Ноги здерев'яніли на підлозі, боліли, ніби побиті. Пригадав Дулембу, пошукав його в темноті, покликав, але ніхто не обізвався.
Простягнув задубілі ноги, а коли розтерплися, встав. За вікном лежала тиха й прозора, як мрія, ніч. Між черідками хмар плив пишний, повновидий місяць, нерухомо стояли зірки. Десь далеко тьмяно поблимував вогник. З-за вікна тягнувся лоскотливий запах печеного хліба. Чи їв сьогодні, Павло пригадати не міг.
Багато скуштував Грабовський на своєму короткому віку лиха. Але такого, як зараз, ще не було. Розбите серце, мов маленьке пташеня, зголодніле без матері в гнізді, квилило жалібним голосом, обливалося кров'ю, рвалося з грудей. Воно, здавалось, губить останні надії, останні зв'язки з життям, і нема тих ліків, які б змогли загоїти глибоку рану, нема в світі того, хто б міг заповнити так несподівано відкриту порожнечу.
Безкрайня, холодна і німа ніч поглиблювала, розширювала ту порожнечу.
Когда я на почте служил ямщиком... —
ввірвалося до камери.
Зразу пізнав голос, слова, такі звичні й дорогі. Співав Микола Ожигов. Цією піснею щодня по заході сонця він давав про себе знати другові. Павло відповідав своєю любимою "Повій, вітре, на Вкраїну".
Але чому раптом серед ночі? Що могло трапитися з Миколою? Чому не спить? Що хоче передати піснею? Невже тільки сповістити про себе та запитати про нього? Правда, пригадує, сьогодні не бачив нікого з балаганців, не чув Миколиної пісні. Може, занедужав, а може, з кимось із товаришів скоїлося лихо?
Та ні, баритон друга ллється рівно, спокійно, як повновода ріка:
Любил молодую девчонку...
Павло стоїть біля грат, як заворожений. Тіло зів'яле, руки безсило звисають, очі замружені.
Здається, від Миколиної пісні коливаються тюремні стіни, крутить віхола. Над білим степом бурими валами котиться туман.
Розриваючи міцним погруддям бурі вали, полем мчить вороний кінь. Але на коні сидить не той вікопомний ямщик, а він — Павло. Мчить, немов назустріч долі. Чує, як передзвонюють вудила, поскрипують під замерзлими чобітьми стремена. А пісня лине, лине...
Швидше, конику, швидше, друже, — вперед, вперед! Я чую її голос, чую. Вона благає матінку свою, щоб прилетіла, доторкнулась стареньким крилом. Води просить. Швидше, вороненький, швидше... ще... ще... Може, встигнемо, може...
І раптом, як перед проваллям, вороний дрібно затупотів і зупинився, немов у землю вріс. Вершник протирає очі, але за сивими клубами пари, що хмарою знялася над кошлатою гривою, нічого не може побачити. Вороний басує, гризе вудила, люто довбає копитами перемерзлу землю. Вершник пускає повіддя, вириває ноги з стремен, зіскакує...
— Вона!
Надія лежить серед безмежного поля. Золотисті коси густо запорошила паморозь. На оголені, зсічені чорними смугами плечі тихо сідають сніжинки. Маленька рука затиснута в кулак, підкладена під праву щоку. Лице горде, а губи міцно зціплені.
Налейте, налейте бокал мне вина… —
підноситься баритон високо, високо. І, ніби осліп, наштовхнувшись на щось гостре, обривається.
Тиша знову, як повінь, заливає камеру, і від неї ще більше гускне темнота.
— Що це? — думає Павло вголос. — Галюцинація? Сновидь? Божевілля? Що? — хапає руками темряву, але вона мовчить, насторожена і загадкова.
Стає терпко. А уява похапливо розкрилюється.
Надія лежить одна серед степу — безсила, непритомна. А сніг мете, мете. І вже замість неї виростає білий горбок, схожий на замет.
— Кати! Людоїди! — несамовито стискає кулаки Грабовський. — Надійко... Надійко... Сестрице...
— Пав-ли-ку... — чує жіночий і якийсь знайомий голос.
Напружує зіниці і бачить над сніговим горбком нахилену постать. Довга чорна сукня, широкий, з блискучою пряжкою пояс, висока коронка кіс на голові.
— Не ридай, хлопчику мій, не треба, — спокійно і твердо мовить постать. — У всьому винна я. Тебе, Надію і багато таких, як ви, на цю довгу тернисту дорогу направила. І сама йду нею. І не каюсь. І не покаюсь ніколи. Знаю, тяжко. Але так має бути, дорогий Павлику. Так потрібно. Я, ти, вона, ще, ще... Комусь же треба ..
— Оксано Петрівно, — шепочуть Павлові губи. — Матінко рідна, Окса...
Але постать поволі віддаляється, віддаляється і разом з Надією тане в морі віхоли...
У коридорі сухо загупали важкі чоботи. Грабовський здригається, ніби від пронизливого холоду, і розплющує очі.
За вікном уже сіріє світанок. У камері ледь-ледь вимальовуються темні силуети столика, тапчана.
Відірвавшись од вікна, Павло довго ходить по камері, щось нашіптуючи. А коли зовсім розвиднюється, бере записну книжечку і, нахилившись над столиком, пише:
Навік минули вільні годи,
В далекий край припала йти,
І от під тяжкий час пригоди
Мені сестрою стала ти.
Мов ангел, сяла предо мною,
Неначе квітонька цвіла.
Моєю зорею ясною,
Моєю музою була.
Тебе нема, а все з могили
Твій. образ світлий устає,
І знов душа почує сили,
Замарить серденько моє.
Закінчивши писати, знову кружляє по камері.
