Тайний посол

Володимир Малик

Сторінка 55 з 106

У комірчині хтось завовтузився, встав.

— Хто там?

— Розбуди Кузьму Рожкова та Іваника, чоловіче!

— Я і є Кузьма Рожков... Чого тобі?

— Розбуди Іваника і виходь сюди! Я відчиню двері... Та швидше!

Коли невільники вийшли, Чора зашепотів:

— Не бійтеся мене... Я Чора... Я хочу допомогти вам втекти додому...

— З чого б то, знаєш-маєш? — здивувався Іваник.

— Так хоче моя ненька... Я приготував коней, харчі... Зараз виведу вас із міста, дам ярлики на вільний виїзд із Буджака, а там ви вже самі домчите до Києва...

— Гм, аж не віриться, — все ще сумнівався Іваник. — Ти того... знаєш-маєш... хлопче, не підведеш нас часом під дурного хату?

— Самі не будьте дурнями, — розсердився Чора. — Нене відпускає вас не тому, що ви їй дуже сподобалися, а тому, що знаєте її брата Семена Гурка. А мого дядька, виходить. Передасте йому ваші ярлики і скажете, що його сестра Варвара жде до себе в гості... З таким ярликом він може вільно проїхати в самий Аккерман... Зрозуміли?

Іваник і Рожков переглянулись. На таке щастя вони ніяк не сподівалися.

— Звичайно, зрозуміли, мурзо, — відповів Кузьма Рожков, не в силі приховати радісного блиску очей. — Зробимо все як слід! Ходімо!

Чора вивів їх на берег лиману, де в заростях густого верболозу стояло напоготові двоє коней з притороченими до сідел дорожніми саквами. Рожков міцно потис татарчукові руку.

— Спасибі тобі, хлопче! А Іваник розчулився.

— Хоч ти й нехрист, знаєш-маєш... а добра людина! Хай береже тебе господь бог! А матінці твоїй — низенький уклін!

— Щасливої дороги! — усміхнувся Чора, почувши Іваникове побажання.

Він постояв, поки затих глухий стукіт копит, а потім бігцем помчав додому. Серце його тривожно калатало в грудях. Те, що він задумав, суперечило тепер не тільки волі батька, я и побажанню матері, яка наказала і Стеху відправити на Україну. Але незважаючи на глибоку його любов і прив'язаність до матері, він не в силі був перебороти своє почуття до цієї дівчини-гяурки, не міг власними руками поламати своє щастя, тому й зважився на відчайдушний вчинок...

Обережно прокравшись на невільницький двір, відімкнув дверцята комірчини, де ждла Стеха.

— Ой, хто там? — злякано скрикнула дівчина, намагаючись у темряві розпізнати пізнього гостя.

— Не бійся мене. Я Чора, — прошепотів хлопець. — Одягайся швидше. Виходь!

— Куди?.. Не чіпай мене, мурзо!

— Тс-с-с... Не бійся, дурненька, я нічого злого не заподію тобі. Я хочу врятувати тебе!

— Врятувати?.. Хіба мені щось загрожує?

— Повернувся з Немирова мій батько...

— Ну й що?

— Він хоче взяти тебе за жінку...

— О боже!

— А я не хочу цього. І моя ненька цього не хоче... Тепер ти розумієш? Ну, збирайся! Та хутчій! Бо до світа ми повинні бути далеко...

Стеха помовчала. Те, що сказав Чора, скидалося на правду.

— Куди ж ти повезеш мене?

— У безпечне місце... У далекому степовому улусі живе мій двоюрідний дідусь Ямгурчі, добрий старик. Мене він дуже любить і зробить для мене все, чого я забажаю...

— Отже, ти...

— Стехо, невже ти до цього часу не здогадалася, як я кохаю тебе! — вирвалося у хлопця. — Краще мені бачити тебе мертвою, ніж. дружиною іншого... ніж дружиною... батька мого...

