Бачу, що ти співчуваєш горю князя.
— То мій добродій. Йому завдячую те, що знаю, і чим я є. Коли б не ласка князя, не був би такий худопахолок, як я, добивсь вищої освіти. Нині я був би в
душевній темноті орав невеличкий батьківський загонець. Смерть князя Олександра — то не лише горе для старого батька, і так вже надто прибитого горем, але це горе всю православну Русь дуже болить. То ціла Україна втратила в особі князя Олександра велику могутню опору, одну з цих нечисленних, які нам лишилися. Від межі Польщі щораз ближче до нас падуть ці опори одна по одній. Ляхи добираються щораз до серця України. Яких-то треба буде зусиль, якої боротьби, щоб ту навалу здержати. Цілий той тягар звалиться тепер на наші плечі. Вже і в Києві лях стає твердою ногою. Ось чому я намагаюся підготовити синів українського православного вельможі до того, щоб вони, як виростуть, — дай їм боже здоров'я — не пішли слідом других, а держалися свого рідного, православного грунту. Якби у мене була до цього спромога, я би скрізь учителював по домах наших вельмож і усюди ширив би ту саму правду. Та в мене такої спромоги немає. Я лише хотів би бути того певний, що мої дорогі учні не підуть тою дорогою і стануть колись славними оборонцями церкви і народності. Не знаю, як довго доведеться мені цю мою місію в домі вашої милості сповняти. На мою думку, їх образування на моїй науці не скінчиться. Їх треба буде вислати у світ. І я потерпаю, що як вони підуть на захід (а куди ж могли би піти?), щоби моя праця не пішла намарне, щоби цих молодих душ не повели туди, куди пішов князь Януш, син славного православного батька.
— Без поради вашмосці я нічого не зроблю. Та чого ж би нам так швидко розставатися?
— Спасибі вашій милості за довір'я та честь. Але я тут не можу сидіти аж до їх виросту. Мене жде інше завдання. Я мушу ще за іншими підпорами нашого побуту, нашого існування шукати.
— Не розумію цього добре.
— Це козацтво, ваша милість. Його так лишити не можна. Його треба зорганізувати так, щоб воно стало поважною силою, з якою Польща мусить числитися. Козацтво тепер-то молодець, повний енергії і сили, перейнятий благородною думкою, але без життєвого досвіду. Такий юнак, полишений сам собі, робить промахи, а навіть може зійти нінащо. Навпаки, коли він мати буде розумний провід, може стати славним чоловіком. Якщо з козацтва таке станеться, тоді солоницький погром не повториться.
— Вашмосць, чи не надто ідеалізуєш козацтво? Ті промахи, як ти їх називаєш, переступили межі промахів, це вже гільтайство, супротивне прийнятому порядкові.
— Ваша милість, не знаєш козаків так, як я. То були лише промахи, а не гільтайство. Не козаки дали до цього причину, а своєвільство і утиск панів. Пани допускалися на простому народі безправства супроти законного порядку і не дивно, що козаки безправством хотіли безправно побороти.
— Не легкого завдання піднімаєш, вашмосць. З свавільної буйної купи зробити карну, здисципліновану силу, то праця Сізіфа.
На те Конашевич, усміхаючись:
— Коли б був Сізіф познайомився трохи з правилами механіки, коли б був прочитав науку Архімеда або познайомився з великими будівничими Ассірії, Вавілона та Єгипту, був би стільки не намучився і був би, певно, доконав свого. Жодне завдання не може бути неможливе до переведення, коли знаємо способи і засоби до того. Сізіф не вмів собі ради дати з одним каменем, як його нагору витягти, а старинні механіки знали витягти вгору велетенські камені і полишити на це такі свідоцтва, над якими теперішній світ з дива не може вийти.
— А вашмосць вже збагнув, які правила Архімеда треба примінити до козацтва?
— Так! Козацтву треба вказати благородну християнську мету. Треба йому вказати ідеал, запалити в ньому невгасаючий огонь любові до того ідеалу, одушевити його, а тоді все зробиться легко. То, однак, праця на десятки літ, і мого життя до закріплення цього замало. Але я мушу зробити початок, покласти фундамент до цеї будівлі. За цим підуть другі, треті покоління, і наше козацтво стане славне.
— Яка ж то мета, той ідеал?
— Наша православна благочестива церква, наша мати. У ній з'єдиниться увесь український народ. Треба лише довести до того, щоб козацтво пристало до церкви. Все лишиться, а ця одна опора останеться тверда, мов скеля. За те, що козацтво стане охоронним муром для церкви, вона його облагородить, поборить його дикі інстинкти, піднесе його, виведе з хаосу, поставить його в ім'я ідеалів на твердій почві.
— Гарно, вашмосць, говориш. Хай тобі бог помагає цього доконати, а мені дай боже хоч початки цієї праці побачити.
Аксак стиснув Петрові руку і вийшов.
По його відході думав собі Конашевич:
"Звідкіля у мене сьогодні такий резон узявся? Не раз я хотів з цим паном ширше на цю тему поговорити та мої замисли ясно виложити, а нині так ні з того ні з цього прийшло до того".
Опісля забрав хлопців і пішов гуляти по городу.
Другого дня, коли Конашевич сидів з хлопцями при науці, прийшов Антошко і сказав, що цей грубий пан прислав за ним свого лакея. Конашевич пішов зараз так, як стояв. Пан Хлодніцький лиш що поснідав. Надяг на себе оксамитний халат, рамований соболевим хутром. Він курив люльку і проходжувався по кімнаті.
