Молоді уста, сумно зарисовані, надавали її обличчю у таких хвилинах поривного виразу. Вона вже не збігала, як давніше з Мельниківки, мов газеля. Втаємничена панею Альбінською у світ бджільництва, вона потонула в ньому з такою повагою, що починала зрівнюватись у славі доброї пасічниці з тетою Олею.
З міста вислав їй тесть прегарний інструмент-фортепіян, замовлений на нову посаду померлого лікаря Егона. Дора в горах заприязнилася з ним і віддавалася виключно класичній музиці. Займалася нею поважно, мов розв’язувала проблеми, а від співу, що виривався в неї іноді сам на уста, стримувалася, майже полохалася свого власного голосу. Та коли співала, то так, що дехто з слухачів плакав від її чарівного голосу. Коли кінчала, а в хаті панувала тиша, вона сама переривала мовчанку, щоб лиш не допустити слухачів до висказання її підхлібних слів, яких не любила слухати.
Хоч тета Оля часто відвідувала своїх приятельок в їх оселі у старім шкільнім будинку на узгір’ї, то Дора ніколи не виявляла бажання прилучатися до неї. Вона знала їх усіх, але дідо заборонив підтримувати знайомість із ними. Коли тета Оля раз кликала її зайти з нею, що Оксана "розумніша", що була б для неї "відповідним товариством", дідо стримав Дору, кажучи:
— Лишись тут, я старий, не покидай мене. Я тебе впевняю, що там ти не найдеш того, чого сподіваєшся, нічого, крім пересічности, а на чолі "розумниці" трохи гордости.
Дора мовчала, але хто знав її добре, знав, що вона не була згідна з дідовим бажанням. По якійсь хвилині сказала:
— Тета Оля любить Цезаревичів.
Альбінський здвигнув плечима.
— Я знаю, що вона тобі ту родину як симпатичну представляє, але хоч як я шаную звичайно слова моєї братаниці, то можу тебе запевнити, що не все, що вона хвалить, є золотом.
— Не знаю, — відповіла Дора спокійно. — Одно, що мені в тих жінок подобається, це те, що вони ведуть себе солідно і нікому не накидаються, хоч убогі.
Дідуньо скривив уста:
— Бо виноград зависоко висить, — відповів, і більше не було про те бесіди.
Одного разу по обіді, коли директор сидів із внучкою на кам’яній лавці під хатою саме проти входової фіртки, фіртка заскрипіла і несподівано ввійшла Оксана Цезаревич. Із книжками під пахою, з капелюхом, повішеним на руці, вела мале сільське дівчатко.
Побачивши на кам’яній лавці Дору, вклонилася здалека і сказала:
— Вибачте, панство, коли, може, перешкоджаю. Вертаючись із школи, я подибала на вулиці оцю дитину, що йшла і плакала. Вона голодна, мати лежить хора, батько пішов до тартаку, і дитина не знає, як дістатися назад додому. Я б відпровадила дитину до її мами, але і в мене лежить мати хора і я спішуся. Чи не дозволили б ви слузі відпровадити малу на Мельниківу, бодай через старий міст?…
Дора придивлялася уважно Оксані — її гарні, сталевої барви очі притягали до себе.
— Я сама відпроваджу дитину, пані. Маю час. Не журіться більше нею, — відповіла Дора. — Ходи до мене, дитинко, ми підемо аж до твоєї мами. Добре?
В тій хвилині підніс директор з-над часопису голову і, не глянувши на Оксану, обізвався сухо:
— Чого тобі самій відпроваджати дитину? Заклич слугу, дай їй кусник хліба і справа скінчена.
Молода вчителька, наче не дочувши слів Альбінського, склонилася перед молоденькою вдовою і спитала:
— Отже, можу віддати малу вашій опіці, пані, — і мов завагалася назвати її по імені.
— Дора Вальде, — докінчила Дора, усміхнувшись мимоволі.
— З виду я вас знаю. Чи мусите справді вже йти?
