І так воно вийшло, що двоє вони, товплячись та заточуючись, бо один одного за барки тримали, посувались до нашого місця, а потім таки Зіневич відштовхнувся і так садонув того, що він аж гепнувся на дно канави. Я вже й своїх хлопців не бачу, бо вони все стояли під емтеесівським тином і так і не перейшли на цей бік, бо все позатуляла ця купа людей, що біля мене стояли, що я аж упрів, так хтів десь подітись, але нараз подивився отак уздовж дороги і бачу, що звідти під'їхав на велосипеді чоловік, однією ногою сперся об землю і щось говорить жінкам, що, мовляв, якби сюди доброго дядька, то б він їм показав, як битись.
І всім зробилось так страшно, коли Зіневич, стрибаючи з одного краю канави на інший, на льоту чесонув того дядька по щелепі, прибивши ще раз його до землі, аж той розкинув руки,— проте тому нічого не скривило, не вибило, бо тільки мотнув головою, а м'язи на вилицях напружились і не розпускаються.
Ну, я собі думаю, вже він отак і не встане, так і буде лежати, і зробилось так мені страшно, що хотілось аж втекти кудись, але й від цього гурту боявся відходити, бо там скрізь — ззаду й по боках — наче 6 чорно так, ніч мовби,— отож я стою й не рухаюсь.
А Зіневич тим часом оббіг довкруг, став посеред шосе, розставив ноги і руки розчепірив, здоровий такий, наче на нього хтось зараз полізе,— і я вже опам'ятався, як переліз через тин в аптекаршин город і поповз картоплинням до водокачки, де руками воду качали, але тамечки вже води чортма, а тільки стояк водокачки цементом обмурований і камінці валяються, то я набрав камінців скілька і шпурлянув через кущі (крізь них видко було людські спини, голови і що робиться на шосе). Але чи попало воно в кого, чи там де покотилось, я вже не бачив, бо надумав утікати, бо ще страшніше мені зробилось, але й чув, як люди зашуміли, забалакали, що от треба ж так, і що воно робиться, а декотрі то й раділи чогось, казали, що так йому, гицлю, й треба, щоб знав, як заводити бійку серед дня, та ще й на вулиці, і я як вискакував з картоплиння в посадку і огляїгувся, то вгледів, що Зіневич вхопився за голову, нагнувся й тримається чогось так, і я навіть не подумав, що це я міг у нього попасти, бо це ще й не так страшно, я ж не хотів, а там оно що робилось — ще не таке страхіття; і я біжком посадкою, і якраз туди, іцоб біля Порохнюка перебігти через дорогу та на базу. Біжу і думаю, не буду туди дивитись, що там робиться, нехай вони всі там виказяться, скоріше б на Маказон та до річки, а там що, й сам не знаю. Але біжу, і вже така темінь насунулась, що й зірок видко де-не-де в небі.
Прибіжу, думаю, до річки, а там, може, на той бік переберусь та й якось найду дорогу назад, але як таке темнотющи-сько, то хто його знає, як мені буде далі, і вже я чую, як пахне земля під ногами всякою мазутою і соляркою, сонце ж за день напекло землю, а тут якраз так вищенько та якраз над річкою, і я вже й не боюсь, що в ноги понабивається стружки всякої чи колюків, а біжу й не оглядаюсь. Тут мені на цій висоті зробилось якось начеб радісно — тепла земля під ногами, пахне так, ось недавнечко день був, що ми тут бігали з хлопцями, а тут, нате, вечір уже,— але коли збіг донизу і став коло електростанції, то світу трохи поменшало. Тут до річки від електростанції ще раз донизу треба збігти, а я став з того боку, де труба стирчить, наче вистрелити хоче на той берег, руками притулився до неї, тепла така і дрижить помалесеньку, бо станція робить і вночі, всередині малесенькі лампочки світяться, машини гудуть, воду качають.
