Ех, і козак же з нього вийшов — прямо задивитися!...
Коло Антона Кирик, теж на коні. Ще й нагаяка в руці. Далі музика, свашки, світилка і весь рід. Усю Зелену Діброву з собою забрав!..
Музики ріжуть — аж струни кавчать. Свашки витопують по снігу дрібно і ще дрібніше витинають словами:
А в нашого пана свата Та горох не толочен,
Горох,горох!
Та горох не толочен...
Горох, горох!
Та горох не толочен.
Ой нумо, пане свате...
Та горох молотити,
Горох, горох!
Та горох молотити,
Горох, горох!
Та горох молотити.
Ой будемо, пане свате,
Та горілочку пити.
Горілочку, горілочку!..
А дружки аж у віконечка виглядають! Ану-ну, що воно там за свашки із Зеленої Діброви?.. Ану хто кого передзявкає?..
А поки що затягають пісню, якій, мабуть, і самі ціни не знають.
Там... де зозулечка гніздечко звиває раненько,
Там соловейко кругом неї облітає, рано, рано!
Де зозулечка гніздечко звиває раненько...
Там, де Катруся віночок звиває раненько,
Там Антінко кругом двору об’їжджає, рано-рано...
Де Катруся віночок звиває раненько...
Там, де Антінко кругом об’їжджає раненько,
Там у тестів у двір заглядає, рано-рано.
Де Антінко кругом об’їжджає раненько.
Там, де у тестів у двір заглядає раненько,
Там дівчину Катрусю питає... рано-рано...
Де, в які дні, серед яких хат, устами дівчат яких творилися такі пісні, — хто може сказати?
Антін скочив з коня й підбіг до саней. Висадив під руки свою матір. Свашки дали їй у руки свічу-тройчатку й засвітили.
Антонова мати йде повільно. Підійшла до хати й стала правою ногою на сінешний поріг.
З хати показалася Катерина, теж із свічкою, й теж стала правою ногою на поріг. Свашки співають:
Та до мене, сванечко, до мене!
І в тебе свічечка і в мене,
Зложимо свічечки до купи,
Заведемо дітей до хати...
Поцілуймося, свашко,
На сінешнім порозі,
На лютому морозі...
Обидві матері цілуються й складають свічі докупи. Вогонь — символ життя. Відтепер два окремих життя зложилися в одно.
Всі йдуть до хати. Кирик узяв нагайку до рота й трубить, як у трубу. Веселий старший боярин попався — де його й видрав такого Антін?
Дружки переморгуються... починають. Злегенька ще, делікатно:
Ой ви, бояре,
Та яснії соколоньки,
А чого ви до нас не рано Та й приїхали?
Може, купували
Коники воронії?
Може, набирали Жупаники голубії?
За своїх бояр оступаються свашки. І теж і ще делікатненько. Ще зубів не показують, не випускають пазуриків. Кажуть, що ніде бояри не бували, нічого й не купували.
У нас коники у дворі Посідлані стояли,
У нас жупаники в скрині Пошиті лежали.
Дружечки своєї:
Де ж ви, бояри, волочилися,
Що до нас опізнилися?
Чи сіно косили,
Чи хліба просили?
Чи в соломі спали,
Що вам миші й вуха пооб’їдали.
Свашки відповідають, знов таки делікатно, що коли й було деяке спізнення, то воно сталося тому, що у молодого дуже гостинна ненька. Це вона забарила всіх ласкавими словами, годувала білими калачами, напувала солодкими медами.
Дружки тому не вірять:
Ой щось ви, бояри, забарилися!
Мабуть, од собак боронилися,
За плоти чіплялися...
То вам жупани подралися.
Свашки цілу ніч не спали,
Вам жупани латали.
Гості сміються. Підбадьорені дівчата підіймають на тон вище:
Мабуть, ви, бояри,
Самі пішки йшли,
Молодого та в мішку несли.
Молодого ноги стирчали,
А на його собаки гарчали.
Кирилівська сторона гримнула сміхом. Осмілені, дівчата ведуть далі:
Ой бодай тебе, князю,
Із своїми та й боярами!
Старі та вусаті,
Як миші, хвостаті.
