Руйнують попередні порядки, встановлюють нову династію. Історичних бандитів освячують ті або інші ієрархи. Безліч сусідніх царів, королів — теж завершених мерзотників та негід-ників — прагнуть породичатися між собою. Таким чином створюється монархічна мафія віків, яка хоч і клекоче ненавистю до власних членів, проте дотримується злодійської солідарності. Інколи рівновага порушується, ки-плять війни, ллється кров. Того повісили, тому одрубали голову, ще комусь викололи очі. Мерзенна хроніка записується, хоч вона ніколи нікого ні в чому не переконує, не стає потрібним досвідом.
А що ж глибокі верстви народів? Адже й там умирають, народжуються, кохають, зраджують, вбивають, захищають, співають, складають казки, мріють, шукають правди й Бога, зневірюються і повстають за свободу. їхнє життя нікого не цікавило. Вважалося, що основна динаміка подій диктується змінами в тих чи інших дина-стіях, а пізніше — виборами того чи іншого президента, прем’єра, лідера партії. Вірили в ілюзорні плакати по-літизованої історії. Навіть наприкінці двадцятого віку гралися в псевдодемократичні цяцьки, захоплювалися парламентською тріскотнявою, будуючи прийдешнє та власні сподівання на ілюзорному ґрунті психостереоти-пів обману чи забобонів.
У середні віки, коли знищили Джордано, домінував містифікований злочинний світогляд про верховенс-тво небесного диктатора. Якщо вірили в грядущий Страшний Суд, якщо малювали пекельний вогонь і океани розтопленої смоли, куди ангели скидали мільйони грішних душ на вічну муку, то право земних помічників Бога нищити, спалювати єретиків ніким уже не могло заперечуватися. Над світом нависало покривало гіпнотичного страху, під тим покровом можна було навіювати будь-який алгоритм, запустити найжорстокішу програму. Що цікаво: ієрархи церкви або вінценосні монархи могли промовляти людяні формули, проте з легким серцем по-рушували вимоги тих заповідей, навіть не замислюючись над протиріччям слова й дії. Тверезі мислителі та по-движники, не приспані суспільним гіпнозом, гостро відчували абсурд історії, пробували розбудити дух народів — повчаннями, іронією, поезією, повстаннями, розколом церкви, запереченням Бога, ствердженням Бога, за-кликом до розуму, жорсткою самокритичністю, — але всі спроби тонули в марності. Світовий сон не порушувався громом подій. Народи забували все — і прекрасне, і зле, вірячи найхимернішому, найабсурднішому, якщо воно проголошувалося тим, хто тримав у цю актуальну мить довбню реальної влади.
— Довбня реальної влади, — засміявся Радан, схвально глянувши на дівчину. — Це ти гарно сказала…
— Це ти сказав, — заперечила Гейя, витираючи засльозені від диму очі. — Розповідаючи нам на уроці історії про минуле, ти вжив саме цей зворот. Я ще питала тебе, що таке довбня. Ти не відповів, пообіцявши по-казати наочно. Кілька днів блукав у лісі, пізніше приніс на урок здоровенну дубову палицю з потовщенням на одному кінці. Пояснив, що влада почалася ще в первісних печерах, а ось така довбня була надійним аргументом для ствердження "права". Пізніше довбня модифікувалася, трансформуючись у армію, поліцію, судову струк-туру, в’язниці, ешафоти, психомоделі потойбічного трибуналу…
— Гм, — здивувався Радан. — Невже я таке говорив? А втім… Усе дуже слушно. Кажи далі, Гейє, я слу-хаю…
— Проте мудрі люди відзначали, що довбня сама собою не є підвалиною для тривких суспільних струк-тур або дій. Хроніка історичного плину, хай і поверхова, висвітлювала примарність сваволі та насилля, а разом з тим — вирізняла поміж суєтою монархів та воєвод, здавалося б, непоказні постаті, химеричні ідеї, дивні, непрактичні заповіді, які з віку до віку поступово набирали значення, авторитету, злободенності. Взяти ту ж таки ідею геліоцентризму, через яку постраждав Джордано…
— Справа не в геліоцентризмі, — нахмурився учитель. — В останній розмові зі мною… не дивися на ме-не так печально, Гейє! Адже для мене це реальність… У розмові зі мною інквізитор відверто признався, що їх турбує не світова схематика, не існування чи відсутність Бога… Власне, вірити в існування гармонійного кос-мічного Творця не може психіка злочинна, злобна, підла. Він прямо сказав, що не вірить у Бога, що перекона-ний у правоті Коперніка. Головне для них — не істина, а влада, можливість вічно тримати на замку світову в’язницю. Доки є сила не допускати руїни геоцентризму, володарі навіть кроку не зроблять назустріч новій по-требі душі. Таких центризмів — безліч, Гейє. І найголовніший… я відчув це дуже гостро в останню свою ніч… найголовніший — центризм форми, тілесності…
— Ти майже це саме розповідав нам, — лагідно озвалася дівчина. — Твій Джордано… і мій Радан — близькі істоти. Десь твоя душа вже наближається сюди… і я щаслива, учителю. Слухай же далі… Про що я ка-зала? Ага… Про ідеї Джордано. Інквізиція зробила все, щоб ім’я великого мислителя забули. Його книги нищили, палили, пам’ять про мученика пізнання розвіювалася на вітрах історії. Проте правда пробивалася крізь на-громадження забуття й брехні, як билинка з-під каменя. Над Європою, над світом прокотилися революційні бурі. Народи прагнули свободи, розкутості думки, ясності сенсу буття. Та часто цей рух до істини очолював той же торжествуючий звір, про якого писав Джордано. Він одягав машкару захисника волі, друга народу, прихи-льника демократії, будівника нового світу. І знову юрби вірили в урочисті слова нових спектаклів, скидали вет-хих богів, щоб згодом вознести їх на п’єдестал в іншій іпостасі. В двадцятому віці Планета була поставлена на край прірви: торжествуючий звір містифікував різноманітні напрямки пошуку й мислення — від ліберальних до деспотичних, від гуманістичних до тиранічних. Багато великих народів (і наш у тім числі) потрапили в паст-ку демагогічного ошуканства і лицемірства. Якщо коротко, в кількох словах, то ось яка динаміка цих віків… Материк за Атлантичним океаном відкрили задовго до смерті Джордано. Нові ринки, нові народи, нове прикла-дення для владолюбства і гордині, визиску й збагачення. Темниця розширювалася, але в суті залишалася тією ж тюрмою, пекельними колами муки. Нагромаджувалася енергія технічної потуги, а разом з тим — енергія нена-висті, породжена рабством, експлуатацією. Морські шляхи, прокладені до інших континентів, відкрили канали для формування планетарного економічного організму. Масштаби обміну породили титанічну постать багато-мірного капіталу, а пізніше — імперіалізму. Авантюрна енергія пошуку, визиску, насичення, збагачення вима-гала розкутого пізнання. Тому церква відступила, примирилася з планетарною необхідністю науки, разом з тим модифікуючи давні забобони відповідно до подиху нових історичних вітрів.
