Після кожного їхнього викрику шпаркіше ходили ноги, дужче розвівалися запаски...
Гуляння стихло раптово. Молодь побрала тайстри, вила, граблі — що хто ніс — і почала розходитись. Легіні ще закурили, погомоніли.
А що у тій Чорногорі
За вороні коні.. —
котрийсь попробував голос.
— Далася їм та Чорногора, — зі смутком мовив Гнатюк. — От народ, під силу якому були і Чінгісхан, і Туреччина, і Жовті Води, Берестечко — та чого тільки не траплялося на його путі! — а ніяк не здобуде своєї державності. Подумати страшно. То він гне спину на орду та шляхту, тепер навіть двом служить — царизмові та австрійському монархові, а сам собою правувати не може. Зродити таких велетнів, як Довбуш, Кармалюк, Хмельницький, Шевченко, — і молитися чужим богам! Усіх захищати — і бути беззахисному, підставляти за когось груди — і стогнати в кайданах... І як плата за все це — палі, четвертування, галери, Сибір.
Леся стиха продекламувала:
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводирів оддав...
— Іронія долі!
— Проте я певна, не в державності справа. Народи, котрими кермують свої ж таки, доморощені царі та пани, страждають не менше. Я згодна: над Україною якийсь зосібний фатум, але й ті потерпають. Так буде доти, поки Велет не зірве з себе пута й не закує в них ворогів, доки не розтрощить, не рознесе і монархію, і царизм та не заживе новою, вольною, як завіщав батько Тарас, сім'єю.
— Доки сонце зійде...
— Воно вже сходить. Чуєте, що по світі діється? І на великій Україні, і в Галичині. Тут, поміж гір, може, ще й не так голосно лунає марсельська пісня, зате дух непокори, ви самі твердите, не покидає гуцула. Рано чи пізно він зіллється з могутнім рушенням мас, і тоді не стримає його ніяка монархія.
— Ви так певно говорите, що й мені хочеться вірити.
— А ви повірте.
— Хто знає, кому тепер вірити. Надто вже багато тих вір. Та кличе за одне, друга за інше...
Майданом прямував до них Волянський з доньками.
— У того, хто поклявся віддати себе служінню простому людові, а вас я числю до таких, має бути одна віра — віра в народ і в його кращу будучність, — відповіла Лариса Петрівна, шкодуючи, що поява отця Олексія перешкодить розпочатій розмові.
— Попробуй знайти їх, — здаля обізвався Волянсь-кий. — Гадав, у Франка, а вони осьдечки... Чим ви тута займаєтесь?
— Так, стоїмо, — кинув Гнатюк.
— Щось добродій Франко нині смутний. Не заслаб часом, не знаєте?
— Хто його відає? Та то, певне, так...
— Жаль, що ви хутко від'їздите, — Волинський звертавсь до киян, — навіть по рибу з нами не сходите.
— Приїздіть до нас у Буркут, — розважила Леся, — там і половимо.
— Мандрівка заманлива, та чи вдасться вибратись. Говорили про всяку всячину. Тим часом звечоріло. Чорногора і ближчі кичери пойнялися мороком. Він швидко спускався, вкутував дерева, будівлі, залягав під камінням, і ось уже вся долина зап'ялася темрявою. Зрідка по хатах заблимали вогники.
Біля річки похолоднішало. Волянські, а з ними і гості, пішли додому.
V
Ну й дороги, чи, як їх по-тутешньому, плаї! Їздила волинськими, полтавськими, кримськими, а такими ще не доводилось. Круті, звивисті, ніби невміло вимощені здоровенними шматками каміння. Біля Криворівні, надто від Жабйого, до самісінького Буркута фіра гойдалася, часами так нахилялась, що здавалося, от-от перекинеться, скрипіла всією своєю в'яззю; колеса підстрибували, пнулися з каменя на камінь і знову стрибали далі та далі...
Трясло немилосердно. В найтрудніших місцях, коли зуб на зуб не попадав і всередині мов щось обривалося, Леся вставала, спотикаючись, обдираючи черевики, йшла пішки.
Все це було б нестерпно, якби не дивовижні гірські краєвиди. Вони чарували, захоплювали, і тоді забувались незручності.
Плай майже весь час тягся над Черемошем. Потік то віддалявся, то знов біг назустріч. У спокійних місцях він наче завмирав, дрімав на осонні, але досить було йому натрапити на каміняччя, як закипав холодним кипінням, плигав, плескався здичавілими хвилями. Врослі густим, шапкастим мохом, поверх якого пробивалися кущики афини, вилися широкі пруття ожини, узбіччя гір скидали до річки тихий смерековий смуток, і Черемош ніс його поміж скелями та зарінками аж до моря далекого. Щось величне було в тому одвічному гомоні. Мовби злилися в ньому і шум потоків, і орлиний клекіт, і спокійне дихання гір, стрімкі пориви вітру й неголосна, завжди ледь-ледь журлива вівчарська пісня:
Чорногора хліб не родить,
Не родить пшеницю...
Потомлені коненята ковзалися розбитими копитами на ослизлому камінні, напиналися — аж вигиналась хребтина: фірман покрикував на них, стьобав пітні, кістляві крупи.
— Та не гоніть ви їх, бога ради, хоч на гору, — не витримала Леся.
Фіра вибралася на рівнину, просунулась ще кілька метрів, стала. І одразу облягла тиша, врочиста, рухлива й дзвінка, ніби наспівана вітрами сопілка. Він аж п'янив, той спокій, від нього шуміло в вухах.
— Говоріть, бо оглухнути можна, — обізвалася Лариса Петрівна до Квітки.
Климент Васильович тихо заспівав:
Черемоше, Черемоше,
Бистра твоя вода...