А старший боярин, як болван,
Витріщив очі, як баран,
Гонтами голова збита,
Скіпками борода зшита,
Личком підперезався —В бояри прибрався...
Цього вже свашки не спускають:
Ой бодай тебе, княжно,
Із твоїми та дружками!
Сидять по застіллю,
Як жаби по затинню...
О-о-о!.. Це вже таке, що не можна простити, й дружки обрушуються все на тих же нещасних бояр:
Розкотився горох на долині.
Ваші бояри як свині:
В хату поналазили —Щоб їм очі повилазили...
Того вже занадто — і свашки у відповідь:
На березі раки.
Брешете, дружки, як собаки!
За стіл позалазили —Це вам очі повилазили...
А-а-а!... Так ви он як? Ну, підождіть же, — тепер буде всім на оріхи: Світилка — шпилька При стіні,
А сваха — бурлака У хліві,
А бояри — підсвинки Під хлівом.
Молодії дружечки...
Як отії квіточки,
За столом.
А свашки — німашки...
Дайте їм води пити,
Щоб уміли говорити.
Лайте їм хліба з’їсти,
Щоб уміли відповісти.
А ото що за ворона Стоїть у порога?
Руки розхавила,
Рота раззявила.
Ото женишище —Як горіле днище!..
Регіт покрив останні слова. Побідили дружки!
Але як вони не гордяться своїм місцем за столом, а доведеться уступати —молодий із своїм родом за стіл іде. Сідає Антін, його батько, мати, потім рідня — хто може поміститися. А дружкам усе кортять свашки — не можуть вгамуватися й чіпляються до них:
Чи всім свашкам місце є?
А котрій немає,
Нехай на помийницю сідає,
Помиї нехай сьорбає,
Зо дна гущі досягає.
Що ж, усякому терпінню, навіть ангельському... буває кінець. Прийшов кінець і терпінню свашок:
В лози, бояри, в лози,
Рубайте занози:
Будем дружок запрягати,
На тютюн орати,
Бо дружки череваті...
Це є таке повір’я: як під тютюн зорати череватою кобилою, то гарний уродить.
Сірка така, що в носі дівчатам закрутила. Вони почали шепотітися, видимо, готовлячи достойну відповідь, але тут почувся стукіт у двері.
Все замовкло. Тарас із цікавістю поглядає на двері — хто б то такий міг бути? Коли зараз чується голос. І чий би, ви думали?
Микитин! Пху! І всюди той Микита. От щастя йому...
— Старосто, пане підстаросто!
А Кирик відповідає:
— А ми раді слухать!
— Благословіть сестру за стіл завести!
— Бог благословить!
-1 другий раз!
— Бог благословить!
-1 третій раз!
— Бог благословить!
Одчинилися двері. В хату вступив Микита. В руці держить хустку і веде за ту хустку Катрю за стіл.
По боці молодої сідає її рід. Дід Іван на почеснім місці високий та поважний, мов справжній патріарх. Далі брати, сестри Григорієві, ближчі й дальші родичі, дружечки. Мала Григорієва хата!
— Розточи, свате, хату, щоб гостей вітати! Розточи ще й сіни, щоб усі гості сіли! — гукає Кирик. А дружечки розпочинають величання:
Ой славен, славен Григоріїв рід!
А ще славніший Катрусин посад.
Ой почім же він так дуже славен?
По всіх куточках янголи сидять,
Янголи сидять — доленьку судять.
А надо дверьми сам Господь стоїть,
Сам Господь стоїть — книжечку читає,
Книжечку читає — доленьку роздає.
Батько Григорій підходить до столу, обмотує хусткою руку й наливає чарку горілки. Частує спочатку Антона, потім Катрю. Мати тим часом виносить решето хусток і починає обділяти ними рід молодого. Одарені розплачуються грошима.
А там, де Кирик, — аж душаться люди від сміху. А що на посаді невільно реготатися, то таки справді аж душаться. Особливо хлопці! А дід Іван як посіяне на них суворо!.. Але ніколи реготати — починається обряд пришивання квітки.
VII
Старша дружка встає й голосно каже:
— Старосто пане, підстаросто!
— А ми раді слухать!
Благословіть молодому квітку пришити!
