Парад планет

Це навіть був не чоловік, а добрий дух, кожен рух якого іскрився відчутною, наче літнє сонячне проміння, ласкою й любов'ю. Від його сяйва спалахнув натовп довкола, старі марки тракторів спалах­нули, й Хома почув голос, що видався йому голосом небесним. Добрий дух просив Хому згадати все найсут­тєвіше, що сталось у його житті, й не просто згадати, а відтворити й показати отут, у полі, перед добрим духом та перед людьми, що відійшли в небуття й тепер ди­вились на грибка маслючка з того небуття. Й щойно Хома намірився скоритись ласкавій владності доброго духу, зітканого зі струмування світла, як відчув, що весь цей час перебував у польоті й тепер наблизився до якоїсь оглушливо-незбагненної для свідомості грані, до стіни, і все ж таки збагнув, що саме тут і пролягає межа між життям і смертю — і не так поміж життям і смертю, як поміж життям земним і життям потойбічним. Грань вабила, наче жаска магія провалля, Хома вже ось-ось мав пройти крізь стіну, проте животворна сила в єстві боролась, і свідомість підказувала, що йому не треба переходити жаску грань, що йому ще не наспіла пора вмирати. Й Хома відчув, як оглушливо-незбагненна стіна віддаляється, як у далекий морок осіннього яблунівського поля відступає добрий дух, зітканий зі світла, відступають обличчя рідних і знайомих, пошарпані трактори старих моделей, як він повертається по довгому й темному ко­ридору, — й він отямився, й розплющив очі...

Отямившись, розплющивши очі й покліпуючи жовтува­то-молочним світлом фар, Хома знову почувся тракторозавром, що стоїть у похмурому й вогкому приміщенні поміж непорушних агрегатів. Проте він був тракторозавром, який знепритомнів од несподіваної зустрічі з рідною жінкою Мартохою, й тому втішився кволою радістю, що не вмер, що бачить її коло себе.

Тим часом вона, вточивши у відро води з колонки, змивала йому колеса, металеві боки, хлюпала на скло в кабіні, приказуючи:

— Куди не кинься, то по вуха в смолі!

— Еге ж, Мартохо, — зітхнув Хома, — став я невмивака, наче попова собака.

— Видно, що руки мав ще тоді, як мати в кориті купала, — бубоніла Мартоха, протираючи ганчіркою заля­пані фари. — Чи механіки ходять за тобою такі, що не здаються ні до чого: ні за ними, ні перед ними.

Пообдиравши масний чорнозем з металу, гуми та скла, з яких складалась нижня ходова частина тракторозавра, Мартоха — розпашіла, з щасливим блиском у медових очах, із помолоділими від рум'янцю щоками — стала обережно протирати ручку кабіни. А що до Хоми стала повертатись його чутливість, а що доторк жіночих пальців пробудив лоскоти, грибок маслючок в усмішці розімкнув уста.

— Сміялись мого батька діти, та й з ними я, — по­жартував тракторозавр Хома, до якого поволі повертались дотепність і споконвічне яблунівське любомудріє.

Нарешті Мартоха відчинила дверцята і, нітячись погля­дом, обережно вмостилась на сидінні. Тракторозавру Хомі перехопило подих від її присутності і, вчепившись коща­вими пальцями в рульове колесо, він заплакав. Бо який тракторозавр у наш час не заплакав би, почувши не просто запах жіночого тіла, а й звабливе віяння домаш­нього затишку, від якого давно відвик.

— Не плач, — шепотіла Мартоха, гладячи долонею по його шкарубкій неголеній щоці.

В Хоми серце билось, як синичка в сильці, і в двигуні чи погуркувало, чи схлипувало. І щось неймовірне тво­рилося з електродами свічки, з магнето, з колінчастим валом... Здавалось, ще один доторк жіночої пучки — і він, тракторозавр Хома, знову самозаведеться, як колись! Самозаведеться від щастя й ніжності до Мартохи, яка повернулась до нього, прийшла опівночі до напівагрегата й напівлюдини, хоч виходила заміж за здорову людину в повному комплекті.