Стеха давно знала, що Чора кохає її. Але поскільки хлопець — чи то через сором'язливість, чи через якусь іншу причину — ніколи їй про це не казав, вона не надавала цьому значення. Тепер же це могло зіграти вирішальну роль в її долі. Адже закоханого Чори їй поки що нічого боятися. Зате жорстокого і брутального Ку-чук-бея...

Ні, вагатися нема чого! Та й життя за останній час навчило її бути рішучою і покладатися у важкі хвилини на саму себе.

Вона швидко накинула на плечі барвистий татарський халат, взула м'які чирики із баранячої шкіри і ступила крок до дверей.

Чора взяв її за руку і, виглянувши надвір, вивів із маленької невільницької комірчини у густо-синю темноту південної безмісячної ночі...

БУДЖАК

Іваник і Рожков втратили коней ще на Дністрі, їх відібрали татари при переправі через ріку, а самих відпустили: виручили ярлики. Обірвані, босі, ледь живі від голоду й утоми, допленталися вони до Києва і перші два дні, скориставшись гостинністю генерала Гордона, тільки те й робили, що їли на кухні і спали в конюшні на горищі. А на третій день, трохи оклигавши, спустилися вузьким узвозом на Поділ, минули Житній базар і попростували до Києво-Братського монастиря, де містилася колегія.

За кам'яною стіною, на просторому подвір'ї, вимощеному паленою цеглою, сновигали ченці, борюкалися спудеї молодших класів. Старші стояли купками і про щось розмовляли. Сміх, що вибухав то в тому, то в іншому місці, свідчив, що теми їхніх розмов були далеко не вчені.

Іваник і Рожков наблизилися до одного гурту.

— Хлопче, ходи-но сюди, знаєш-маєш, — поманив Іваник пальцем низького опецькуватого хлопчину, що глипнув на них чорними очима. І коли той підійшов, спитав:— Ти часом не знаєш тут таких... Яцька і Семашка?

Хлопчина крутнувся на одній нозі і щосили гукнув на весь двір:

— Яцьку! Семашко! До вас родичі приїхали! Хліба й сала привезли! Ге-ей, сюди!

Іваник ніяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не було ніякого подарунка. Та й де б він узявся, коли самі були голі мов бубни?

Яцько й Семашко не забарилися з'явитися і, пізнавши Іваника, зраділи, як рідному. Зразу засипали десятками запитань. Видно було, що хлопцям жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а до всього — нудьгували за рідними й близькими.

— Чекай, Яцьку, чекай — перебив їх Іваник. — Ми й самі нічого не знаємо ні про Арсена, ні про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського полону...

— О! — вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманіший.

— Так. З полону... Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру...

— О! — ще дужче здивувався Яцько. — Арсен знає?

— Та ні ж! Ми й прийшли сюди, знаєш-маєш, щоб ти гайнув на Запорожжя і розшукав там Арсена... Треба визволяти дівчину. Яцькові очі блиснули радістю.

— Так це я вмить!.. Семашку, поїдемо?

Розважливий Семашко відповів не зразу. Наморщив лоба, від чого дві чорні брови зійшлися над переніссям, як два воронячих крила.

— А чи нас відпустить пан ректор?

— Чи ми його питатимемо!

— До Запорожжя неблизький шлях. А ми — піша-пішаниця.

— Семашку, ти ніби з неба впав! — Видно було, що Яцько, як старший і бувалий, верховодив. — Хто ж ітиме пішки? А Дніпро навіщо?.. Ген скільки дубів пливе вниз! Попросимося — і нас візьмуть. Ще й харчуватимуть за те, що помагатимемо.

Яцько міркував як дорослий. Іваник переглянувся з Кузьмою: їхні сумніви, чи можна доручати таке важливе діло хлопцям, розвіялися, мов діім. Яцько добереться до Січі. А вдвох із Семаш-ком — тим більше. А там уже Арсена знайдуть...

— Ну, чого ж, я згоден, — сказав Семашко. Видно, йому теж набридло сидіти на спудейських харчах, хотілося на волю, на дніпровське привілля.

