Гетьман знав, що грізний цар во гніві своїм, а гнівом цим він спалахне, коли незабаром виявиться, що гетьман перейшов на сторону короля Карла. Але невже ж Україна і без того не приносить в жертву деспотії царській своїх людей і своїх маєтків? І невже ж тії жертви падуть, мов у безодню, безслідно і безхосенно? Вилюднюється і спустошується край, нівечиться освіта і культура; що гетьман збудує, цар нищить своєю "собственною всевладною рукою". Ні, ні, далі так бути не може. Треба було раз підняти клич самостійної держави, без котрого народ дорешти пропаде, переміниться у велике стадо невільників-рабів, що з острахом звірячим послушно йдуть туди, куди їх жене нагай чужого пастуха. Пропадеш, згинеш, Україно, коли, замість боротися за привілеї панів і за вольності селян, не піднімеш боротьби за спільне й дороге для всіх — за свою власну державу, в котрій вирішаються твої внутрішні питання, твої старі, не вирівняні домашні порахунки.
Жертви, котрі покладеш тепер на рідному престолі, не пропадуть, їх прийме Господь, і вони, як не тепер, то в будучності, стануть на суді історії, як велеречиві свідки й оборонці твоїх прав споконвічних і твоїх оправданих бажань...
Гетьман заспокоївся. Тільки Батурин не давав йому спокою. Прочував, що йому в першу чергу прийдеться відповісти за вчинок гетьмана. Це ж його столиця, найсвідоміші й найвірніші йому люди. Між ними залишилася Мотря.
Чому не хотіла їхати з ним? Чи справді жаль було кидати матір, причину її горя?
Дивна й нерозгадана вдача. Як була, так і залишилася сфінксом, котрий манить до себе загадкою душі і тими питаннями, на які годі дати вдоволяючий отвіт.
Гетьман принаглив коня.
Побачив перед собою широку, бліду смугу Десни, на котрій злегка й несміливо стинався лід, ніби річка рада була вбрати на себе льодяний панцир, щоб по ньому перейшли козацькі коні й переїхали вози.
Погода не слухала її. Тонесенька шкаралуща льоду тільки при берегах трималася купи, а посередині топилася і спливала з водою.
Біля Оболоня, при лівому березі ріки, стояв великий пором, а недалеко від нього козацькі піонери кінчали будувати міст на чайках. Гетьман повернув коня. Довгу хвилину глядів на того різнобарвного вужа, що звивався шляхами й полями, хвилястий, неспокійний, повний вигинів, місцями порозриваний, ніби його хто порубав мечем, то знову грубий і лінивий, ніби проковтнув якусь поживу і травить її.
Гетьман підняв булаву. Голова вужа зупинилася. Вигини стали вирівнюватися, відірвані частини лучилися з собою.
П’ять тисяч людей, тисячі коней і возів здержувалися на наказ одного руху гетьманської булави.
Здовж шляху на конях скакали старшини, туди й назад, розносячи накази гетьманські.
Туловище довжезного вужа повернулося і звільна стало посуватися направо — в напрямі мосту. Досягнувши його головою, зупинилося і ніби завмерло.
Гетьман зліз з коня і перший увійшов на пором. За ним провадив чура його сивого коня.
Покойові зносили найпотрібніші клунки, з возу знесено декілька важких, залізом сильно кутих скринь.
Гетьман стояв на переді порому, до котрого з берега сходили і зіскакували його вірники. Пором захитався.
"Вже всі?" — запитав гетьман, оглядаючись на берег.
Там стояв задуманий Орлик.
"Може, ти гадаєш вертати?" — запитав його гетьман.
Орлик стрепенувся, скочив і підбіг до гетьмана.
"Ще час. Останній мент. Рішайся".
"Я вже давно рішився, милосте ваша".
"Так їдьмо!"
Поромщики перехрестилися і вхопились за линву.
Пором ліниво й ледве помітно став сунутися по тихій воді. Між ним а берегом лягала чимраз то ширша смуга.
"Уявляю собі,— сказав гетьман до Войнаровського,— що так по безбарвних струях мовчазливої Лети сунеться Хароновий човен".
ВІДЧИНІТЬ ВОРОТА!
Вже під час богослужіння в церкві помітна була тривога. Народ чекав, коли священик промовить слова "со миром ізойдім!" І в голосі священика почувалася якась непевна нотка. Відвертаючись від престолу і благословляючи народ, він тривожно дивився у двері, ніби ждав, чи не появиться в них небажаний гість.
Хто стояв ближче до дверей, не втерпів і виходив із церкви, не дожидаючи кінця.
Під церквою, на майданах і на вулицях збивалися люди в гурти й балакали.
Гетьман на досвітках з Батурина виїхав, забираючи з собою частину батуринської залоги. Чечеля командантом Батурина залишив.
Це заспокоювало людей, бо Чечель відомий був, як досвідчений і хоробрий вояка, як полковник, котрого слухали, боялися, але й любили козаки.
Батуринці привикли до того, що гетьман часто виїздив та виступав у похід і останніми роками він гостем у своїй резиденції бував. Але якраз тепер, коли і москалі, і шведи були так недалеко, і коли нікому невідомо було, що принесе завтра, всякому хотілося, щоб гетьман був тут.
Що лиш вчора пізнім вечером прибув, а нині вранці, дививсь, уже його нема.
Розійшлась чутка, що гетьман не до царя, а до шведа поїхав. В перший мент вжахнувся Батурин. Але Чечель та інші старшини заспокоювали людей. Казали, що нікому невідомо, що гетьман рішиться зробити, але що зробить, то, певно, й добре буде, конечне. Довідалися батуринці, що видано наказ, щоб на Сеймі міст зірвати, коли б московське військо надходило, і тепер уже ніякого сумніву не було — гетьман пішов до шведів!