— Треба дуже полюбити цю землю, щоб так просто і сильно передати й красу, — мовив задумливо і знову заспівав:
Як ігри вод, плине ту час,
Свобідно, шумно, весело...
— Все, що є найкращого в світі, друже, насамперед витвір палкої любові, — озвалась Косачівна. — І от замітьте, Кльоню, творенню найгарнішої пісні чомусь неодмінно має акомпанувати дзвін кайданів. Такі наші невмирущі історичні думи, такі поезії Тараса Шевченка, Франка. Вам, як музиці і фольклористу, це варто знати.
Хмари спустилися низько-низько і, мов отари овечок, посунули горами. Гострі верхи враз притупилися, ніби їх хто поодрізував і поніс небом.
Сійнув дощик, дрібненький, теплий.
Узгір'ями промчав легіт, напнув зелені вітрила смерек. Вони натяглися, стали пружнішими, здавалося, от-от попливуть...
В одному місці дорога йшла через потік. Він виривався з-за скелі, що висла над неглибоким проваллям, і, незважаючи ні на що, турботно мчав донизу, до Черемошу. Вода була дзеркально чиста! На рухливому дні струмка виднілися дрібненькі, мов креймахи, камінці. Зеленаві, темно-сірі, коричневі... Коненята пили, і камінці перекочувалися під самісінькими їхніми губами, стиха шерхотіли об колеса.
Дорога непомітно забиралася вище і вище. Наступного дня (заночувати довелося в якійсь придорожній хаті) в полудень, нарешті, добралися до Бурку-та. Кілька будиночків, таких, як у Криворівні чи Жаб'єму, — необмазаних, складених у зруб, — розбрелися крутуватим підгір'ям. Ні церковки, ні корчомки... ба навіть вулиці! Дорога так-сяк приткнулась до скель і розповзлася стежинами до одного двору, до другого... Кінець світу, та й годі! Людей теж десь не видно.
— Куди подамося? — стояла в нерішучості Леся.
— Щоб не блукати, ви, певне, постійте чи посидьте, а я сходжу розпитаюся, — сказав Квітка.
— Ходіть отуди, — махнув пужалном фірман. — Чей, пани обідать пішли.
І справді, не встиг Климент Васильович зробити й десяти кроків, як з будинку, на який показував селянин, вибігла дітвора.
— Літники! Літники приїхали! — закричали всі враз.
Видно, поява кожної нової людини була тут надзвичайною подією.
Леся і Квітка забрали речі й пішли на той гук.
Біля будинку їх зустрів лікар Кобринський і ще кілька відпочиваючих.
Добре все-таки серед чужих, та ще в такій пущі, зустріти хоч трохи знану людину! Кобринський завів прибулих до просторого залу — це справді була їдальня, — відрекомендував. "Літники" — чоловік сорок! — обступили, почалися знайомства, розпитування. Відірваним од світу, зголоднілим по світському життю, їм хотілося одразу вивідати все.
— Та заждіть же, дайте їм хоч пообідати, — став на захист Кобринський.
Відпочиваючі неохоче розійшлись, заручившись правом розпитати потім, пізніше.
...Воля! Хто його видумав, хто вперше вимовив оце слово! Благословен хай буде навіки!.. Скільки тут простоти, скільки величі! Який безмежний, незбагненне широкий зміст! Скільки крові пролилося — і ще проллється? — щоб звучало воно повноцінно, гордо, на весь голос.
Воля! Це клекіт орла, що ширяє там, в недосяжній висоті, гучний поклик трембіти, непорочність смерек, що віками ждуть не діждуться обіймів сонця; це буяння дикої ружі, переливи роси, плин потоку: це — Чорногора з її незабутньою Довбушевою вольницею...
Як порива мене палке бажання
Піти туди пісками, чагарями,
Послухати гірської пущі гомін,
Заглянути в таємную безодню,
З потоками прудкими сперечатись,
Поміж льоди дістатись самоцвітні,
Збудити в горах піснею луну!..
Ні перед чим не зупинятись, не хилитись — піти! Аж на те далекеє верхів'я. Зійти й поставити червону корогву — нехай має! Хай буде знаком, ясним дороговказом.
Вони стояли на самісінькій вершині Лукавиці, безмовні, зачаровані красою бескидів. Перед ними у всій своїй мальовничості лежало царство гір і лісів. Буйні вітри чесали зелені коси смерек, полоскали ущелини, в які не пробивалося й сонце. Гори співали — потоками, птаством, голосами звірів і худоби. Все це перевивалося пахощами полонинських квіток, ніжною голубінню височини, злітало до сонця. Проте не зникало. Між землею і небом лунала якась могутня і воднораз на диво спокійна мелодія — гімн життю, як у думках нарекла її Леся. Спів бентежив молоді груди, родив у них нестримний потяг до творення.
Ой гори, гори, золоті верхів'я!..
Співало серце, її змучене, стомлене серце! Чого хотіло? Спокою, забуття? В такий час? У краю, де гніздяться орли, де в кам'яних ложах набираються сили громи?.. Ш, серце! Нам з тобою іще стояти супроти бурі, будити мертвих. Чуєш-бо? Хай навіть ота лавина з гір впаде на голову, мов доля злая, — стояти маєм! Стояти будем!..
Після всього пережитого останнім часом, суперечок та зустрічей Буркут здавався райською тимчасовою життєвою пристанню, звідки мало початися нове велике плавання. Ні пишноти курортних залів, ані гучного товариства... Природа, її могутнє, незбагненне царство. З ранку до вечора, з вечора до погідного ранку — природа, природа... нею дихала, снила. Нею і скупим відгомоном життя, що долітав сюди через глибокі ізвори й стрімкі вершини.
Леся мешкала в будинку лісничого, в невеличкій кімнаті.