Йому стало трохи соромно. Він помітив, як мати зблідла і її простягнута до нього рука опустилася, мов нежива. Страх і розгубленість світилися в її очах. Щось давнє, ніжне раптом прокинулося в його душі. Треба було сказати матері ласкаве слово, але хвилинна слабість минула, і знову став він суворий і недоступний для неї.
Олімпіада повинна була з ним поговорити. Вона навіть не уявляє собі, щоб Якова, єдиного сина Македонів, розстріляли німці. Адже це був би найтяжчий удар для батьків. Та хіба тільки батькам він дорогий? Яків багато хорошого зробив для слобідської бідноти, і люди ніколи б не простили цієї смерті не тільки німцям, але й тим, хто допомагав у цьому вбивстві.
Олімпіада дивилася на Сашеньку, не знаючи, якими словами переконати його, аби він допоміг звільнити Якова з-під арешту.
— Сашо,— почала вона, явно торопіючи перед сином,— Сашенько, ти був колись добрим до мене, і, я сподіваюся, матері ти не відмовиш.
— Хіба ви мені мати?
І знову побачила Олімпіада злі примружені очі, з яких вїя-ло на неї холодом і відчуженістю, очі ті лякали її більше, ніж крик.
— А хто ж я? Мати. Я тебе виняньчила, виростила. Я за твоє здоров'я богу молюсь.
— Що ти хочеш, Олімпіадо? — встряв у розмову Трохим Іванович, який досі мовчки спостерігав цю незручну і неприємну для нього сцену.— Скажи йому одразу, що ти хочеш, і йди собі. У нас секретні розмови.
Чоловік і син — чужі для неї люди. Це відчула вона особливо гостро зараз. Наче змовники, вони бояться сторонніх свідків, про щось радяться між собою, а вона — дружина й мати — не знає і, очевидно, ніколи не дізнається про їхні таємні плани. Ну що ж, вона зараз скаже, що їй потрібно, і вийде, не стане їм перешкоджати.
— Заарештовано Якова Македона. Я прошу тебе, Сашенько, допоможи його звільнити. Ти цим зробиш добру справу.
Син, що не чекав такого прохання, кілька секунд дивився на матір, кліпаючи повіками, потім голосно розсміявся. І цей непристойний, злобний сміх образив матір.
— Ви, матусю, наївна женщина... Простота! Та чи ви розумієте, що значить випустити таку рибину? Матусю!.. Хто вас навчив? Хто послав вас до мене з таким проханням?
— Сама я... 1 ти не смійся... Недобре сміятися, синку, з чужого горя. У нього є мати. Вона Тут... за дверима... Чекає на відповідь.
— Невелика птиця, почекає та й піде туди, звідки прийшла. Передайте, їй, матусю, нехай забирається звідси, поки не пізно. Звільнити Якова не можна.
— Сашенько, для мене зроби, для матері твоєї... Я прошу... благаю тебе.
— Відчепіться!.. Чого ви до мене пристали? Хочете, щоб я зараз же пішов з дому? Не можу я і... не бажаю. Розумієте? Не ба-жа-ю!
Олімпіада більше його не просила. Мовчки вийшла за двері, де чекала на неї Македониха. Та, певно, чула всю цю розмову, бо з явною безнадійністю сказала:
— Не знаю, куди мені тепер іти, у кого шукати допомоги. Нічим не могла її заспокоїти Олімпіада.
Другого дня Якова посадили на віз. Обабіч стали вершники. Двоє солдатів сіли поруч арештованого. Рушили в путь. Був базарний день. Люди з острахом розступалися, даючи дорогу підводі, на якій везли кудись Якова Македона під посиленою охороною.
— Що то за людина? — запитували хуторяни.
— Добра людина, наша, слобідська... Депутатом був... Мабуть, не повернутися вже Македону до слободи. За бідноту він горою стояв. За бідноту і голову свою покладе.
— Куди ж його везуть?
— Відомо куди... до яру... Там ото й порішать.
— Врятувати б його,— сказав хтось непевно і боязко.
— Коли б зброя була... а з голими руками рятувати...