Всякий розумів, що воно значить. Але, на диво, батуринці скоро якось освоїлися з тією гадкою, гетьманська столиця стала на сторону гетьмана. Добре зробив. Краще зі шведом, як з царем. Відомо було, що цар гадає скасувати гетьманщину, а тоді й Батурин утратив би права й привілеї столиці, а став би звичайним повітовим городком. Пощо триматися царя?
На вали, на замок!
І народ кинувся до роботи. Навіть жінки не дармували. Хоч неділя — копали, возили землю, двигали дерево й каміння. Скрипіли тачки і по цілому місту роздавався луск топорів і сокир. Спішилися.
До городу тягнулись цілі валки з поблизьких сіл і хуторів з утікачами, а з млинів — з мукою. Забувалися звичайні турботи, забувалися ворожнечі поміж поодинокими родами, всі як один ставали до роботи, щоб скріпити город і зробити його спосібним до оборони.
Московська залога, що стояла в своїх казармах під замком, на батуринському подвір'ї, і творила ніби окремий город у городі, живучи своїм доволі відокремленим життям, бо батуринці нерадо допускали царських людей до своїх хат і родин, здивовано і недовірливо дивилася на працю міщан і козаків, не знаючи, до чого воно йде. Гадали, що проти шведів скріпляють батуринці свій замок, і дивувалися, чому і їм не кажуть допомагати. Пояснювали собі тим, що їх командант Аннєнков виїхав, а його заступник не спішиться накладати на них роботу. Хай риють черкаси. Це не річ царських людей.
Ніч з неділі на понеділок минула на дальшій праці й на тривожному вижиданню. Не тільки на замкових вежах, але й кругом Батурина розставлено вартових, щоб, запалюючи бочівку зі смолою, дали знак, коли б наближався ворог. Але ворог не надходив.
Мотря весь день була на замку. Стрічалася з Чечелем, з Кенігзеном, з полтавським полковником Герциком і з генеральним осаулою Гамалієм, балакала то з регентом гетьманської канцелярії про те, де б краще заховати архів, то з городничим — про лад і спокій у місті. Її поява додавала всякому охоти, її слова будили запал і відвагу. Донька безталанного Кочубея була відома всякому й люблена усіма, її краса, її розум і серце єднали їй прихильність цілого міста. От і тепер казала вона відчинити свої багаті комори і щедрою рукою роздавала батуринській бідноті хліби. Як смерклося, відвідала маму.
Любов Хведорівна не нагадувала колишньої Кочубеїхи. Сильно постаріла і зробилася мовчазливою, як черниця. Вбиралася в чорне, звичайне вбрання і не фарбувала волосся, ані не підмальовувала собі рум'янців.
Мотря застала її в старому дворі Кочубеїв, як зі служанками краяла довгі пояси з тонкого льняного полотна ї скубала шарплі, щоб було чим осмотрювати рани.
"І ви теж працюєте, мамо?"
"Що люди, те й я... Що чувати в городі, Мотре?"
Мотря розказала городські новини.
"Скучаєш за мужем? Не скучай. Така вже доля козачки. Не натішиться своїм чоловіком. Краще гине на війні, як дома".— І її руки почали ще жвавіше працювати.
"Як гадаєте, мамо? — почала Мотря.— Обложать москалі Батурин?"
"Вони вже нас давно облягають, цілу Україну обложили, якої тобі ще облоги треба?"
"А чого ви сподіваєтеся, мамо?"
"Нічого доброго я вже не сподіваюся, дитино, але робити треба. Мають нас різати, як худобину, боронімся"...
Змінилася Любов Хведорівна.
Пізно підвечір вертала Мотря від мами. В перевулку, під замковими мурами, хтось заступив їй дорогу. Хотів ухопити за руку, блиснула стилетом, став.
Пізнала Івана Носа, старшину прилуцького полку, котрий перед кількома роками підлабузнювався до неї, а на котрого вона й дивитись не хотіла.
"Чого вам треба?" — спитала.
"Бачу, йде самотня жінка, провести хотів".
"Опікуни!.. Тривога, город облоги дожидає, а він на лови на жінок виходить. Останки сорому згубив!"
"Мотре Василівно! Не такого слова я від вас сподівався, Гадав рятувати вас з того пекла, яке тут зчиниться за днів кілька. Послухайте мене. Тікайте, шкода вас, їй-Богу, шкода. Я вас люблю. Підемте звідси геть. Заведу вас у безпечне місце, заховаю перед людським оком, берегти вас буду, як свого власного ока. Не відтручуйте мене, не робіть безталанним. На що ви ждете, Мотре? Вони вже не вернуться. Між вами й ними непрохідна прірва. Маєте згинути або попасти в московські руки — ходіть зі мною, спасайтеся, поки час!"
"Так говорить старшина, котрого гетьман залишив для оборони городу? Підлий|"
Хотіла йти. Зупинив.
"Бачите стилет? Як не пустите..."
"Одно слово, Мотре. Ти не дитина, знаєш, що після нинішнього нам далі не жити".
"Чому?"
"Ти пожалієшся Чечелеві на мене, він мій невблаганний ворог".
Мотря надумувалася хвилину.
"Нікому не скажу",— відповіла.
"Не вірю. Нам треба побалакати по доброму. Маю щось дуже важне сказати".
"Що?"
"Нині ні. Завтра, як стемніє, жду тебе біля старих воріт".
Мотрі на саму гадку, що завтра знов має стрінутися з тим чоловіком, мороз пішов по тілі, але погадала собі, що, може, він дійсно має їй щось важне сказати, і — згодилася.
"До завтра нікому нічого не кажи. Слово дай!"
"Чесне слово даю",— відповіла.
Хтось здалеку надходив.