— Хомонько, як я за тобою скучила, — тихесенько шепотіла Мартоха йому на вухо. — Даруй, що відцуралась, та на моєму місці кожна б відцуралась.

— Либонь, я в макогонову юшку вбрів, раз ти напалась. А як там удома, як хозяйство?

— Пораюсь по хазяйству, бо з чужого добра не построїш двора... А в тебе робота не міряна, — поспівчувала Мар­тоха. — Як годують? Чи спиш удоволь?

— Добре годують. Дизельне паливо маю з малосірчистих нафт. Цетанове число в нормі, і кінематична в'язкість, і кислотність, і сірка. Не скаржусь ні на масло, ні на консистентне мастило — хай то мастило графітне чи тавот жировий. Вистачає, так що не мотаю і не хватаю, мов собака стерво.

— Лишенько ти моє! — прошепотіла Мартоха. — А бо­лячки не обсіли, не хворієш?

— Чи не хворію? — розсудливо перепитав тракторозавр Хома. — Хто ж при нашій роботі не хворіє! Там, дивись, обрив фази генератора, чи акумуляторна батарея постійно недозаряджається, чи начіпне знаряддя не піднімається або не опускається... Ремонтують — і масла в бак заллють, і натягнуть приводний пас, коли пробуксовує, і потурбу­ються про реле-регулятор...

— Лишенько ти моє! — знову прошелестіло з жіночих уст. — А чи не осліп так, що тобі й світити не треба?

— Як із лампою там щось, коли запобіжник псується чи немає контакту в патроні, то замінюють несправні деталі, підгинають контакт у патроні.

—А голос твій?

— Трісне мембрана чи поганий контакт кнопки — не страшно для механіків, так що завжди при голосі.

Й тракторозавр Хома натиснув кнопку, порушивши нічну тишу пронизливим сигналом.

— Лишенько ти моє! — прошепотіла вкрай спантели­чена Мартоха, злякано горнучись до Хоми та обіймаючи його за шию обома руками. — Чи не набувся в тракторозаврах, чи не скучив додому?

— Додому? А хто за мене доведе до пуття експеримент, який ставлю на своїй шкурі? Що мені скаже науково-технічна революція? Скаже, що не злякався вовка, а втік од сови?

— Значить, тобі дорожча науково-технічна революція? Дорожчий експеримент, ніж я?

— Й ти дорога, та чи можна так, що показався — та й сховався?

Знетямлена Мартоха, міцно обіймаючи Хому, стала об­сипати поцілунками щоки, чоло, потилицю...

Що поцілунки коять із чоловіками — всім відомо, а що коять із тракторозаврами — тепер ось довідаємось. Поцілунки, в які вкладено вогонь невтоленої жіночої лю­бові, обпікали Хому так, що дригонів генератор, сіпався стартер двигуна, спалахував електричний струм у свічці розжарювання, появлялися й гасли іскри в магнето, а лампочка, що освітлювала номерний знак, миготіла, наче збожеволіла. Відповідаючи на жіночі поцілунки, тракто­розавр Хома, зголоднілий за любов'ю, лівою тремтячою рукою гладив Мартоху по спині, а правою марно нама­гався розстебнути їй пазуху.

— Норма висіву сівалки... кількість комірок на висівному диску, — нашіптував Мартосі палкі слова своєї тракторозаврячої любовної пісні. — Передаточне число... діаметр приводного колеса!..

— Не співай мені сеї пісні, — благала Мартоха, пру­чаючись у його обіймах.

— Маю гвинт регулювальний вищого гатунку, — слух­няно заспівав іншої пісні розпашілий Хома, — та до мого максиметра потрібна форсунка!

— Не співай мені й сеї пісні! Чи геть-чисто позабував людські?

— А летіло помело через наше село. Стовпом дим, стовпом дим. Сіло спочивати у Хоми на хаті. Стовпом дим, стовпом дим, — затягнув нарешті людської пісні трак­торозавр Хома.

