Спочатку мiдянi звуки бил лунають на головнiй вежi, над ворiтьми, де починається шлях до Подолу.
— Бля-а-ам... Бля-а-ам... Бля-ам.., — нiби просять вони чогось...
Одразу ж озиваються била по всiй стiнi — на вежi, що височить над ручаєм, на вежi вiд Берестового, над ворiтьми, що ведуть до Перевесища.
Тодi одразу розчиняються ворота Подольськi i Перевесищанськi, на тлi сiрого ще неба видно, як по той бiк ворiт уже ждуть дворяни, що привезли всячину iз сiл княжих. Вони повiльно виїжджають на мости, в склепiннi ворiт лунко тупотять кешi.
Гора оживає. То тут, то там спалахують вогники в будинках над головним концем, що тягнеться вiд Подольських ворiт до Берестовської вежi, запалюються вогники i в теремах княжих та службах, що чорнiють своїми шатрами лiворуч вiд головного конця аж до стiни города, ще бiльше вогнiв спалахує праворуч — там, де живуть воєводи й бояри, а далi за ними до Перевесищанської стiни — купцi, ремiсники княжi й боярськi, кузнецi рiзноликi й просто дворяни, всякая челядь, роб'ї, чорнi люди.
Не тiльки вогнi свiдчать про те, що Гора прокинулась; мов у роздратованiй бортi, все шумить, гомонить скрiзь на Горi. На городницях змiнюються сторожi, а вже вони завжди такi: вночi ходять потай, а тiльки день — деруть пельки...
— Гей, там, над ручаєм, а чиї то лодiї прибули вночi? — чути на вежi дужий, хрипкий голос.
— Iз Роднi... Ро — о — днi! — виринає десь здалеку, з туману...
— А чиї стоять на плесi?
— Переяслав... Остер... Чернiгiв...
На всiх концях Гори вже iржуть конi, реве худоба, спiвають когути, риплять дверi, чути чоловiчi й жiночi голоси. Десь гупає молот, десь плаче дитина. Одразу за стiною города вже прокинулись яри й лiси — звiдти лине багатоголосий спiв птахiв.
Але найбiльше голосiв чути бiля терема княжого — з усiх концiв прямують туди воєводи й бояри, у сiрiй iмлi окреслюються темнi їхнi постатi, чути, як бряжчить зброя, б'ються об камiнь i викрешують на ньому iскри посохи...
У Золотiй палатi горить небагато вогнiв — два високi срiбнi свiчники на помостi, обабiч старого дерев'яного з високою спинкою стiльця, на якому сидить князь. Ще кiлька свiчникiв горять у кутках палати. Вiдблиски вiд них виривають з холодної пiвтемряви палати рубленi стiни, на яких висять шоломи, броня i зброя давнiх князiв. У промiннi вiд свiчникiв видно чорну рiзьблену стелю з сволоками, вiд яких спускаються позолоченi панiкадила, ослони попiд стiнами...
Та от кiлька гриднiв вiдкривають важкi дверi, i в палату повiльно входять бояри й воєводи. Деякi з них — старiшi, мужi лiпшi й нарочитi — одразу прямують до ослонiв, спираючись на посохи, сiдають. Деякi товпляться посеред палати, стиха розмовляють мiж собою.
Бояри й воєводи, як i завжди, добре одягненi, з ними всi прикраси й знаки. На раду в Золотiй палатi одягли вони оксамитовi й полуяровi жупани, пiдперезались високими шкiряними, золотом оздобленими поясами, взули червонi й зеленi хзовi чоботи, почепили на шиї золотi й срiбнi гривни, а на груди чепи. Воєводи ж одягнутi ще краще — вони в жупанах, тканих золотою й срiбною ниткою, з мечами, яблука яких сяють дорогоцiнним камiнням.
Князь Святослав вийшов цього ранку iз дверей, що чорнiли одразу за помостом, не сам. ПIо праву руку вiд нього йшла княгиня Ольга, слiдом за ними ступав воєвода Свенелд, але вiн обминув помост i зупинився, став пiд стiною, де починались ослони. У палатi залунали голоси:
— Здрав будь, княже со княгинею! Князь Святослав вiдповiв:
— Здоровi будьте й ви, бояри мої й воєводи. I князь Святослав з матiр'ю сiли на помостi. Тодi в палатi стало надзвичайно тихо, тi, що сидiли на ослонах, прикипiли, здавалося, до холодних стiн, тi, що стояли серед палати, боялись поворухнутись.
