Ляшенко. Він часто підсідав з книжками в руках до професора, щоб погомоніти з ним. Цього разу студент побачив, що Дмитро Іванович, тримаючи в руках два пістолі, розповідає міліціонерові про запорозькі походи.
Яворницького не брала втома — про давнину він ладен був оповідати, зсунувши капелюха на потилицю, хоч і цілу добу.
Тим часом коло них зібрався чималий гурт людей, які теж уважно слухали відомого професора.
— А чи правда, що тут, де ми сидимо, колись був підземний хід? — хтось спитав з гурту.
— Правда, був хід.
— Розкажіть, що то за хід і для чого він.
Дмитро Іванович узяв свого ціпка в праву руку і став креслити ним на землі схему ходу.
— Цей підземний хід знайшли біля палацу Потьомкіна, коли тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року прокладали каналізаційні труби. Копають хлопці землю, коли це чують, що лопати заскреготіли об цеглу. Що за знак? Туди, а там підземний хід. Кажуть, що як добралися до нього та зміряли, то там вільно могла пройти людина на весь зріст. Викликали інженерів-будівельників, учених, запросили і мене до комісії. Оглянули ми цей хід: склепіння було викладено із цегли у вісімнадцятому сторіччі, під ходом була ніша, викладена вже не з цегли, а з міцного дикого каміння.
В ніші ходити на повний зріст уже не можна було, зате було зручно сидіти або стояти навколішках. Підземний хід виявлено якраз напроти парадних дверей потьомкінського палацу. Ми поцікавилися, куди ж веде цей хід. Він простягнувся на захід і йшов поряд з садом. Вихід його зникав десь у глибокому яру. Нам дуже хотілося розкопати цей підземний хід, щоб дізнатися його довжину, побачити, що в ньому було, хто його збудував і для чого. Але зайшла імперіалістична війна, коштів на обстеження й розкопки не знайшлося тоді. Довелося обмежитися невеликим: скласти план і передати його на схов у музей. А жалко, що непощастило нам завершити розкопки. Може, пізніше ще вернуться до цього й доведуть діло до кінця...
Погода різко змінилася. Над Дніпром громадилися грозові хмари, ось-ось піде дощ. Дехто з слухачів став збиратися додому. Дмитро Іванович витяг з кишені старовинного? годинника й глянув на циферблат. Стрілки показували третю годину.
— Ну, хлопці, бувайте здоровенькі. Мені треба ще спуститися до Дніпра, бо там чекає група вчителів, які зібралися на дубі вирушити вниз по Дніпру.
— Ви б почекали, Дмитре Івановичу: скоро дощ поллє, застудитеся,— турботливо радили слухачі.
— Нічого, не розкисну! Я пообіцяв їм дещо розповісти тож незручно буде не прийти.
І почимчикував старий Яворницький з ціпком у руках. до Дніпра.
Місцевий фіолог О. Б. Бунько, приятель Яворницького, розповів мені про дальшу розмову з учительською екскурсією.
— Ми вже стали думати, де б його сховатися на березі від дощу, коли прийшов Дмитро Іванович, посадив нас усіх У навколо себе й став докладно розповідати, що ми побачимо, їдучи вниз Дніпром, на що саме слід звернути увагу. В цей час ударив грім, сліпуча блискавка розколола небо, і одразу вперіщила страшна злива. А Дмитрові Івановичу й за вухом не свербить! Сидить собі, як ніде нічого, й розповідає далі. Вчителі змокли, дехто з них уже й морщиться, озираючись. навколо,— де б це сховатися від зливи, але як ти підеш, коли старий професор сидить і промовляє, хоч би там що!.. Отак вони просиділи доти, доки Дмитро Іванович не закінчив нарешті свого слова.
— Ну, от і все. А тепер, колеги, сідайте на дуба і в дорогу. Нехай щастить вам! — на прощання побажав Дмитро Іванович і, обережно обминаючи свіжі калюжі, тихенька подався додому.
