е переганяти, не знаємо.
Було вже за північ, як переховали лодії й повернулися на місце своєї засідки. Про сон ніхто й не думав, усі тривожились передчуттям подій, що назрівали, через те й гнали від себе сон, перемовлялися. Та ось стишена бесіда отроків почала згасати і дедалі відчутніше. Бачив, деяким і зовсім уже не до бесіди.
— Спіть, — повелів княжич, — а ми з Бортником попильнуємо. Якщо таті прийдуть сьогодні, прийдуть не інакше як на світанні.
І таки пильнували. Звідки їм, молодим та довірливим, було знати, що ті, на кого чекають, — вигадка старого навчителя. Почув, як казали: "Людських осель немає поблизу", й осміхнувся серцем: "Кепсько шукали ви їх, отрочата. А коли так, підкину вам на ніч турбот. Навчайтеся бути дозорцями ратними й дружинниками метикованими. Ано, виспитесь вдень, наука не йде без бука".
Знав, нічого не станеться там, біля човнів, тому й спав сном праведника. А Богданко пильнував та й пильнував упарі з Бортником. Уже й Віз похилив донизу дишло своє, вже й від Дністра почало тягти прохолодою, ліс обізвався, стурбований вітром, а княжич позирав поперед себе й гомонів із содругом своїм, позирав і гомонів.
— Може, інші хай попильнують, — нагадав Бортник, позіхаючи, — а ми здрімнемо.
— Так хочеш спати?
— Таки хочу. Глянь, незабаром світатиме вже.
— А коли ті, кого розбудимо, прогавлять спросоння?
— Ну, чом же.
— Гаразд, — поступився княжич, — буди першого-ліпшого, най стає на твоє місце. Я посиджу до ранку.
Тільки-но сказав те й одразу ж змовк: там, попереду, почувся підозрілий шелест, а вслід за тим — чиясь хода.
— Таті! Буди всіх і хутчій!
Їх теж було шестеро. Два йшли попереду, розглядалися та приглядались до околій, чотири інших несли щось на ношах. У темряві важко було пізнати, що саме, та й не те цікавило отроків: як поведуть себе таті, що робитимуть, не виявивши лодій на тому місці, де полишили.
Богданко дав отрокам знак: аніруш. Бачив, таті здивовані. Спинилися і заніміли. Далі почали розглядатись та перемовлятися, зрештою засперечались.
"Уличі, — визначив, чуючи суперечку, Богданко. — Чого ж це вони прийшли на наш бік, що мають на ношах?"
Як передбачав, так і сталося. Двоє татей подалися на пошуки лодій за бистриною, двоє — в супротивний бік. Усі інші лишилися пильнувати ношу. А оскільки тих інших було всього лиш двоє, дозірці відчули в собі буєсть ратну і не забарилися нагадати про те княжичеві.
— Сидіть тихо, — приструнчив їх Богданко й подав виразний знак — аніруш. — Заждемо, доки відійдуть далі.
Знав, таті пішли на пошуки лодій, тож ітимуть та й ітимуть, сподіватимуться та й сподіватимуться знайти їх. В такій оказії все можна думати: хтось скористався відсутністю господарів і погнав лодії до свого пристанища; могло статися, що збилися, повертаючись назад, із путі. А втім, хай що хочуть, те й думають, аби лише ішли та й ішли, аби опинилися далі від своєї ноші та від тих, що залишилися з ношею.
— Ну, здається, пора.
Богданко дав знак Бортникові і, коли той наблизився, шепнув стишено:
— Бери трьох отроків і заходь звідти, — показав рукою, — я з усіма іншими зайду з протилежного боку. Пильнуй за татями, та приглядайся й до нас. Маємо зблизитися і впасти на тих, що залишилися біля ноші, разом.
Обходили тихо, скрадалися ще тихіше. Коли вже мали підвестися і обступити своїх супостатів, там, під вербою, зачувся стогін, чи, може, й задавлений крик. Ті, що пильнували ношу, обернулися на нього й сказали потішаючись:
— Чого тобі, дівко? Кличеш на поміч? Дарма, тут ніхто вже не почує тебе. Не почує й не прийде, аби допомогти. Мало-мало терпіння — і будеш там, де належить тобі бути.
Тиверці одразу і все зрозуміли. Вихопилися зненацька — одні зліва. Другі справа — й наставили на татей мечі.
— Ані з місця!
Ті уклякли з ляку і втратили на якусь мить тяму, а поки отямлювались, позбулись мечів.
— Хто тут? — показав на ношу Богданко.
Таті тупо дивилися собі під ноги й мовчали.
Не став більше допитуватись, схилився й вивільнив полонянку з корзно... затим і від ганчір'я, яким забили їй рота.
— Богданку! — почув болісне і злякане. Почув і не повірив вухам своїм.
— Зоринко, ти?!
Де розв'язував, а де й рвав на ній пута. Так поспішав, ніби передчував: коли не вивільнить зараз, за мить-другу може бути пізно, нагодяться ті, що пішли за лодіями, — і він знову втратить своє ладо, ту, що була і є йому найбільшим з усіх жадань.
— Бортнику! — повелів тому з отроків, що був, на його думку, найбільш достойний довіри. — Лишайся тут і пильнуй за рештою татей. Я подамся з дівчиною і з цими, — показав на полонених, — до нашого стійбища. Одразу ж і повернусь, тільки з більшим числом дружинників.
Узяв свою Зоринку за руку й пішов попереду всіх, а йдучи, питав її, як же це сталося, де і чому потрапила вона, Вепрова донька, до рук татей із-за Дністра.
