Але знаю одне: од зла ще ніколи й ніде добро не вродило, бо різне сім'я в них". І гукнув Устим обурено, аж брязнуло вічко на дверях і вартовий зазирнув до камери: "Розкажи се тим, хто за горло вхопив нас, щоб і не дихнули!" — "їм свій час прийде", — був голос. "Покуль ждатимемо часу обіцяного, на могилах наших і трава виросте", — посміхнувся Устим. "їм свій час буде, бо все має вирости і достигнуть, і зерно висіять, а не зірваним буть", — вперто твердив голос. "Зникни з душі моєї, Несторе. Хоч і Семирозумом тебе людяки прозвали, а чужі мені слова твої. Я не раб, а душа жива дотуль, доки ненавиджу, і ненавидітиму я дотуль, доки живу. Таким мене жисть зрабіла, чи таким я родився, але іншим уже не буду". І був голос востаннє: "Жаль мені тебе і усіх нас. Відси, де я тепер, мені видніш: злоба за злобу чіпляється, і ланцюг сей тяжкий для людяк, і душить їх, як удав чи петля. Але колись йон мусить перерватися, якщо люд жить на землі хоче, а тольки не відаю калі. Бачу багато горя та крові попереду, і страшко й печалько мені од знаття мого. Прощай".
І загриміли засуви, і відчинилися двері камери. І мовив караульний офіцер: "Уже час". А за ним солдати стояли. Одвернувся Устим до вікна заґратованого, а вже небо ледь рожевіло, і з'явилася вікнина між хмар снігових, і засвітилася зірка, і дивилася вона печально у душу Устимову. І підморгнув до неї Устим майже весело: "Ну, що ж, Боже, якщо ти й насправді є, а не вигадка людяцька, розсуди нас. Але чи ж вистачить клепки навіть у твоїй небесній голові, щоб розсудити нас, людей земних?" І сказав до тих, що прийшли за ним: "Я готовий до смерті". І зав'язали руки йому, і повели. І поставили його біля стіни цегляної, а навпроти солдати з рушницями, і чини військові, і піп з обличчям білим, наче із снігу ліпленим. І подивувався Устим небові. заволоченому низькими повстяними хмарами, а бачив він щойно зорю з вікна камери. І хотіли очі йому зав'язать, але сказав він, щоб не зав'язували. І казав він до солдат з рушницями: "Бачите, що в живу людину стріляєте. Я мало зробив, але робив усе, що міг, відколи очі мені на життя відкрилися, і віддаю революції останнє—життя своє. Але, вбиваючи нас, ви народжуєте тисячі помстників, і помста страшна буде, се знайте. Я сміюся…" І скомандував офіцер, і гримнув залп, і знялося вороння з дерев навколишніх хмарою чорною і все небо встелило.
А як сказали Оксані, не вмерла вона, бо ще з ночі знала. Але не була вона жива і не була мертва, бо не було вже душі у тілі здерев'янілім. І казала вона товаришам Устимовим: "Устим мене там жде, йон без мене не може, а я без нього". А товариші Устимові не розуміли, про що вона. І склалися на дорогу Оксані, хто скільки міг. А в останню ніч у місті розбудило її щось. Розплющила очі, аж Устим біля стола сидить, ногу на ногу поклавши. Так він завжди сидів. У шкіряній куртці, в машиніста чавунки йому колись купили, у сорочці темній у білий горошок, штани навипуск, гарну одяганку він любив. Таким його на суді востаннє бачила. І було місячно, пасмо світла з вікна, а тіні од Устима нема на долівці глиняній. "Як ви тут без мене поживаєте?" — питає. Заплакала Уляна: "Нема мені жисті без тебе, бо любила тебе завжди і люблю". — "І мені на тім світі без тебе скучно дуже, люблю тебе, як ранєй любив, приходь скоріш". — "Не покину ж я дитя наше між чужих людяк, ось одвезу до матки, тади", — одказала Оксана. Тут заспівали перші півні на Лук'янівці, і зник Устим, наче й не було його.