— Так, — відповіла Оксана і, кланяючись, подалася до фіртки.
Кладучи руку на клямку, нараз застановилася й оглянулася. Дора підняла дитину на руки і, не вважаючи на замітку діда, вийшла без слова за Оксаною на вулицю.
Ішли якийсь час поруч і знайомилися. Дора спитала Оксану, чи не могла б вона коли до неї зайти і про дещо поважніше поговорити, наприклад, про убогі та осиротілі українські діти. Тета Оля робила їй уже кілька разів пропозицію зайти до неї, але вона сама не знала, чому не пішла, — чи була така несамостійна, чи стояла під впливом чужої сили. Але тепер наче відчула відразу ґрунт, де може сміло станути. Оксана була мило вражена пропозицією нової симпатичної знайомої, яку знала тільки з оповідань тети Олі.
За підвечірком Дора сіла близько тети та, обнявши її одною рукою, сказала:
— Оксана Цезаревич подобалася мені, тіточко. Її чудові сталеві очі дивляться з таким виразом, начеб видобували все, що криється в людській душі. Вона непересічна дівчина, правда? Ви її знаєте?
Тета Оля притакнула головою.
— З вигляду вони всі вдалися у свого діда саме тими очима, орлиними носиками і темним волоссям.
Дора підсунула з зачудовання брови.
— Ви його знали? — притулюючись до панни Альбінської, вижидала відповіли.
Тета Оля оповіла короткими словами, що дідо був військовий, чесний, талановитий, щирий патріот і що помер несподіваною смертю, не осягнувши сорока літ.
— Під час мого перебування в домі твого діда, — говорила, — він найрадше пересиджував серед дітей. Твою маму, що була наймолодша, він уподобав собі найбільше. Вона була тихенька і все співала йому пісеньки.
— Оксана Цезаревич цінніша від мене, — сказала Дора.
Альбінська поглянула на неї здивована. Дора пояснила свої слова:
— Що я досі сповнила? Оксана вчителює, помагає своїй мамі і в хатній господарці, вона, безперечно, добра патріотка, а я що?
— Коли тобі було ще робити? — відповіла тета. — Досі ти жила життям гарно плеканих дітей, що не знають звідки і куди йдуть, ведені лише самими традиційними звичками, як багато інших людей.
— Чи не могли б ми обі разом відвідати Цезаревичів?
— Осінь зближається, дитинко, робота з усіх кутків заповідається, піди сама до них, вони тебе радо приймуть. Це люди з культурою в крові.
— Ви знаєте, тіточко, що я тепер лиш або з вами, або з дідунем виходжу між "люди".
— Боягуз, — зажартувала тета Оля.
— Дідуньо тому винен.
— А з Гафійкою таки вийшла. Видко, тобі треба частіше сходитися з Гафійкою. Зрештою з Оксаною ви не повинні бути чужими, бо твоя кузинка Ева Захарій заручена з братом Оксани, Цезаревичем. Знаємо, що дідо не симпатизує з Цезаревичами. Коли ти зайдеш туди сама, він буде менше противний, а коли зі мною, то буде відказувати. Тому ти піди сама, а я за тобою зайду.
Вони знали, чому директор Альбінський ставився ворожо до всяких знайомостей Дори. Вона врятувалася, так сказати б чудом із страшної катастрофи, дбайливість лікарів ледве відвернула її від божевілля. Вона була йому задорога, як єдина його перлина. Після смерти Егона як єдиний її опікун дістав від дирекції залізниць відповідне, повне відшкодування для молодої вдовиці і за високу готівку закупив гарний шмат лісу, з якого мала вона колись жити. Спокійні давні часи минули, світ почав переіначуватися і він постановив, що як довго живе, буде підготовляти Дору до теперішньої дійсности, вчити її життєвого реалізму. Крім цього, в усіх його поступках гамував його той колишній божевільний "проклін". Ні, ні, він з такими людьми, як Цезаревичі, не хоче мати нічого до діла!
