На вечір замовлено дощ, а поки що стоїть спеки, вона п’янить дівчину пахощами землі й стомленої зелені. І от Яна скрикує й біжить — це безглуздо, вона женеться за однією з машин, наздоганяє, стрибає на прилаштовану ззаду підніжку і їде полем...
Потім на машині дзенькнув дзвінок і голос викладача строго сказав:
— Яно Шевченко! У тебе машина номер чотири почала шостий прохід. Це не передбачено програмою. Надмірність може пошкодити рослинам. Ти чуєш мене? Де ти, Шевченко? Чому ти залишила пульт?
У школі Яна вперше закохалась. Він був скромний цибатий хлопчик. Тайкома писав вірші. Якось показав Яні своє творіння:
Ніч. А я про тебе думаю.
День. Я думаю про тебе.
Де взялась ти на біду мою,
О дочко неба!..
Яні дуже подобалось.
Вони могли увечері десь на узліссі, проти заходу сонця, просидіти годину і дві й майже нічого не говорити, їм обом дуже хотілось поцілуватися, але вони не наважувались. Так і навчання закінчили і роз’їхались, не поцілувавшись.
До інтернату приїздила мама. А коли вдома бував батько і вони з’являлись удвох, — це були найкращі дні. Навіть учителі не приховували свого задоволення, коли бачили, як батьки Яни Шевченко, взявшись за руки, мчали з гори й голосно сміялись. Варто було мамі трохи оступитись, як батько підхоплював її на руки й кілька кроків біг із цінним вантажем, аж поки мама не вирветься, погрожуючи йому пальцем:
— Хіба ж так можна? Люди дивляться! І діти!..
Діти дивились і раділи, хоч і не так бурхливо, як Яна.
Діти взагалі дуже люблять дорослих, які скидаються на них самих.
Чи кохалися мама й татко так, як Яна з Артемом?..
Певно, і вони зустрічались на дніпровських кручах, і бродили до ранку під київськими каштанами, і любили нічний Хрещатик — чудернацький і єдиний у світі. Яна знає, що мама завжди захоплювалась київською осінню. І ще вона любила куховарити, а Яна бігала по крамницях і вибирала напівфабрикати.
Порося з хріном — улюблену страву батька — вирішили приготувати звечора. Мама довго ворожила на кухлі, Яна їй допомагала, як могла. То вже було не порося, а витвір мистецтва. Батька чекали завтра до обіду. А вночі надійшла звістка, що він загинув.
Тепер мама — з Леонідом Пилиповичем. Коли Яна бачила їх востаннє — в ресторані над Дніпром, — вони були один до одного так зворушливо уважні...
В минулі роки Леонід Пилипович виконував куди більшу роботу, ніж тепер на заводі. Він був головним інженером великого будівництва на Місяці. Там споруджувалась фізична обсерваторія. Проект нейтринної камери був складений за ідеєю Леоніда Пилиповича, і це було улюблене дітище і гордість інженера.
Він запропонував оригінальну ідею, здійснив дотепний розрахунок, і таки довів, що величезна камера може мати лише одну точку опори. Це гранично спрощувало будівництво фундаменту і в кілька разів скорочувало строки робіт.
Якось, коли на два тижні місячної ночі припинились роботи, Леонід Пилипович побачив на контрольному екрані, що металевий каркас нейтринної камери, який ніби чудом стояв на одному з кутів, почав хилитися.
Інженер швидко одягнув скафандр, помчав у гараж, узяв інспекційну танкетку й полетів на будівельний майданчик. Конструкція продовжувала хилитися. За земних умов уже б настала катастрофа.
Леонід Пилипович вискочив з танкетки й побіг до точкового фундаменту. Знав, що біля нього складено кілька металевих балок, якими можна тимчасово підперти конструкцію. Якісь секунди, а може, й невловима мить залишалась до катастрофи. Леонід Пилипович встиг. Величезним фізичним зусиллям він підняв з поверхні балку і поставив її сторч. Тієї ж миті конструкція навалилася на неї. Потім інженер з тих самих балок зробив ще кілька підпорок, а тоді вже, пересвідчившись, що конструкція надійно триматиметься аж до відновлення робіт, огледівся.
Полегшено зітхнув: проект був розрахований точно. Підвели механічні помічники, які досліджували поверхню Місяця. Від змін температури кам’яна поверхня тріснула якраз там, де в неї влили залізобетонну тумбу-фундамент.
Стомлений і задоволений Леонід Пилипович повернувся до танкетки. З екрана на нього дивився вкрай розгніваний голова ради будівництва.
— Ви усвідомлювали, — спитав він, — що ризикували життям? Що, якби ви спізнились хоч на півсекунди, конструкція б вас розчавила?
— Так... — відповів Леонід Пилипович. Коли рятував своє дітище, не думав про наслідки. А зараз зрозумів: добра не жди.
— Ви сьогодні ж, зараз же, з’явитесь на засідання ради. Рішення ради було одноголосне: усунути від робіт на Місяці і відправити на Землю.
Після цієї історії й з’явився Леонід Пилипович на Яниному заводі. Представник економічної ради розповів колективу про провину інженера, оператори висловили припущення, що на їх заводі Леонід Пилипович не дозволить собі таких дурниць, і його обрали начальником відділення.
Яна й досі не могла зрозуміти, як міг розумний і добрий Леонід Пилипович таке вчинити. Звідки могло взятись у цієї обдарованої сучасної людини поганське схиляння перед витвором своїх рук! Але факт залишився фактом: він наражав на небезпеку людське життя задля того, щоб кілька десятків тонн металу не втратили своєї форми...