І сіла Оксана з Несторком у поїзд до Мрина, а вже страйки притихли. І їхала вона, як у сні страшному. А як виходила останньою з вагона, Устим у кутку вагона сидів, і з вуст Устимових вона зчитала: "Калі ж ти?" І прийшла вона до будинку пані Дарини, щоб попроситися заночувать, бо нікого іншого в Мрині не знала, а вже смеркало. Але не було пані Дарини, в тюрмі була од самої Покрови. І не було вже Марусини, черниці в монастир зманили. І сказав Оксані чоловік пані Дарини, учитель Дмитро Листопад: "Горя, молодице, у нас свого доста, але заночуй у кімнатці для кухарки, вона тепер у нас приходяща. Куди ж тобі з дитям серед ночі подітися?" І ще сказав чоловік пані Дарини, що й Кузьма в тюрмі мринській. І довго вона думала, хто такий Кузьма, допоки згадала, що се брат її рідний. "Якась ти, молодице, не од світу сього, — подивувався учитель Листопад. — Се тебе горе велике твоє душить. А треба жить, і сина ростить, бо життя зі смертю Устима не кінчається". Оксана згідливе кивала головою. Але тільки пішов він і дмухнула Оксана на свічку, щоб дитя приспать, — з'явився в кутку кімнатки Устим і дивився на неї сумними і закличними очима.
Схопилась вона на ноги удосвіта, сонну дитину закутала, вузол із одежею через плече — і в дорогу. Як вийшла за Мрин, уже світало. І була дорога втоптана, ніби великий гурт людей щойно тут пройшов, а з обох боків шляху на снігу сліди копит кінських. А як минала Крутьки, сказали люди їй: "Попереду військо уночі пройшло, з гарматою і на конях, — інгуші, калі б не до Пакуля військо простує, бо вже багато днів як бунт у Пакулі, економію спалили, і власть там людяцька". І радили їй перебуть у Крутьках, якщо родичі є, або й до чужих людей попроситись, бо в Пакулі бій буде. І одказувала усім Оксана, що їй нема як перебувать у Крутьках, дитину мусить матці своїй однести, бо її, Оксану, Устим жде. І дивувалися люди в Крутьках очам її, бо не знали, хто такий Устим, і не знали, що він мертвий, а Оксана нікому не розказувала.
І вийшла вона із Страхолісся, і побачила військо на Круковій горі і на горі Вишневій. І побачила вона, як військо кінне поскакало до села, розмахуючи шаблями, але повернуло військо од крайніх хат, бо підступи до села боронами встелені, а зуби борін снігом присипані. Так розпорядився вітчим її Гаврило Латка, але не знала сього Оксана. І калічилися коні на гостряках борін, і провалювались у вовчі ями, і плакали коні скумасно, і падали з них верхівці, а з вигону, та з гори Жомирівки, та із шпиля гори Воронової стріляли в них люди пакульські. І зійшла Оксана у рукав яру, і поплуганилася до села яром, хоч сніг тут був глибокий. І вийшла вона з яру в подолі Крукової гори, а вже до левади, де криниця, де вони з Устимом, як юні були, стрічалися, близько зовсім. І побачила вона Устима як живого, що йшов по цілині сніговій до неї усміхнений. І не було тіні од нього на снігу, хоч сонце світило, і не провалювався в замети він, а ніби плив безтілесне. Тут гримнула гармата на Круковій горі, і загуло небо над Оксаною, і обломилося десь на вигоні. І стрелило із рушниць з обох боків, бджоли грізно дзижчали навколо, як на пасіці дядьковій, коли акація цвіла, але не було страху в душі Оксаниній, бо вже не було душі, з Устимом душа її була, І вжалила бджола свинцева Оксану, дочку Уляни Несторки, в саме серце, і упала вона на білий сніг, в обійми Устимові. І було так, як у юні літа, коли вони в траві на леваді обіймалися. Але холодні були тепер обійми Устимові, і вмирала вона.