*
В тиждень пізніше по обіді впав раптовий дощ. Так несподівано, як упав, так і минув. Сонце показалося наново, деревина блистіла від краплини і в зільниках цвіти тремтіли по купелі.
В зільнику вешталася Дора, обережно, але немилосердно стинаючи рожі. Зложила з них китицю і хвилинку дивилася на неї. Ввійшла нечутно до дідової кімнати, щоб повідомити його, що виходить з дому. У руках тримала прегарну китицю і кришталевий дзбаночок, повний золотого меду.
— Я йду, дідуню, до панства Цезаревичів. У відповідний час зайде за мною тета Оля. Не журіться за мене.
І схилилася, щоб зложити на його руці цілунок. Дідо стиснув її руку, мов кліщами, і сказав:
— Ти противишся мому бажанню і ідеш до дому, який я вважаю для твоєї особи за невідповідний.
Дора поблідла і, витягаючи насилу свою руку з дідової, сказала:
— Тета Орелецька — ваша рідна сестра, коли вона не вагалася згодитися на заручини Еви з Юліяном Цезаревичем, хоч Ева така талановита дівчина, що займе колись в українськім суспільстві поважне становище, то чому мені, її кузинці, не можна знайомитися в рідні того нареченого з чесними жінками?
Альбінський усміхнувся.
— Тета Орелецька могла також свою внучку з ким іншим заручити, як з богословом та ще й сином ремісника!
— Він лагодився на професора гімназії, а може, й університету.
— То чому пішов на богослов’я?
Дора мовчала, не знаючи, що відповісти.
— Його батько був годинникарем, — відповіла сміливо.
— Теж особистість! — кликнув директор із нетаєним глумом.
— Дідуню, — сказала Дора, — я не хочу вам перечити в річах, яких я не розумію, але наука Христова вчить нас, що перед Богом ми всі рівні, всі. І тому я не розумію, чому має одно бути гірше, бо походить із нижчого стану, а друге ліпше, бо з вищого.
— Тета Орелецька не є для мене міродайна, — завернув завідатель до попереднього аргументу.
— Але Ева і родичів має.
— Справді. Мати — попадя, яких є тузинами, а батько — наївний піп, то й справка героя вдалася.
— Вони з любови заручилися, дідуню.
— Я бачу, що ти дуже добре поінформована про попівсько-покутівські справи.
— Ні, дідуню, не дуже. Дещо знаю від тети Олі, а про свої заручини писала мені Ева Захарій сама.
— А я тобі щось інше скажу: що моя сестра — Орелецька, теща о. Захарія, нещаслива через свій наліг, відомо також і те, що вона грошовита пані. Юліян Цезаревич не був із тих, щоб не знав про одно і друге. Загніздився в Покутівці, зблизився до парохії, а що має бути гладкий, то закинув вудку і зловив золоту рибку-одиначку, спадкоємницю бабуні. Цезаревичі завсігди були вбогі. При такій невістці, як Ева Захарій, Цезаревичі зможуть огрітися.
— А я все стою на тім, що їх лиш сама любов злучила.
— А я лише одного хотів би дожити, — докинув, — щоб побачити, як колись Ева получить обов’язки попаді і лікарки. Але вона талановита, з правдивою кров’ю Альбінських, вона в кожній ситуації дасть собі раду.
— Дідуню, — відповіла Дора, — я все відчувала, що ваше серце не було настроєне добре до Цезаревичів, що в вас є до них нехіть. Чи це, може, тому, що вони українці? Чи ми тому винні, дідуню? А коли ні, то за що їх уникати і понижати? Вразили вас?
Він тріпнув рукою, начеби його щось укололо, і сказав брутально:
— Іди!
Переступаючи поріг, вона оглянулася.
— Як вернусь, дідуню, то зайду до вас, щоб оповісти, як там було!
Не маючи охоти стрічатися з людьми, що цікавилися гарною молодою вдовою і зазирали за нею, вона пішла коротшою дорогою, просто на узгір’я, де стояв шкільний будинок — тепер власність пані директорової Рибко.