— Така людина пропаде. Ой Якове, Якове... Чому ж ти не вберігся?
За кілька кроків від охорони, слідом за возом ішла Македониха, тримаючи кошика, в якому приносила вона синові передачу, але вартові тієї передачі не прийняли від неї і навіть не дозволили матері попрощатися з сином. В очах Македонихи не було сліз, в них світилася холодна лють і зневага до озброєних охоронців. Але кожного разу, як тільки погляд її зупинявся на синові, очі Македонихи одразу світлішали, випромінюючи теплоту, ласку, безмежну материнську любов.
Люди давали їй дорогу, співчували її горю, щиро шкодували за тим, що сталося. А коли підвода минула базар, їздовий стьобнув сірих коней батогом, і вони помчали швидкою риссю.
Гнатися за підводою Македониха не могла. Вона зупинилась, важко дихаючи, і бачили люди її гордо підняту голову, її палаючі гнівом і відчаєм очі, чули її голос, що звучав у цю хвилину твердо й непохитно.
— Якове, сину мій, не здавайся їм!..
Він, мабуть, почув її наказ, бо махнув привітно рукою, прощаючись з матір'ю.
Підвода скоро зникла за рогом вулиці, а посеред дороги все ще стояла Македониха з кошиком у руках. Оточили її слободяни і люди з сусідніх сіл та хуторів, які з'їхалися сюди базарувати. Хтось необережно сказав:
— А повезли його на вірну смерть.
І одразу ж почувся інший, докірливий голос:
— Мовчи... Хіба не бачиш — мати стоїть.
її намагалися заспокоїти, але вона, здавалося, нічого не бачила перед собою і нічого не розуміла з того, про що говорили навколо неї люди. В цю хвилину їй захотілося бути дома. Разом з чоловіком вони, може, придумають що-небудь, зроблять все, аби тільки врятувати сина. Македониха відчувала неймовірну втому. У неї підкошувались ноги. Хтось обережно взяв її під руку. Це великодушне й співчутливе ставлення до неї простих людей, їхні щирі слова зворушили серце Македонихи, розжалобили її до сліз.
— Наш Яків за бідних... Багачі його не любили. Багачі його з світу зведуть...
40
їх приводили до кам'яного муру, ставили в шеренгу. Ніхто не знав, навіщо зігнано стільки людей, навіщо їх оточили вартовими. Тут були чоловіки, жінки, діти. Тут було зібрано бідноту, яка допомагала в роботі більшовицьким Радам.
У цій же шерензі стояли й Македони, а поруч з ними —-Пимон Базалій з своєю Тетянкою. Дівчинка горнулася до батька і боязко стежила за всім тривожним поглядом.
— Тату, а що ми тут будемо робити?
— Мовчать! — загримів хрипкий голос гайдамаки, і дівчинка завмерла від страху.
Трохи далі стояли дід Михей з Теренем. Дід почував себе погано — ноги в нього підкошувались. Він у себе вдома лежав на тапчані, коли до хати увірвалися гайдамаки.
— Підіймайся, діду, підеш з нами,— наказав старший, грубо схопивши Михея за шорстку гарячу руку.
— Куди ж я піду? Не можу... Старий я... Ноги хворі... Залиште мене, ради Христа... Я і так скоро помру.
Але гайдамаки, не звертаючи уваги на його благання, підняли діда з постелі, повели з собою. Разом з дідом забрали й Тереня. Дідові зараз важко було стояти. Почуваючи, що він ось-ось упаде, дід Михей сів на землю. Одразу ж підскочив до нього гайдамака і, вдаривши ремінним батогом по спині, дико закричав:
— Наказано стояти... Чому сів?
— Ноги в мене... Ноги слабі, і сам я хворий, а ти б'єш... За що? Совісті в тебе немає... Людина ти чи...
— Вставай! — і гайдамака замахнувся знову. Терень допоміг дідові підвестися на ноги, поклав дідову руку собі на плече, підтримував його ослабле тіло. До муру більше не приводили слободян. Але на когось чекали.