Се я вам святу правду кажу. Бо я своє на світі одживаю, перед судом праведним скоро стану і брехать не буду. Маладьонки ми були, дурноголові: матки наші в погребі, а ми з пригребиці витрішки витріщили: що-бо яно буде? А ми тади під Вороновою горою жили, і нам усе видко. Не з яру Оксана, дочка Уляни Несторки, вийшла, не з яру, а з Крукової гори зійшла. Зійшла яна з Крукової гори скосистої, із дитям на руках, а ми попужалися геть і хрестилися: ну Мати Божа із Спасителем, як на іконах мальовано! Ще й хусткою обіпнута, а лице світиться. А яна ж, Оксана, красивенна була з лиця, що красивенна, то красивенна, у матку, в Уляну, вродилася, та й батько її, Нестор Семирозум, гожий був собою та ставний. І зійшла вона по косогору з гори Крукової на леваду, а вже стрілять почало з обох боків, тольки ж яна іде під пулі, наче заворожена, не боїться нічого. А ми ще болем хрестимося і до маток своїх у погріб кричимо: Матір Божа з неба зійшла, Матір Божа на людяк зглянулася, мирить буде! Калі ж упала яна у сніг, і вже не підвелася, і дитятко з нею.
А я тади од крайніх хат в інгушів з рушниці пуляв. Як гармата стрелила І снаряди на вигоні стали гахкать, ми за дрова у дворищі Мохнача поховались. Се тепер ми у трьох війнах обстріляні, а тади молоді, страшно, людяці кожній жить хочеться, що там казать. А як визирнули ми з-за дров, уже Оксана, дочка Уляни Несторки, на снігу лежала. І не брешу, а що на власні очі бачив, те розказую. Невідь-звідки Нестор Семирозум, покійний давно, з'явився, а я його ще помнів, хоч малий був, як помер йон. І Назар Мохнач збрехать не дасть, зажилися ми з ним на світі, болєй нікого з одногодок не осталося. З'явився Нестор Семирозум, наче з повітря вродивсь, і підійшов йон до Оксани, що на снігу лежала, і дитя з її рук узяв. І узяв йон дитя з її рук, і пішов йон з тим дитям, не грузнучи в заметах снігових, і тіні на снігу од яго не стелилося, хоч сонуе світило, І пішов йон з тим дитям. Оксаниним до хати Уляни Несторки. А. долей я вже нічого не помню, бо ранило мене кріпко, а брехать я за свій довгий вік не навчився, і вчиться уже нема коли.
Се Уляна Несторка мені розказувала, як ще жива була. Сама я, каже, осталася. Латка усі ті дні й тижні і порога не переступав. Оксана у Києві, Кузьма у тюрмі мринській. А Купріян її далеко десь на панські гроші на вчителя навчався. Сама я, каже, осталась, аж тут стрілянина зчинилася. Сиджу я, каже, у хаті, як сиділа, що вже мені боятися, калі дєточок моїх коло мене нема. І так мені скумасно, і так мені скумасно зрабілося, а то вже моя Оксанка востаннє по земельці нашій ступала. Тольки ж не знала я того, людяка ніколи не знає, що її за хвилину жде, а душа віщує, віщує. Тут, Уляна се розказує, наче хто в серці мені постукав. Кинулася я з хати у чім була, а стрілянина, а стрілянина, Суд Божий почався, думаю. І бачу я, далєй Несторка розказує, як до мене мій покійний Нестор іде. Іде мій Нестор по заметах, як по тверді, і дитя в його руках, у мою хустку квітчасту, Нестором ще даровану, закутане. І не стало Нестара, пропав з очей, а дитя на руках моїх…
Ой, заходило сонце червоно: на мороз і кров. Горе людякам помирать, горе живим мертвих ховать: за ніч земля задубіє.