— Замарить... — шарудять губи. — Тільки замарить? Ні, ні, закипить воно, завирує. Ой, завирує, сестронько мила.
22
Слідчий був приємно вражений, відчувши зміну в поведінці арештанта.
— Домігся! Таки домігся свого, слава тобі господи! — тішився він, смачно ковтаючи слину, як вовк, що після довгої й важкої гонитви за жертвою нарешті побачив зовсім близько її змокрілу спину і почув п'янкий дух живої крові.
І мав, здавалося, чого. тішитись. Та гідність, спокій і навіть байдужість, з якими протягом он уже якого часу тримав себе на допитах в'язень, з якими відповідав на всі запитання, дуже дратували слідчого. Та хіба лише дратували? Мучили, псували апетит, сон. А начальник відділу глузував над слідчим, ніби над хлопчиком, що не може впоратись з якимось-там політичним злочинцем. Глузував, глумився і погрожував перевести його в помічники слідчого.
Втрутився навіть губернський прокурор. Був невдоволений тим, що слідство йшло дуже повільно, а потім і зовсім загальмувалось. Супився, лаяв і начальника тюрми, і керівника слідчого відділу, а його, Кириленка, прямо-таки розпікав, як залізо, обіцяючи віддати до місцевого суду, наче державного злочинця. Кириленко думав, то лиш для переляку, але прокурор виконав свою обіцянку. Суд засідав цілий день вісімнадцятого вересня. Крутив звинувачення проти слідчого то так, то сяк і нарешті оголосив Кириленкові сувору догану й зажадав прискорити допити балаганців. Перетремтів тоді слідчий, а дома зігнав свою лють на наймичці.
Правда, той несподіваний і нерозумний суд став Кириленкові також у пригоді. На засіданнях він дізнався про затяжне листування між генерал-губернатором та міністерством юстиції і зрозумів — держава поки що й сама не має певної думки, що саме робити з ув'язненими засланцями з Балаганська. Царські сановники й досі торгуються, а точніше — сперечаються, не знаходячи спільного рішення.
Генерал-губернатор, спонуканий іркутським прокурором, ще двадцять восьмого лютого просив міністра не розпочинати судового процесу над авторами відозви "Російському урядові" в Іркутську, бо тут вони, мовляв, мають багато прихильників, які можуть підняти голови й накоїти лиха. І радив — без шуму, тихенько, в адміністративному порядку, дати арештантам по п'ять років тюремного ув'язнення або ж по десять років заслання на Сахалін. Цю свою пораду він обстоював досить наполегливо, застерігаючи міністра не засилати підсудних у Якутію, зокрема в міста Якутськ, Колимськ, Ольмінськ, Верхоянськ, Вілюйськ, де вони скоро знайдуть собі однодумців.
Міністерство юстиції довго консультувалося з міністерством внутрішніх справ, зі своїми відділами, виважувало все, не кваплячись: на запит генерал-губернатора відповіло аж через п'ять місяців. І зажадало, зневаживши генерал-губернаторову пораду, продовжити допити і, завершивши їх, передати іркутському губернському судові.
Зі всього того листування Кириленко нарешті збагнув, як і чому потрапив на лаву підсудних: адже ще сьомого травня цього, 1891, року іркутський прокурор отримав суворий наказ — закінчити слідство негайно. Зрозумів також, що має робити. Але й досі не міг намислити, як домогтися бажаних наслідків, як здолати балаганців, а надто Павла Грабовського.
О, скільки завдав клопоту йому цей колишній харківський семінарист! Скільки змарновано днів і ночей, сил і надлюдської праці! А ключа так і не міг підібрати до нього. Потайний, впертий. Нічим не схожий на плаксивих поетів. А їх слідчий знає непогано: не один раз доводилося допитувати. Там, звичайно, раз-два — і все готово. А тут...
Слідчий уже навіть мало вірив у те, що цей в'язень —-— поет, хай навіть малоросійський. Воно, правда, й поетів треба вішати, але цьому більше підходило б висіти не між поетами, а між тими, що їх повісили за замах на священну особу царя.
Твердий, як і всі справжні політичні злочинці. Граніт. Слідчий уже й підлещувався, й догоджав, обіцяв золоті гори, погрожував. А той — ні, хоч ти йому кола на голові теши.
Хіба мало фактів? Кілька примірників тієї самої осоружної відозви, яку він підписав разом з Ожиговим та Улановською. Свідчення...
Добре, що пощастило завчасно перехопити ту відозву. За те вже треба дякувати міністрам та губернаторам, які, отримавши її, направили куди слід.
Показував йому всі примірники; припирав ними до стіни, а він і не заперечує. Каже, писав і розсилав. Але більше — ні слова, ані півслова. Кремінь, та й годі. А скільки в ньому мужичої гордості!
— Як зламати цю гордість? Як приборкати? — запитував сердито сам себе слідчий.
Міняв тактику. Почав було викликати арештанта замість ночі вдень, але скоро зрозумів, що це нічого не дасть. Якийсь час зовсім не викликав. Та коли знову стрівся, побачив, що жодних очікуваних змін не сталося. Тоді почав викликати вдень і вночі, разів по десять на добу. І все марно.
Той самий спокій, та сама незалежність, та сама непохитна мужича гордість.
Слідчий був у розпачі. Уже збирався піти до начальника й відмовитися допитувати, хай би сам спробував, хай...
І враз, наче сніг у петрівку, — арештант втратив спокій. Тепер він, викликаний на допит, або мовчав, як німий, або зненацька вибухав гнівом, кляв царя і весь царський рід. І вимагав негайного суду. Суду, суду і нічого більше. Від того аж стовбурчилося волосся на голові слідчого.
Він не цікавився, чому так перемінився в'язень.