РОБІТНИЧИЙ АРТИСТ
Старий рибалка Іван Іванович беручкими, засмаглими руками наполіг на весла. Він поспішав на своєму човні прибути рівно о десятій годині до Потьомкінського парку (тепер ім. Шевченка). Тут він на когось чекав. Незабаром з'явився енергійний чоловік у білому костюмі, з гарними, трошки звислими додолу вусами. На ньому був солом'яний бриль і вишита українська сорочка, на вигляд йому можна було дати років п'ятдесят.
— Здоровенькі були, Іване Івановичу! Ви вже тут?
— Вітаю вас, професоре! Доброго ранку!
— Ну що ж, проїдемося до Шевського острова?
— Гаразд!
Човен легко відірвався від берега й поплив. Наближаючись до острова, Дмитро Іванович почув, що хтось у гущавині співає. Прислухався. Невідомий співак виразно й лунко виводив: "Дивлюсь я на небо".
— Ану, Іване Івановичу, ще, будь ласка, дужче на весла,— попросив Яворницький.
Дмитро Іванович устав з човна і тільки ступив на берег, як побачив невеличкого хлопчика. Він бігав, метушився, щось, видно, шукаючи в піску. Шукав і гірко плакав, витираючи замурзаними руками рясні сльози.
— А чого це ти плачеш? Чи не скривдив тебе хтось?
— Ні, я двадцять копійок загубив,— ледве вимовив хлопець, шукаючи й далі й заливаючись слізьми.
— На тобі сорок копійок, тільки не плач! Дмитро Іванович своїм носовичком витер сльози на обличчі бідолахи й ласкаво погладив його по голівці. Хлопчина повеселішав. Сльози де й поділися.
— Як тебе звати? — спитав професор.
— Вітя!
— На якій же ти вулиці живеш?
— Біля Потьомкінського парку.
— О-о-о! Так ми з тобою сусіди. Так от, приходь завтра до мене на майдан Шевченка, номер п'ять. Я тобі щось цікаве покажу. Прийдеш?
— Прийду!
— А скажи, Вітю, хто це там, під вербами, так голосно співає?
— Та то ж дядько Гордій!
— А як його прізвище?
— Дзябенко. Він слюсар з депо. Дмитро Іванович зразу ж подався до гурту, звідки чулася весела розмова, пісні, гра на баяні.
Тут зібралися робітники відпочити на лоні природи.
— Рибалите чи так собі гуляєте? — поцікавився професор.
— Та вже порибалили, а це юшку варимо. А потім думаємо що трохи повеселитися.
Дмитра Івановича запросили до юшки. Він подякував і сказав:
— Зразу видно, що ви добрі й гостинні люди. А скажіть мені, хто тут у вас тільки що виводив "Дивлюсь я на небо"? Всі глянули на Дзябенка.
— Це, мабуть, Гордій Федорович,— весело відповіли з гурту.
— Добре, козаче, співаєте! Може б, ви ще якоїсь втнули, га? — звернувся гість до Дзябенка.
Гордій, видно, трохи засоромився. Сам він не наважувався співати. Глянувши на інших, він сказав:
— Краще всі гуртом!
— Ну що ж, гуртом так гуртом.
— Якої ж?
Тут ініціативу взяв у свої руки Дмитро Іванович:
— Заспіваймо "Реве та стогне Дніпр широкий". І полилась могутня, як дніпрові хвилі в негоду, широка, як український степ, пісня на Шевченкові слова, що стала народною. Дмитро Іванович теж підтягував тенором. Та найвиразніше за всіх чувся в хорі чудовий баритон Гордія Дзябенка. Яворницький уважно прислухався до його голосу, вдивлявся в мужнє й вродливе слюсареве обличчя, думаючи: "Талант, справжній талант!"
— Дуже подобаються мені ваші пісні. Ну що ж, гуляйте собі, хлопці, а я піду: в мене свої діла!..