У надрах політико-економічних монстрів визрівали нові катастрофи, світ завагітнів плодом робітничих революцій. З тим соціальним немовлям планетарна думка пов’язувала сподівання на повне визволення. Так не сталося. Як і раніше, народно-визвольні революції очолювалися безпринципними, а інколи — жорстокими, ам-біційними людьми. В котлі соціальних пертурбацій формувалися такі страхітливі тирани, котрі ім’ям грядущих благ навіть винищували цілі народи. В кривавому історичному вертепі людство потроху прокидалося, але якою ціною добувалося прозріння?
У двадцять першому віці розпочалася Космічна Ера. Ідея Джордано про безмежність заселених світів пе-рестала бути химерою ума, а реальністю для практичної науки. Земля почала з допомогою колосальних при-строїв слухати Космос, передавати у безмірність свої послання. Оволодівши такою гігантською силою, люди зрозуміли, що є лише два шляхи: самознищення або повне роззброєння. Знайшлися мудрі лідери, котрі очолили рух братання. Планета підтримала їх… І все-таки… все-таки…
— Що? Знайшлася інша небезпека? — тривожно запитав Радан.
— Так. Енергія зла, ненависті не могла саморозрядитися в результаті міжнародних угод. Адже вона тліє в кожній душі… а сукупно — створює в психополі драконів… Це стало відомо тоді, коли винайшли апаратуру для вивчення ноосферного поля. Ти, учителю, один з дослідників невидимого океану духу…
— Дивно і страшно, — похитав головою Радан. — Маючи такі можливості… відкриваючи безмірні кон-тиненти навіть духовних терра інкогніта… чого ж іще жадають люди, що їх затримує, що бентежить, що бун-тує?
— Той же торжествуючий звір. Хіба він сконав? Або хіба він захоче віддати місце духові? Звірина но-ра… або інферно, в’язниця нашій внутрішній тварині ближча. У всякому разі, кожен крок у свободу дається тяжко. Тим більше — розуміння напрямку такого кроку буває цілком протилежне. Ось ми з тобою… Ти весь час прагнеш у безмірність, як і твій двійник Джордано… а я, хай і учениця твоя, шукаю тієї безмірності в най-простішому, в тому, що оточує нас… Може, навіть у кожній квіточці є отвір… так-так, отвір у нескінченність…
— Прекрасна думка, — задумливо кивнув учитель. — Я б щасливий був, зустрівши таку, як ти, ученицю, на дорогах Європи… тоді, в ті примарні віки. Може, доля повернулася б для мене іншим боком…
— Тоді? — з притиском запитала дівчина. Він глянув на неї з подивом, а Гейя, ніби раптово засоромив-шись, почала підкидати у багаття нову порцію хмизу. — Що ж далі? На чому я зупинилася?
— На тому, що в кожній квіточці є отвір у безмірність…
— Ні, то я ухилилася… Про енергію зла… Війна зупинилася тому, що всі жахнулися — люди й звірі. Всі хочуть жити. Ядерна довбня перелякала світ. Протистояння нагніталося в сфері економіки, соціології, релігії, ідеології. Людям належало втямити, що ноосферна війна ще страшніша, бо в полі розуму втаємничено корені космогенезу та антропогенезу. Загорілися вогнища нових поєдинків, які дали метастази на різні ділянки земно-го організму. Прокинулися навіть найменші народи, почали вимагати достойного прикладення своїх правічних сил і прав. Переосмислювалося значення духовності й прагматизму, потреб тіла і душі. Першість духу владно стукала в серце нових поколінь. Відроджувалися прадавні школи аскетизму, вилущувалися з архаїчного місти-чного лахміття, ставали потребою нової космічної людини.
Планету потрясли інформаційні бурі. Біологічна основа людини опиралася наступу технологічних нова-цій, бо розум збагнув абсурдність безконтрольного розвою інформаційної потужності, орієнтованої на зовніш-ній світ, на тримірність.