Людська історія багата героями, мучениками, подвижниками. Хворим маренням відійшли в минуле криваві оргії невігластва й жорстокості, а люди й досі в шані, в трепетному схилянні згадують тих, хто кидав свій літак у гущину ворожих лав, хто йшов на вогнище і хто посилав на смертний бій свою дитину — задля того, щоб настала доба розуму й творчості.
Але зрозуміти героїзм іншого ґатунку — заради речей, заради матеріальних цінностей — Яна не вміла. Вона знала, що язичеське ставлення до речі породжене довгою і злиденною історією. Знала, що на трудних поворотах історії бували обставини, коли врятувати для щойно створеного колгоспу всього лише трактор було однаково, що врятувати найдорожче в житті десятків людей — надію. Але пізніше... Вона читала в газетах минулого сторіччя... Взимку в річку, що не замерзала через бистру течію, вскочило дурне теля. За ним слідом у воду кинувся хлопець — рятувати людське добро. Наздогнав у воді те нещасне теля, викинув його на кригу, а сам утопився... Заради чого?
Щоб згодом кільканадцять чоловік якось пообідали біфштексами з яловичини.
Вчинок Леоніда Пилиповича так і зостався для Яни незбагненним.
Артем — не такий. Він повелитель багатств, що їх творить разом з людьми, він знає, що будь-яку річ можна зробити знов і знов, а людина — єдиний витвір природи.
Всміхнулась Яна: єдиний. Та вже такий своєрідний та норовливий, що двоє, бува, як зійдуться, як засперечаються, то коли вже дійдуть тієї згоди!.. Кілька днів тривала в редакції запекла, до криків і грюкання дверима, суперечка з приводу однієї статті. Яна сказала на нараді:
— Я вважаю, що це стаття реакційна, друкувати її можна лише втративши почуття часу й перспективи.
Автор — лисий, жвавий, напористий — підхопився з місця й зареготав.
— Каравул, тримайте мене, добрі люди! — волав він. — Шановна Яна Шевченко, здасться, натякнула, що я позбавлений почуття... чого там, ге?.. Здається, часу? Чи тієї, бодай їй було недобре, пириспиктиви!.. Ге?
Він блазнював. Яна скривилась:
— А таки позбавлені, ге!..
Річ у тому, що в пресі з’явилися нові вірші молодого поета. Він здивував цілковитою новизною форми, за допомогою якої висловлювались своєрідні почуття й незвичні думки. Хлопець був дуже здібний, та часом його формальні шукання затьмарювали думку. Він пропагував "внутрішній ритм" і "заховану риму". Автор статті, запропонованої "Вістям", нападав на хлопця за ці шукання, і, хоч і зберігав прийнятий у пресі доброзичливий тон, все-таки ледве-ледве приховував своє безмежне роздратування тим, що якийсь од горшка два вершка ("хто він такий, га?") зазіхає на устої...
Майже половина працівників редакції поділяли його думку. Шукання, мовляв, шуканнями, але ж хіба це поезія?
Після важких суперечок статтю все ж таки відхилили. Через два дні її з охотою надрукувала одна молодіжна газета. Тоді Яна, не вдаючись в оцінку творчості експериментатора, зав’язала полеміку з молодіжною про те, що не можна стримувати кроки нового. Її підтримав літературний альманах "Літера", який друкує взагалі все, аби воно було не схоже на загальновизнане. "Вісті" всипали "Літері" — не кидайся, мовляв, на протилежний край!
Посипались читацькі відгуки. Одні писали: "Вірно! Досить "Літері" дурити людей і замість літератури підсовувати абракадабру!" А інші писали: "Це неподобство — нападати на "Літеру"! Нашій літературній молоді потрібна творча лабораторія, де б вона перевіряла свої шукання на читачеві!" І треті: "Хіба читач дослідний кролик, щоб на ньому щось перевіряти!"
Була потіха з цим поетом... А він потроху здобув визнання, і в нього з’явились свої послідовники.
Часом редакція втомлювала. Тоді Яна подовгу не заглядала туди, а після заводу шукала спортивних розваг або фізичної праці. Якось після першої зміни кілька тисяч людей вийшли засаджувати зеленню територію промислового комбінату, звідки напередодні виїхали будівельні машини.
На жовто-бурих осінніх горбах звелися корпуси. Повітряні й шосейні дороги павутинням обплутували всю територію. Підприємство ще було тихим і безлюдним — затамувало подих, чекаючи, коли люди зроблять для нього останню справу.
Всі учасники походу їхали з міста на робочих машинах. Яна була в колоні землерийок, позаду витяглась ще довша колона деревосаджалок, а всіх їх невпинно переганяли вантажівки з дорослими каштанами й липами в кузовах. Вони йшли просто з розсадника.
Першою хвилею через територію комбінату прокотились землерийки, другою деревосаджалки. Вони встромляли дерево в ямку, загортали землю і котилися далі, а їм на зміну набігали універсальні садові машини, що ущільнювали землю, поливали ямку і в той самий час вводили в ґрунт поживні речовини. Дороги й доріжки обростали щетинкою чагарників.
Після цього був веселий обід на свіжонасланому дерні. Досхочу побалакали, поспівали. Як не кажіть, а гурт у кілька сот чоловік — веселий гурт.
Скалочками перекочуються спогади, уривки недавніх снів і роздумів... Як у дитячій іграшці — калейдоскопі. Росте, радіє, живе й мучить себе творчістю невгамовне людське плем’я.