Ну, думаю, це вже тут заскочать мене, що голову розбив Зіневичу, і що я скажу, як почнуть питати; і тепер так— або хутко на той берег, на Закусилівку, або десь тут сховатись — чи в зіллі де, чи в картоплинні над річкою, бо тут дерев нема, як на тому боці, що й верби там, і тополі височезні.
Такий вечір, що й видко ще добре, і не в усіх вікнах заку-силівських вогонь світиться, а як оглянусь назад, то видно тільки верх майстерні і водонапірну башту, а небо над тим всім таке рівне і світліше, як над Закусилівкою, і здається, що там пусто і людей зовсім нема, і хат нема, і мені зробилось дуже страшно, аж я припав до землі біля труби, і почав говорити, і плакати. Земелько дорогесенька, тепленька, аж ти дрижиш nido мною, тут я так на тобі високо, і ніде ж нікого нема, сховай мене, бо я пропаду, я цілий день по тобі бігаю, корову тут пас і завертав, то хто ж мені тепер поможе, як я одненький утікаю, земличечко теплесенька, пахнюща, поможи мені
Але я так довго не говорив і перестав плакати, бо, бачу, Що вже тра бігти до річки, щось робити, а що зробиш, хоч і знаю, що десь тут човен Скрипниченків є, але чи він прив'язаний, чи ні, не знаю.
Як збіг з горба, то вже того тепла не стало, що було на горбі, тутечки тобі холод від води і зілля дряпається, і воно холодне, але мені вже не до того холоду, вже й тепліше зробилось, як у зіллі намацав ніс човника — тут, там мацнув, Цепок наче б не припнутий, не тарабанить, штовхнув скілька раз — і човен поповз, чмакаючи зо дна.
Не страшно мені води, але глянеш, яка там темнота, то страшно робиться, але тра руками гребти, бо весла ж нема, а руками обома зразу не вгребеш, то спочатку з одного боку погребеш-погребеш, то з другого так само, і вже бачу, що діло йде до того берега, а як вхопився за зілля, то й зовсім легко зробилось, бо вже ніхто мене не дожене, хоч би як плив та гріб, і не чув я, що мені, зілля руки й ноги різало; штани намочились, прилипли, і сорочка на животі мокра.
Але бачу, що треба вибиратись городами до вулиці, там видніше, бо й лампочки світяться, а там буде видко куди й що, вже не пропаду, аби скоріше від води та з зілля, і тра ж десь проскочити, щоб собаки не було і щоб од вулиці не одгороджено високим тином, бо подумають, що в садок закрадався, як буду перелазити.
І як вискочив на дорогу, то відразу й побачив, що машина "іде десь від колгоспу, якраз по цій дорозі, вже й до моста тут недалеко, і думаю, махну рукою, може, хто підвезе, коли це придивляюсь, то машина з будою, то це вже точно дядько Петро, коли з будою; і я вже не думаю нічого, махаю з усієї сили, дядько Петро, видно, й мене впізнав, бо одразу спинився біля дерева, і я заліз у кабіну. "Що цс ти тут робиш, га?" — каже дядько Петро. "В Колі Скрипниченка був, ми вроки разом робили",— кажу я "А я думаю, хто це махає рукою",— каже дядько Петро. "Ми з Кольою Скрипниченком поробили вроки і пішли воду вичерпувати з човна",— кажу я. "А, то це ви човна вичерпували",— каже дядько Петро. "Ми з Кольою вроки робили, а після він каже, давай воду вичерпаємо",— кажу я. "Та й це ви вичерпували воду",— каже дядько Петро. "Ми б і не вичерпували воду, але Коля каже, тато втомились, то давай вичерпаємо, щоб вони взавтра на роботу поїхали" — кажу я. "Вже ж темно — це тобі вщ матері нічого не буде?" — каже дядько Петро. "А що це від неї буде, як ми вроки робили?",— кажу я. "Я ще додоми заїду, а потім