Коли співав, то генетична його пам'ять востаннє явила перед зором усяких там кліщів, метеликів, ракоподібних, полуницю з вусами та червоною ягодою, озеро Балхаш із солоною й прісною водою та іншу всячину, з якою тракторозавр Хома у далекому історичному минулому пе­ребував у тісних родинних зв'язках. А потім від людської пісні — "у Хоми хата запалилася, стовпом дим, стовпом дим, у Хоми голова засмалилася, стовпом дим, стовпом дим!" — нижня ходова частина, з якою так міцно з'єднався, стала наче відмирати. Й що дужче цілувала Мартоха, то тракторна частина чужішала й чужішала, бо хіба зоста­ватимешся трактором нижче пояса, коли тебе так солодко й знетямлено цілує рідна жінка?

Е-е, тут агрегатом бути не годиться, а тільки чоловіком, та ще й при доброму здоров'ї!

— А Мартоха з радощами носить воду пригорщами, стовпом дим, стовпом дим, — в унісон заспівали Хома з Мартохою, себто тракторозавр і жінка в законі. — Що залиє, то займеться, то й Мартоха засміється, стовпом дим, стовпом дим!

І тут Хома відчув, що відділяється від трактора його людська частина, що він уже ніякий не тракторозавр, не самодіяльне чудо науково-технічного прогресу, а той са­мий грибок маслючок, що й місяць тому, славнозвісний старший куди пошлють.

— Мартохо! — закричав на всю горлянку. — Я вже не агрегат! Можеш помацати…

Сердешна Мартоха злякалась, що її Хома уже не трак­торозавр, бо де ж це видано, щоб агрегат був не агре­гатом? Але чарівні українські пісні спільно з чарівними поцілунками українських жінок ще не такі чудеса творили на предковічній українській землі! Вірячи й не вірячи, вона стала обмацувати Хому невірного й лукавого, бо від нього всього сподівайся.

— Справді, — прошепотіла, обмацавши. — Ні одної залі­зячки в тебе, все живе-живісіньке. Ти ж, мабуть, зго­лоднів, ходімо додому, погодую. Й галушками гречаними з вишкварками, й грибами... Лишенько, де це чувано, щоб на самому дизельному паливі стільки триматись!

Вони вилізли з кабіни трактора, Хома хряпнув двер­цятами, аж злякано пискнула машина в кутку за мотор­ним пересувним обприскувачем.

— Славно ти його вимила, — сказав, похитуючись на непевних ногах.

— Як рідного! А ти, Хомо, всю свою душу звідси забрав чи йому частку залишив?

— Хто відає, — загадково сказав грибок маслючок.

У дверях, за якими темніла холодна беззоряна ніч, він обернувся. Трактор, котрий щойно був живим тракторозавром, який співав і печалився, який тяжко працював і тяжко замислювався над смислом земного буття, тепер дивився їм услід невимкнутими фарами, на склі яких застигли чи то краплини води, чи то сльози...

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТИЙ,

у якому оповідається про курйозну поведінку Хоми, котрий від тракторозаврів одстав і до людей пристав, а також мовлено про зустріч Мартохи з головою колгоспу, котрий за всякими клопотами й не помітив, що старший куди пошлють знову бігав попереду науково-технічного прогресу

Мартоха потім не раз у запізнілому розпачі хапалася за голову:

— Гаразд, Хомо, що тепер усяких запасних деталей у колгоспі вдосталь! А якби так, як раніше? Ну, спрацю­валась втулка стартера, а чим заміниш, коли нема? Чи механік напився і спить у бур'яні? Віддав би ти Богові душу ні за цапову душу...

А грибок маслючок (ох, і безпечний: йому до обіду ложка, а після обіду не треба) посміювався:

— Було б мені тоді: рости псу, трава, коли кобила здохла.

— А завелося б каміння в нирках чи голубий апендицит розбушувався б? Який би лікар знайшов у полі, де ти ореш чи гичку возиш? Довелося б думати про смерть, а труна всякому готова.

Ліве око в Хоми лукавого й невірного сміялось так, як отой карбованець, що другого карбованця до компанії кличе, а правий печалився, як у коровки, котрій довелося звикати до житньої соломки:

— Доллють масла в бак, замінять конденсатор, відрегу­люють запобіжний клапан — ось я знову й здоровий.