Прощаючись, Дмитро Іванович ніби згадав щось, круто повернувся до Дзябенка й сказав йому:
— А до вас, друже, в мене прохання. Чи не змогли б ви зайти вільним часом до музею? У мене до вас є важливе діло.
— Добре, зайду!
Якось у неділю Гордій Федорович прибув до музею, знайшов Яворницького й підійшов до нього.
— Професоре, я до вас!
— А-а-а! Голубчику, попався. Добре, що прийшли, а то я вже гнівався на вас. Думаю, чи не підведе? Ходімо зі мною.
Дмитро Іванович сів біля столу в своєму твердому кріслі, а проти себе посадив гостя. Вперше знайомлячись з людиною, він завжди цікавився біографією та всякими подробицями.
Гордій Федорович охоче розповів про себе.
— Сам я з Полтавщини. Мій батько — бідняк. Сім'я в батька — велика, живе в злиднях, в нужді.
— А як ви пішли з села до міста: з власного бажання, чи що?
Дзябенко трохи зніяковів. У голові промайнула думка: "Невже професор щось знає про це?" Йому дуже не хотілося розповідати про одну прикру історію. Але професор так приваблював до себе своєю добродушністю, що змовчати було ніяк, і Гордій, як на сповіді, розповів про сумний випадок в його житті.
— З свого села я, певно, ніколи б не виїхав, та спіткала мене лиха година. Мені було тринадцять років. Я заліз з одним хлопцем у попівський сад, натрусив груш, а піп застукав нас і пішов до батька скаржитися на мене. Ну й попало ж мені тоді, як сіркові на перелазі! Батько одлупцював мене, ще й сказав: "Ось тобі, Гордію, три карбованці — бери їх та йди з моїх очей, щоб я тебе більше й не бачив!" Я поплакав та й пішов з хати. Прибився до Катеринослава. Тут і став працювати учнем у депо. А тепер — слюсар.
— Ну що ж, лихо не без добра: в житті всяко буває! — втішав його Дмитро Іванович.— А все ж таки жалко, що ваш батько так жорстоко поставився до вас за жменю попівських груш! Ну, нічого, вам ще всміхнеться доля. А чи не догадуєтесь, навіщо, я вас запросив?
— Ні, не догадуюся.
— Сюди приїхала трупа відомих українських артистів Тобілевичів. Я хочу вас до них прилаштувати. Як ви на це?
У вас же голос який!
Гордій зрадів цій звістці, але трохи злякався. Думка: "Тут, у депо, мене добре прийняли — я швидко стоваришувався з робітниками, а як-то воно буде там, серед артистів?"
— У вас є охота до цього діла чи ні? — допитувався вчений.
— Та е, Дмитре Івановичу, тільки боюся. Це ж треба подорожувати, виступати на сцені! А якщо вийде щось не так — затюкають і геть зі сцени!
— Е-е-е, друже: вовків боятися — в ліс не ходити! Який же ви полтавський козак, що людей боїтеся? — І засміявся.
— Ну, гаразд, що буде, те й буде, спробую! Другого дня в музеї зустрілись Яворницький і Карпенко-Карий. Дмитро Іванович познайомив Гордія Дзябенка з корифеєм української сцени, після розмови з яким Дзябенко покинув майстерню й пішов іншим шляхом — служити народові піснею. Пробув Дзябенко в трупі кілька років, але йому не поталанило. Якось застудився, захворів і облишив свої мандри. Повернувся до Катеринослава й знову став працювати слюсарем на залізниці. Про це дізнався Яворницький і запросив його зайти до себе. Вчений не міг заспокоїтися — гине талант! Подумав і знайшов слюсареві нову роботу за покликом душі.
Ще напередодні першої світової війни у Дмитра Івановича виникла думка — організувати з аматорів пересувний український театр. Але треба було знайти десь для нього таку людину, яка б була і організатором, і керівником, і артистом. Кращої кандидатури, як Гордій Федорович Дзябенко, Яворницький не бачив.
— От що, чоловіче,— сказав він Дзябенку,— підберіть собі добрий колектив та й починайте роботу.