— Бояри мої й воєводи! — почав князь. — Днесь я покликав вас, щоб говорити про Русь, про живот i будучнiсть нашу.
У вузьких i високих вiкнах палати, в якi вправленi круглi скельця, починало запалюватись голубе сяйво свiтанку, воно змiшувалося з промiнням свiчок, i обличчя людей здавалися вiд цього блiдими.
— Вiдаєте, бояри й воєводи, — вiв далi князь Святослав, — як ми жили i як живемо нинi. Батьки й дiди нашi, — вiн подивився на бронi князiв i шоломи їх, у прорiзах яких пiд заборолами нiбито свiтились очi, — цi батьки й дiди нашi, — вiв далi вiн, — з'єднували роди нашi й племена, боролись з ворогами, якi збройне iшли на Русь, перемагали. Але й днесь цi вороги не вгавають, вони прагнуть знищити нас, готують похiд проти наших земель.
— Хозари? — лунає голос у гридницi.
— Печенiги? — запитує iнший.
— Невже гречини? — лунає одразу кiлька голосiв.
— Хозари зараз розбитi, i вже їм не брати данi з Русi, — вiдповiдає князь Святослав. — Iз печенiгами живемо ми мирно. Брань проти нас готують iмператори Вiзантiї, Нового Риму.
— Так чого ж, княже, — голосно промовляють, хапаючись за мечi, воєводи, — терпимо ми?
— Уже купцiв наших ромеї вбивають на всiх українах.., — лунає хрипкий голос.
— Уже всi шляхи iз земель наших закритi...
— Чому, княже, дозволяєш, — лунає ще один розпачливий голос, — їхати їм до нас? Он грецькi хеландiї все лiто стоять на Почайнi...
У палатi стає все виднiше, i князь Святослав бачить бородатi роздратованi обличчя бояр i воєвод. Всi схопились з ослонiв, стоять, б'ють об пiдлогу посохами.
— Здавна, — починає знову князь Святослав, — ромеї говорять про мир i любов з нами, а справдi думають лише про брань i хочуть знищити Русь. Вони, як татi, здавна пiдкрадаються до наших земель, ставлять городи над нашим морем, збудували Саркеле, щоб перетяти нам шлях на схiд. Вони насилали на нас хозар, печенiгiв, всiлякi орди... Але ми боролись з ними, сукупно з нами проти них боролись болгари. I коли батько мiй Iгор з каганом Симеоном пiшли на Константинополь, iмператори тремтiли...
— Так ходiмо сукупно з болгарами на Константинополь, княже! Веди нас! — гримiло в палатi.
— Коли б то ми могли пiти зараз на Константинополь сукупно з болгарами, — вiдповiв на це князь Святослав, — тодi б ми ще раз прибили щит над його ворiтьми. Але в Болгарiї зараз кесарює Петро, мав вiн приязнь з iмператорами таку, що невiдомо було, де кiнчається iмперiя, а де починається Болгарiя. I хоч зараз кесар посварився з iмператором Никифором, дивиться вiн не на Київ, а на Константинополь.
Князь Святослав помовчав i глянув на матiр. Вона сидiла, заплющивши очi, всi в палатi тепер мовчали.
— На грецьких хеландiях, якi стоять на Почайнi, — сказав князь Святослав, — приїхав василiк iз Константинополя. Вiн привiз iз собою п'ятнадцять кентинарiїв, щоб я дав це золото дружинi i йшов на болгар...
— А скiлькох болгар волiли б iмператори, щоб ми вбили за це золото, княже? — роздратовано крикнув старий, сивий воєвода Хрум, що стояв попереду, недалеко вiд помосту.
— Багато, воєводо, багато... десять, двадцять, а може, й тридцять тисяч.
— Дешево цiнують iмператори людську кров! — ще бiльш роздратовано, сердито крикнув воєвода Хрум. — Чуєте, за грецький золотник двi тисячi люду.
Золота палата гомонiла багатьма голосами, як Днiпро в негоду.
