестри:
– Швидше, швидше! Роман…
Знову кровотеча. Ледве міг говорити. Попросив написати матері і сестрам, які були у засланні в Казахстані. Я сиділа поруч з ним на ліжку, тримаючи його за руку. Він зробив знак, щоб нахилилась, і прошепотів – ледве розібрала:
– Як народиш… хлопчика, назви… Романом…
Пообіцяла. Він міцно стис мою руку, глибоко зітхнув і затих… Перестав дихати. З жалем дивилася на посіріле обличчя, на темні згустки крові на його запалених вустах… Хотіла вивільнити свою руку і не змогла – так міцно стис її… Трималась із останніх сил, щоб не розревітись вголос, але з очей безупинно текли сльози. Як важко помирати на чужині одному і такому молодому…
-6-
Настала осінь, почались морози, випав сніг. Першого вересня снилося, що збираюсь на лекції – склала в сумку зошити, одягнула халат, радісна вискочила на вулицю, а там… сніг! "Та це ж Сибір!" – подумала уві сні і прокинулась. І до ранку кусала губи, щоб не заплакати.
Поволі тягнулися дні. Було сумно, нудно. Думала про дитину, яка у мене мала скоро народитися в засланні, рабою. Що ж я наробила?! Навіщо поїхала з України? Від кого і від чого тікала? Від безвихідного становища; від байдужих людей; від російськомовних українців; які нічого не знали або не хотіли знати про тисячі таких, як я. Тікала від міліціонерів, побачивши яких руки рефлекторно хотілося завести за спину; від нездійсненої мрії вчитись; від цілковитої залежності від інших; від друзів, які боялися, щоб знайомство зі мною їм не зашкодило…
Але й тут виявилося не набагато легше. Чоловік не став опорою чи другом, не виникло, як сподівалась, і почуттів до нього особливих, та й він сімейним життям не дуже дорожив. Так влучно сказала про це Ліна Костенко:
І війнами нас били, і голодом морили,
Жінки не тих кохали і не від тих родили…
Та зносити фізичні, моральні і матеріальні незгоди я звикла ще з дитинства. Не балувало мене життя, не всміхалася доля.
І наче на підтвердження цього 6 листопада отримали телеграму з повідомленням про смерть батька. Телеграма надійшла з Коломни від батькової сестри Олени. Треба було б поїхати, але як? Від Єнісейську до Коломни, що під Москвою, кілька днів поїздом, а я ж на дев'ятому місяці вагітності! Я могла лише плакати і подумки прощатись з батьком: "Таточку, любий, так ми і не зустрілись, не побачились більше. Я нічим не змогла тобі допомогти, навіть не змогла приїхати попрощатись. Пробач, я завжди тебе любила і завжди тебе пам'ятатиму…"
Через деякий час прийшов лист, у якому Олена все розповіла. Другого листопада вона отримала телеграму, що її брат перебуває в Москві, у медчастині Київського вокзалу. Виїхала з чоловіком негайно. Там на ношах, поставлених на цементну підлогу, лежав той, хто відмучився десять років у таборах і звільнився з зони живим мерцем. Батько вже не міг говорити, не впізнав своєї сестри, лише ніяково усміхався, ніби просив пробачення за завданий клопіт. Батька забрали до Коломни, обмили, обробили пролежні, нагодували, але через три дні він помер, так і не прийшовши до тями. Нам надіслали фото, де він лежав у труні. Ні тяжкий фізичний стан, ні сиве волосся, ні довга борода, ні зеківський одяг не змогли стерти благородного виразу з його обличчя…
Чому ж батько опинився у Москві? Його табірний строк мав закінчитися ще у червні. Очевидно, начальство поспішило вивезти з табору вже ледь живого доходягу, щоб не виникло потім питань, чому вже вільна людина померла у зоні. А якби за ним ніхто не приїхав? Хто б його поховав, де і як? Ось вам і ціна життя, от і ставлення до людини при радянській владі. Спочатку звільнили з посади доцента, дозволили викладати лише у сільській школі, але й цього виявилось замало – засадили в табір, а потім вже вмираючого викинули, як собаку, за ворота...
На порозі була Хрущовська відлига, чекала амністія і реабілітація тих, хто не продав своєї честі і не став донощиком, хто любив свою вітчизну, боровся за неї, хотів жити у вільній Україні. Але ті, хто із задоволенням відправляв сотні й тисячі людей на тяжкі муки, не були покарані. Всі слідчі й оперуповноважені навіть після смерті Сталіна продовжували користуватися привілеями і благами, яких не мав ніхто серед простого радянського люду…
20 листопада 1955 року без жодних ускладнень, незважаючи на свої тридцять років, я народила здорову гарненьку донечку. Через чотири дні повернулася з лікарні додому. Настрій – гіршого не було. Весь час журилася, думала, чи мала право народжувати дитину, в яких умовах її роститиму, де потім вчитиму в цьому забутому Богом Єнісейську…
Годувала дитину, сидячи на стільчику й нервуючи від того, що молока ще було мало. Раптом хтось постукав у двері. На порозі з'явився незнайомий чоловік. Глянула – та він же з органів! Я вже відчувала таких навіть на відстані!
– Що вам треба? – крикнула зі злістю в голосі. – Дайте мені спокій! Бачити вашу братію більше не хочу! Я вже вільна і маю дозвіл жити навіть у Києві, не те що у вашому Єнісейську! Прописуватись тут не буду, і все!
– Та ні, ні… Я з хорошими вістями, – виправдовувався той, спантеличений таким прийомом. – Я приніс вам реабілітацію!
Що-що? Що я чула? Невже це не сон?! Серце зупинилось, вся кров вдарила у голову, мало не випустила дитину з рук.
Чому ж лише тепер? Чому так пізно?!
Схопилась, притиснула дитину до грудей і зайшлася в гіркому плачу… Не дочекалась! А тепер мені та реабілітація була вже ні до чого…
Через два місяці реабілітацію дали і Миколі. Вперше в житті я отримала паспорт. При одруженні залишила своє дівоче прізвище – брат Віктор пропав без вісти під час війни (пізніше ми дізналися, що він потрапив у полон і загинув у 1942 році у німецькому концтаборі Цайтхайн), тому я вирішила носити до смерті батькове прізвище як пам'ять і повагу до найрідніших мені людей.
Тепер з реабілітацією і паспортами ми стали повноправними радянськими громадянами. Тепер ми могли вчитись – Миколу теж, як і мене, забрали з третього курсу медінституту. Але у нас була мала дитина на руках. А ще – тяжкий тягар усього пережитого в зоні й засланні…
Незважаючи ні на що, ми таки повернулися в Україну й у 1960 році закінчили Дніпропетровський медичний інститут. Я виконала свою обіцянку – все життя працювала фтизіатром, лікуючи хворих на туберкульоз, і вийшла на пенсію аж у 73 роки. Виростила доньку, яка теж стала лікарем. Дочекалась розвалу Радянського союзу і становлення незалежності України…
Українці, єднайтеся, українці, тримайтеся разом, любіть свою Батьківщину і поважайте одне одного, будуйте, розвивайте свою країну, щоб вам, вашим дітям, онукам і правнукам жилося в ній добре. Нехай теперішні і майбутні українці пишаються своєю державою, але й не забувають тих, хто допомагав її здобувати!