— Бог благословить!..
Дружка бере шапку молодого, а у молодої зарані наготовлену й прикрашену золотом квітку. Щоб молодий не був "голомозий", Кирик надіває поки що на нього свою шапку. Але що не може обійтися без жартів, то насуває Антонові на самі очі.
А Христя — це ж вона старшою дружкою у Катрі — бідова дівчина! Вийшла серед хати, скочила на стільчик, співає й пританцьовує. І так це у неї любо та гарно виходить:
Ой я собі швачка,
А я не простачка,
З Київа паняночка,
З міста міщаночка.
По торгу ходила,
Що треба купила.
За таляра шовку,
За другого голку.
Ступлю я на лавочку,
Зніму з молодого шапочку,
Пришию квіточку К зеленому барвіночку.
І к бобровій шапці,
К червоній китайці.
І не загикнеться, і не зачепиться — прямо як по книгах вичитує. Сама тонесенька, мов синичка, верткенька. От кому вже підходить дружкувати. Так наче про неї пісню зложено:
Я швачка маненька,
В мене ручки біленькі,
В мене пальці тоненькі.
Не жаль мені дати Квітку пришивати.
Ой шовком я шила,
Золоту голку зломила,
Дайте мені таляр битий,
То буде ваш ковпак шитий.
А хто не хоче таляра дати,
Той не буде й квітки мати.
Наділа собі Антонову шапку на голову — та скік на лавку! І вже танцює на лавці. Та таке гарненьке хлоп’я вийшло!.. Підківочками брязкотить, станочком вихиляється, очицями поблискує та ще й підспівує:
Я на сватовій лавці,
Я в молодого шапці,
Я маю волю...
Антоне, над тобою!
Аж усі всміхаються, усім мило подивитися на це гарне дівча. А воно, каверзне, ще й вигукує:
Ой гаянь, Антоне, на мене —Кращий я козак од тебе!
А на мені шличок-ковпачок —
Готуй, готуй... Антонечку, шостачок.
Як не даси шостачка,
Буде в тебе шапочка без значка.
Дівчата приходять на поміч і починають соромити молодого:
Чи тобі ж, зятеньку, та й не сором,
Що ти їдеш полем без лучка,
А сідаєш за столом без шличка?
Що тобі дружечка вінок каляє,
Об стелю да об стелиночку,
Об білую папериночку.
Соромлять сина, не забувають і батька:
Чи не стидно ж тобі, старий сват,
Що твій князь молодий сидить так —Без калинової стрілочки,
Без шовокової квіточки?
І все ж ніхто не хоче викупляти шапки. Дівчата звертаються до старшого боярина:
Не гнися, дружко, не гнися —Старшій дружці вклонися:
Клади на тарілочку Та за красну квіточку,
Загаянь у кишеню,
Вийми грошей жменю,
Посип на тарілчину Й викупи молодому шапчину.
Кирик поволі витягає пре старезного засмальцьованого шага й важно кидає його на тарілку. А шаг навіть і не брязнув, стільки на ньому сала. Люди сміються, серед дівчат гомін незадоволення.
Ой казали люди —Зять богат...
Ой казали люди —Грошем міх,
А він кладе копійку,
Як на сміх.
Ой казали — свати багаті,
А вони скупуваті:
Десь по вулицях ходили,
Шеляги збирали,
Квітку викупляли.
Христя теж не хоче брати, викручується, виверчується, мов вивірочка, на лаві:
Моя мати не кітлярочка,
І я не кітлярчина дочка;
Я кітлів не латала,
Щоб по грошу брала.
Дайте мені золотого,
Золотого червоного,
Мої ніжки невеличкі,
А щоб були черевички!
Кирик чухається. Він скорчив таку пику, що без сміху не можна дивитись. Мало не плаче, держучись за кишеню. А дружки не дають йому спокою:
На що ти ся в дружки брав,
Коли грошей не мав?
Було б піти молотити Та хоч трошки заробити,
І шапочку викупити.
Кирик витягає гроші. Спеціально наготовив самих що ні на єсть дрібних, і витягає тепер по одному та жалібно до них примовляє, мов не знати, з яким добром розстається.
А Христя й не дивиться.