Конашевич ввійшов і поклонився.
— Добрий день вашмосці. Сідай, прошу, — він вказав Петрові стілець. — Вашмосць мене вчора дуже зацікавив своєю особою.
— Ваша милість звернули на мене, худопахолка, свою ласкаву увагу.
— Бо так мусило статися. Поява вашмосці була для мене милою несподіванкою.
Про вас, запорожців, я інакше думав.
— Гірше, неправда ж?
— Далеко гірше. Я багато наслухався про них від моїх земляків. Відтак бачив я, як привезли у Варшаву Наливайка і його товаришів і не міг мати доброї думки про військо, що таких ватажків має.
— Правда, ваша милість, що вони були збіджені, зломані, обдерті і в кайданах? Але я бачив того самого Наливайка, як він був на волі, коли мав славу першого лицаря, першого гармаша на всю Україну. Тоді виглядав він так, що я був би перший подав голос, щоб його ватажком вибрати і був би пішов за ним в огонь і воду. Та жовніри пана Жолкевського, піймавши його, не жалували собі. Таке знущання може й залізо стерти, зломити, не то чоловіка.
— Не розумію, як може чоловік з вищою освітою так ідеалізувати звичайного розбійника і жаліти його.
— Припустім, ваша милість, що Наливайко був розбійник, то спитаймо себе, хто його до такого довів? То був чоловік, повний лицарського анімушу, молодечої залізної енергії, котру мусив з себе видавати великою струєю. Чому ж Річ Посполита не узнала цього і його козацького завзяття не використала для себе? Навпаки, підсувала йому багато пального матеріалу до невдоволення і до бунту?
— До чого ж Річ Посполита мала його вжити?
— До того, до чого судьба призначила увесь козацький рід: до оборони християнського світу, до боротьби з ворогами Христа. Я того певний, що коли б який християнський край, що стикається з мусульманством, мав такого Наливайка, ватажка з такою ініціативою, таке лицарство козацьке, то по турках і татарах при малій допомозі і сліду не стало би в Європі.
— Через це своєвільство козаків на турках Річ Посполита має вічні клопоти з Великою Портою, вічні оправдування і оплачування великим візирам, пашам. А чи того треба? Чого Речі Посполитій Турції боятися?
— Гадаєш, що Польща спростала би Турції, коли цього не може зробити багата Венеція, цісар римський і угорські князі?
— Вони цього не можуть зробити, бо не мають козаків. Такий погляд — то велике неоправдане недооцінювання своїх сил. Польщі треба лише дати козацтву волю і лише козацтву це завдання доручити. Ті гроші, які Польща непотрібно топить в кишенях візирів, башів, ханів і мурзів, треба би краще видати на узброєння козацтва. Треба знести козацький реєстр. Хай кожний буде козаком, хто схоче. Тоді стане до бою козацького війська не тисячі, а сотки тисяч, тоді на святині святої Софії засіяє замість півмісяця хрест.
— Го-го-го! Вашмосць, знову не туди забігаєш. Як тепер не можна собі дати ради с тисячкою збунтованих козаків, то що воно було би, якби їх зібралися сотки тисяч? Вони би всю шляхту вирізали впень, цілу Річ Посполиту вивернули би горідном. Впрочім, як всі будуть козаками, лицарями, то хто ж буде на панськім лані робити панщину?
— На панів? Прошу мені вибачити, що я обставин підданчих в Польщі не знаю і можу говорити лише про те, що у нас на Україні твориться. Говорю про панів тутешніх. Вони прийшли сюди не кликані, непрошені, а лише для легкої наживи на плодючій українській землі. Те, що говориться на Западі, у Польщі, про культурну місію панів на Україні, це неправда. Культура була тут за українських, а опісля за литовсько-українських князів. Ті всі королівські надання на Україні, ті подаровані панам землі були по найбільшій часті вже заселені українським людом і козаками. Вони це все захопили для себе і хочуть витиснути з цієї багатої землі всі користі за поміччю праці, крові і поту українського хлопа. Тому вони хочуть мати найбільше підданців, а найменше козаків. Козаки на Польщу не підуть, бо нема чого. Я не знаю, як у Польщі поводяться пани з своїми одновірцями-підданими, але тут, у нас, обходяться, мов зі скотом, називають його бидлом, забирають навіть його віру, знасиловують душу. Тому народ втікає до козаків, а потому вертає, щоб помститися на панах за себе і за своїх рідних. Польща для вигоди українських панів нищить у себе найкращий військовий матеріал. Не буде утиску, не буде і бунтів. Польща забороняє козакам ходити на море проти татар і турків, котрі не дають нам жити. І це викликає невдоволення, Енергія замість на муслємів виладовується на панів. Так буде доти, поки Польща не схаменеться, не приборкає українських панів, щоб народу і грецької віри не угнітали. Хай ці пани будуть змушені своїм підданцям дати волю, а тоді і одним, і другим буде добре жити. Ваша милість натякнули, що не було би кому на панськім лані робити, коли б усі стали козаками, цебто людьми вільними. А що роблять ті пани, що закликають людей до себе на слободу і зобов'язуються через 25 літ не жадати від слобожан нічого? Вони якось обходяться через цей час без панщизняних підданців і якось живуть.