уже на базу, їдьмо, візьмеш риби, мамі занесеш, дід сьогодні наловив",— каже дядько Петро. "Та я, мабуть, зійду на Містечку",— кажу я. "Ну то дивись",— каже дядько Петро. "А он, дивіться, як на воді туман такими кущиками поробився, наче росте",— кажу я. "Місяць світить",— каже дядько Петро. "А я люблю, як він так світить, дивишся, а воно наче росте, правда?" — кажу я. "Певно, що так",— каже дядько Петро. "Тихо вже так зробилось",— кажу я. "То поїхали, молока взяв би, риби, дід наловив, ми ж скоро — туди й назад",— каже дядько Петро. "Та я на Містечку зійду",— кажу я. "Дивися самий",— каже дядько Петро
А потім уже, десь на другий чи третій день, ми знов бігли купою,— і вже, бачу, й старші хлопці декотрі з нами, там Колодюк Микола і з ним Алік Порохнюк поприставали до нас, але ж так виходить, що це ми з ними йдемо, бо вони ж старші, й це кудись буцімто ведуть нас. Щоб там якась одна дорога була в нас, то ні, але далеко десь дуже заходити ми не старались— зійшли від Містечка дорогою, як іти до школи, а потім повернули у першу вуличку,— як так подивитися, то вщ буфету з гори добре видно всю ту вуличку й куди вона аж туди виводить, що й кінця її не побачиш; і городи по той і по цей бік донизу видно, як повитягувалися на горбах, а між городами здоровий берег, і верби в ньому, й трава висока, і які хочеш стежки там, що можна ними, пробігши межею, вийти й до школи і на ту вуличку, й де хоч,— ну та й думаємо, з цим концертом багато ж не находишся; але й перед хатами ставали, аж поки хтось не вигляне й не подивиться, що це воно за музика, то тоді вже відбігали далі і знов ішли, ззиркуючись, Щоб не збитися з ладу, та ще в ногу йти. Свистки у нас * давніші були, хто глядів, а от Алік з Миколою то позабирали в нас, вони такі, що вже свистків не носять, це просто їм закортіло полазити з нами,— то це добре, що в Кухти можна виміняти хоч щотижня там на якісь ганчірки чи залізо свистка ~~ де вони в нього там тільки бралися, й які хоч! А висвистували ми пісні, вже які хто знав — хай там слова позабувалися чи й не знали, але ж мелодію всі знають, свисти собі.
Але старші хлопці вже зразу нас так порозставляли, щоб ми далі не плуталися й знали, хто біля кого; десь як не вміщалися, щоб пройти, зійдеш у канаву чи забіжиш ззаду за іншими, а потім знов треба шукати, біля кого ти йшов,— тому вже ми знали свої місця й нам так навіть цікавіше було, наче Ми справді якісь народні артисти, йдеш і рівняєшся плечем до плеча, а то ще й гукнеш, хто викривляє шеренгу, чи на тебе хто крикне: йшов Коля Колодюк, потім його брат Славка, хоч за ростом то йому треба було десь далі, за ним Алік Порохнюк, Петро Андрієць, я, Юра Киселів.
Виходило так, що найбільше кричав Славка Колодюк і все чогось до мене чіплявся, хоч я сам бачив, як і другі забігали вперед чи відставали, то він їм нічого не казав; і я вже якось не витримав і кажу йому, що й він сам хіба рівно йде оно, коли не подивишся, то завади криво, але на мене гукнув його брат Микола, та ще й так сердито, чого це я, мовляв, огризаюся, як старші що кажуть, йди тамо, мале, й свисти. Оце то старший найшовся — на один рік Але Микола з Аліком старші за нас аж на п'ять чи чотири, то з ними сваритися ти ж не будеш, бо як дасть пенька, то не буде вже тобі ні свистків, позабирають, хоч сто виміняй, ні в шпака фати; то це мені трохи гірше гуляння було — що погукують, найшли гіршого.