Слобода в стані облоги. Вулиці зовсім безлюдні. Тільки на перехрестях доріг стояли німецькі патрулі в сіро-зелених касках, озброєні гвинтівками з гострими кинджальними багнетами, що виблискували під сонцем, мов дзеркала. Ніхто не знав, що збираються тут робити з людьми.
Минула година, друга, а людей не відпускали. їм заборонили сідати, їм не можна було навіть розмовляти між собою. Дорослі п діти мовчки, але пильно стежили за кожним рухом озброєних гайдамаків та німців.
Раптом здалеку долетів тупіт копит, а через хвилину на пустинній вулиці з'явився вершник. Не доїжджаючи до муру, він осадив розпаленого коня, подав німецькому солдатові якогось папірця і швидко помчав назад.
Хвилин через десять сюди прийшли німецькі офіцери, гайдамацькі хорунжі, солдати. Поміж військових чорніла ряса отця Віталія, виблискували скельця пенсне аптекаря Лякіна. Були тут також кілька багатих слободян, що гостинно приймали в себе "визволителів".
Вся оця зграя ворогів, зрадників, найманих убивць підходила зараз до муру, викликаючи страх у дітей і тривожне занепокоєння серед дорослих. Інстинктивно відчуваючи небезпеку, діти ховалися за своїх батьків. Піп Віталій підняв над головою позолоченого хреста з розп'яттям Ісуса.
— Моліться, православні!
Кілька чоловік в шерензі перехрестилися.
— Струнко! — подав команду Олександр, і куркульські синки в чумарках та сивих шапках вишикувались проти муру. Якась жінка різко, злякано скрикнула:
— Вони збираються нас убивати... Рятуйте!
Зчинився лемент. Люди, відступаючи до муру, тісніше притискались одне до одного. Матері закривали собою дітей, які плакали, з жахом позираючи на стволи гвинтівок, що таїли в собі смерть.
Минула хвилина, друга, третя. Слободяни завмерли в чеканні кривавої розправи. Несподівано з приреченого натовпу вирвався наперед чоловік, розірвав комір солдатської гім-настьорки, оголив груди, несамовито закричав:
— На, стріляй! Стріляй, сволото. Тільки не муч!..
Здавалося, він зараз, розлючений і гнівний, кинеться на високого гайдамаку, що цілиться в нього з гвинтівки, і вчепиться йому в горло... Пострілів не було, зате вибухнув голосний сміх. Над Глібом Колмиковим потішалися слобідські багачі, і це було до того образливо і прикро, що він навіть розгубився. Мовчки намагався застебнути комір гімнастьорки, не помічаючи того, що там не лишилося жодного ґудзика.
Знепритомніла чиясь молодиця, почувся жалібний плач:
— Мамо! Мамочко!
І всі побачили, як ясноволоса дівчинка, лишивши матір, схопила в ручку грязюки і кинула в ненависних їй озброєних людей.
— Хай убивають... Не можу більше... Сил нема,— сказав дід Михей, сідаючи знову на землю.
Але не підбіг до нього гайдамака, не підвів з землі ударом батога.
Біля самого муру стояв Андрій Степанович. Тривожне почуття не залишало його ні па хвилину. Досить тільки німецькому офіцерові подати знак, а Олександру Безсалому скомандувати коротке: "Вогонь!",— як оці чорні стволи гвинтівок принесуть усім людям, що стоять біля кам'яного муру, смерть.
Старий Македон не страшився смерті, але боляче йому було вмирати беззбройним. Ніколи б він не здався до рук ворога живим, бився б, як лев, а останню кулю лишив би для себе.
"Невже справді вбиватимуть? І вже пі я, ні моя Варвара не побачимо, як завтра вранці сходитиме сонце? Нас не буде в живих, а вони житимуть? Оця наволоч, оці ситі морди житимуть, а нам лежати в землі?"
Гнівом палали очі старого Македона, і той гнів, придушуючи страх, викликав у ньому ще більшу лють до слобідських багатіїв, які прийшли дивитися на розстріл слободян.
"Мало вам крові нашої? Стару владу забажалося відновити? Гадаєте втриматися на німецьких та на гайдамацьких багнетах? Не втримаєтесь! Зметуть і їх, і вас...