— Воєвода Хрум, — пiдняв свою руку i обiрвав гомiн у палатi князь Святослав, — сказав добре про золото грецьке. Iмператори ромеїв, поки в них немає миру з кесарем, хотiли б, щоб я взяв це золото, зiбрав дружину, пiшов за Дунай, знищив якомога бiльше болгар, втратив i свою дружину. А Вiзантiя потiм добила б Болгарiю, а згодом, ставши на Дунаї, пiшла б i пiдкорила Русь...
— То є чорна зрада, княже! — крикнули всi в палатi — — Не вiр, княже, гречинам!., Не йди в Болгарiю!..
— А далi? — запитав i ледь посмiхнувся князь Святослав. — Якщо не пiдемо, iмператори пiдкорять Болгарiю, вийдуть на Дунай, зроблять там середу своєї землi i пiдуть на Русь...
Велику думу завдав боярам своїм i воєводам князь Святослав, i всi вони в глибокому мовчаннi стояли в палатi.
— Тому я, — обiрвав напружене мовчання князь Святослав, — роблю так, щоб урятувати Русь i захистити Болгарiю. Порадившись iз матiр'ю княгинею, я послав, бояри мої i воєводи, до болгарського кесаря Петра тисяцького Богдана з дружиною, дав харатiю, а в нiй писав, що Вiзантiя дає менi золото за те, щоб я йшов на нього, i ще писав, що Русь не воює за золото, а пропонує йому сукупно з нею йти на Вiзантiю... Зане ж, писав ще я, ти, кесарю Петре, не згоден iти на Вiзантiю сукупно з нами, то я iду на тебе, щоб не з тобою, а з болгарами йти далi на Вiзантiю...
— I яку вiдповiдь привiз тисяцький Богдан?
— Тисяцький Богдан не мiг привезти вiдповiдь, бо його на смерть скарав кесар Петро.
— Розбiйник! УбивцяI — лунали голоси.
I ше дужче й грiзнiше, як хвиля, що б'ється в скелю:
— Веди нас, княже, на гречанiв і Петра!.. Потягнемо за тобою... Веди нас! Через усi землi пiдемо! Ведиi
Князь Святослав дивився у палату, де вирувало море людських пристрастей. Вiн розумiв бояр i воєвод. О, тепер вони були єдинi, бо знали, що Вiзантiя всiм їм готує ярмо i смерть. А хiба не те саме скажуть люди земель Русi, коли Святослав звернеться до них?
Вiн пiдняв руку, у якiй тепер сяяла булава — золотий знак київських князiв. Здавалося, яблуко булави увiбрало в себе промiїшя вiд свiчок i все сяйво дня, що вривалось у палату.
— Воєводи мої i бояри! — урочисто сказав князь Святослав, i слова його звучали, як на ротi, — Зараз на нас дивиться Русь, тож нехай вона чує! Ми, вiд роду руського київськi князi, воєводи, бояри i всi людiє Руської землi, даємо роту боротись за Русь з iмператором ромеїв i кесарем Болгарiї.
Це була надзвичайна й вирiшальна година для земель Русi, для всiх людей її i далеких нащадкiв. Не вперше Русь iшла проти Вiзантiї, з великими й меншими дружинами туди ходили Олег i Iгор. А все ж то були бранi малi, рани вiд них вже давно забулись.
Зараз прийшла iнша година. Вiзантiя збиралась поглинути Русь, зробити з нею те ж саме, що вона вже зробила з Азiєю й Єгиптом, на довгi вiки вона хотiла одягти на Русь ярмо, а людей її перетворити на рабiв.
Але Русь не носитиме вiзантiйського ярма, руськi люди не будуть рабами Вiзантiї. Тримаючи в руцi свiй знак, перед щитом i мечем став навколiшки, даючи роту, князь Святослав. Всi мостини в палатi загули — навколiшки ставали воєводи й бояри. Завтра вся Русь стане навколiшки, промовляючи священну клятву.
— До Перуна! До Перуна! — гримiло в палатi.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
1
Князь Святослав знав, що важко буде Русi боротись з iмперiєю, яка має найкраще в свiтi вiйсько, i тому готувався до вiйни так, щоб вдарити на ворога всiєю силою, а самим якнайменше пролити кровi.
На вiдмiну вiд батькiв своїх Олега i Iгоря, що ходили до Константинополя тiльки на лодiях, князь вирiшив iти тепер морем i суходолом.