Дівчина усе ще не могла позбутися страху, що їй нагнали його ґвалтівники з чужкраю. Оповідала й схлипувала, ковтала, тримаючись за Богданка, сльози й знову оповідала. Вона й сама не відає, як сталося, що довірилась незнайомій людині, та що сталося, те сталося. Постукався в їхні ворота хтось сторонній. Челядина вийшла запитати, чом стукає і хто стукає. Той, що стояв за воротами, сказав: "Гість із далеких земель. Поклич когось із вогнищан, лепський товар маю для них".
Вислухавши челядину, мати Людомила повеліла, аби гість зайшов із товаром до двору. Сама вийшла туди і її, Зоринку, покликала. Гість кланявся та й кланявся їм, затим показував, що має. Коли ж мати облюбувала паволоку, інші товари й пішла до терема за солідами, розглянувся й до неї, Зоринки: "Ти і є Зоринка Вепрова?" — запитав утаємничено. "Ано", — підтвердила. "Вийди опісля до лісу, молодець чекає на тебе".
Не перепитувала, хто він, той молодець. Одне, нагодилася мати, а друге, таки ж виглядала свого Богданка і дуже. Йой, коли б знав, як дуже! Тому й не завагалася. Пождала, поки піде гість, завважила, як тішиться купленим мати, та й подалася з двору. Спершу ішла спроквола, мовби прогулюючись, коли ж впевнилась: ніхто не пантрує за нею, пішла швидше, далі й зовсім побігла. Тоді лиш, як надбігла до галявини, де й раніш бачились, спинилася й зачудувалась: Богданка не було там. І доглядалась, і розглядалася — таки не бачить.
"Йой, — подумала собі, — так кепсько жартує чи, може..."
Знов розглянулася й поспішила назад: до неї виходили з лісу, одначе виходили чужі.
— Не спромоглася й закричати, — казала Богданкові й так дивилася у вічі, мовби усе ще благала: захисти. — Заткнули рота ганчір'ям, спеленали по руках та ногах і понесли не знати куди. І день несли, і ніч несли. Потім перепочивали в якійсь халупі і знову несли. Хто вони, Богданку, чого їм треба?
— Уличі це, Зоринко, а чого треба, довідаємось опісля.
Дядько швидко пробудився, зачувши Богданків клич, а що торочить княжич, ніяк не второпає.
— Які таті? Звідки їм взятися?
— Взялися, навчителю.
— Напали на стійбище?
— Ба ні, прийшли до лодій із полоненою дівчиною. Ми взяли лише двох із них, решта подалася на пошуки лодій. Лишаю цих вам, за тими піду ще. Аби узяв живими і напевно, дозвольте прихопити з собою ще кількох отроків.
— Ба ні, — старий гонить нарешті від себе сон і вилазить з намету. — З цими, полоненими вже, татями лишайся ти. За рештою я піду з отроками. А боженьку! — журився уголос. — Скажи, яке лихо. Хто міг подумати, що таке станеться?
/X
Вдень Миловидці не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе жити святим духом не може. Потрібне їдло, потрібне питво, потрібен мед для чревоугодія і тим паче потрібен одяг для сестер. А сестер в обителі, наче комашні на осонні. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у святковий день, не злічити їхніх темних постатей. Тому мати-ігуменя й турбується, аби обитель мала свої угіддя, а на тих угіддях було коло чого ходити послушницям. Зате поночі або тоді, як надійде велике свято, Миловидка лишається сама з собою й дає волю думці, а думка — серцю. Згадує Випал, Божейкове подвір'я в Сонцепікській весі і стариню того дня і тієї години, коли віддавала їй, Миловиді, все, що мала, а замість того, що мала, прохала розшукати й викупити сина. Як же вона повернеться тепер на те подвір'я і що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?!
Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала на міряні вже у ромейській землі путі і йшла ними. А йдучи, силилася збагнути, де вона схибила. Тоді як сиділа у Випалі, затим — у Сонцепіку й не знала, як їй бути, чим допомогти Божейкові, чи пізніше, коли покладалася на Борича й знову сиділа, коли правилася морем у Нікополь і збилася з путі у Нікополі? Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони — даремна трата часу. Якби ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та здорового, а заставши, викупила б.
Де тільки не блукала усамітненою думкою, а траплялася нагода вийти за обводи обителі, простувала в один бік — до останнього Божейкового пристанища — Фассалоніки. Там його путі й розпуття, там він думав про неї, прагнув та кликав її, кликав та прагнув, аж поки не нажив через ті прагнення біди.
Найбільше вабило море. Коли надходило християнське свято, а надто велике, повиті чорними мантіями сестри поспішали до храму, молитися Ісусу Христу; Миловидка ж відпрошувалася такого свята і йшла до моря. Бо чула в собі потребу бачитися з ним, бо такий біль і така знада виповнювала серце, коли зближалася з берегом і чула гомін хвиль у прибережжі, ніби море й було тим храмом, що належав найвищому, єдино можливому і єдино гідному довіри божеству. А вже як спинялася перед тим храмом та промовляла до нього, сама-єдина на все узбережжя, — не просто жалілась — сповідалася хвилям. Бо вони таки найрідніші їй, бо не мовчать — промовляють до неї, коли й не потішають, то стараються потішити.
Висповідавшись морю, а заодно й Божейкові, та наплакавшись досхочу, згадала якось: це ж вона так і не побувала в навікулярія, не побачилась і не погомоніла з тією, що доконала Божейка в ромеях. А має ж побувати, на власні очі побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довідається, що перед нею і є та антка, яку Божейко не захотів міняти ані на які знади. Може бути, що розгнівається і вижене, не захоче бачити, як не захотіла вже раз, а може, й ні. Сьогодні