— Ну, от і добре, хлопці, — сказав Кузьма Рожков. — Тоді відійдімо вбік. Треба дещо розповісти і передати...

Вони завернули за ріг будинку і сіли на низеньку, почорнілу від часу і негоди лавочку під кущем бузку.

В котрий раз повертався Арсен з близьких і далеких доріг до Січі, а все не міг позбутися дитинно-радісного збудження, звикнути до зустрічей з товариством, з друзями і сприймати ці зустрічі як щось звичне, буденне. Це завжди були для нього найщасливіші хвилини життя.

Коли посольство, допроваджене Газі-беєм і його сейменами до кордонів Кримського ханства, ступило на землі Запорожжя, сторожові козаки довели його до Січі, а братчики влаштували йому урочисту зустріч.

Всі висипали на стіни. З надбрамної вежі гримнула гармата. Кошовий і старшини у святковому одязі, з клейнодами зустріли посольство на майдані перед фортецею і провели його в посольський дім.

Арсена й Романа оточили друзі.

— Синку, як ти змарнів на чужинських харчах! — Метелиця притис Арсена до грудей. — Знать, нелегкий посольський хліб... Але добре, що живий-здоровий повернувся. Козакові аби шкіра та кістки — а м'ясо наросте... — Він важким кулаком витер сльозу. — Тьфу, хай йому чорт! Видно, починаю старіти, що розрюмсався, мов баба...

Арсен поцілував старого в шорстку щоку.

— Спасибі, батьку Корнію, за ваше добре серце... Дякую, друзі, за привітання!

Арсен і Роман переходили з одних обіймів до інших, аж поки Палій не сказав:

— Ну, годі вам чоломкатись та сльозу пускати... Арсене, є важлива звістка!

Всі замовкли. Арсен кинувся до Палія.

— Яка звістка, батьку Семен?

— Сідайте і слухайте. Бо одним словом не скажеш... Ви довго, хлопці, мандрували, а життя тим часом не стояло на місці — текло та й текло. От і накапало трохи новин...

Сіли проти сонця хто на чому: на вербовій колоді, що заміняла козакам лавку, на призьбі під куренем, а то й просто на теплій землі.

Арсенові не терпілося. По очах Палія бачив, що той має сказати щось важливе.

— Ну, батьку! Палій розгладив вуса.

— Приїздили з Києва хлопці — Яцько і молодий Семашко...

— Що ж трапилося? — Арсен раптом зблід. — Якесь нещастя з нашими? Я чув, що на Київ нападали татари...

— Ні, ні, там усе гаразд. — Палій поклав козакові руку на плече, щоб заспокоїти його. — Знайшлася Стеха...

— Стеха?.. Де ж вона була?

— У Буджаку. Вона й зараз там.

— У Буджаку... — Арсен на мить замовк, а потім тихо спитав:— А Златка?

— Про Златку нічого не відомо. Арсен не приховував розчарування.

— Газі-бей сказав, що Златку викрав Чора, син Кучук-бея. Як же нічого невідомо?..

— Ось як! — здивувався Палій. — А ми маємо відомості, що це якраз Стеху викрав Чора... Вона його полонянка.

— Його полонянка! — вигукнув Роман схвильовано. — Я доберусь до нього і задушу, мов кошеня! А потім — хай буде що буде!

— Чекай, Романе! Не поспішай убивати. Ви не все знаєте, друзі...

— Що ж іще?

— Чора — мій племінник...

— Племінник? Чора?!. — Арсен і Роман були вражені.

— Його мати — моя молодша сестра Варвара.

— О!

— Так, моя сестра... Дружина Кучук-бея. Ось як буває! — Палій сумно похитав головою, а потім невесело усміхнувся. — Та іноді й нещастя. може послужити добру службу. Ось бачите? — Він витягнув шматок пергаменту. — Це ярлик... Він відкриє нам не тільки дорогу в Буджак, а й двері до хати білгородського мурзи. А там буде видно, що робити... Сестра допоможе...

— Батьку, так їдьмо ж скоріше! — Арсен схопився.

52 53 54 55 56 57 58