Якщо йому не допомогти, то Кримом заволодіє Кантемір — і знову з—за Перекопу дихне на Україну страшною загрозою. Хай це буде не тепер, а, як ото кажуть, у четвер, але ж ліпше сьогодні вирвати з коренем лиху бадилинку, ніж чекати, коли вона виросте у велетенське дерево, що його й сокирою не врубаєш і сотнею волів не викорчуєш!..
— Треба йти татарам на поміч, — почув Яремко голоси з правого боку. Та й з лівого боку залунало те ж саме…
— Ви знаєте, товариство, силу Кантеміра — і знаєте нашу силу! — промовив Дорошенко.
— Ми знаємо розум Дорошенка, — озвалися козаки. — Веди нас на Кантеміра!
— Веди нас на Кантеміра! — заревів майдан. — Веди! Веди! Веди!
Пан Михайло стояв і слухав, як бушувало людське море. Щоправда, було воно не таке велике, як хотілось би для такого походу. Стояв, услухався до цього гомону, намагаючись розгадати, що там переважає: справжня готовність до важкого походу чи просто бажання розім’яти кості в такій собі веселій бійці. Було й те, і те, і все ж відчув Дорошенко, що більшість його невеликого воїнства розуміє, на що наважується: на нерівні бої з переважаючими силами противника, на виснажливий похід по чужій землі, серед чужого народу, де якщо ти впадеш у степу, то рідної душі, яка б дала води, перев’язала твої рани чи просто поховала твоє бренне тіло, не знайти. Більшість наважувалася на важкий похід, на рани і смерті, — але щоб тільки на багато літ уперед мати не лихого ворога за плечима, а спільника в боротьбі з Османською імперією, з польськими панами та королями, які вирішили покатоличити й ополячити українську людність…
Дорошенко підняв лівицю — всі знали, що він лівша, що саме в цій руці тримає і шаблю, й булаву. Гомін стих.
— Товариство! — грімотливо, мовби перекидаючи віз із важенним камінням, промовив гетьман. — Не хваліть мого розуму, бо якби я його мав, то мав би й обачність. А мавши обачність, я не мріяв би про похід проти Кантеміра. Бо в Кантеміра он які сили, а в нас ушестеро чи й усемеро менше… Не хочу ж я, щоб про мене казали: хвалько, у нього одним махом сімох побивахом!..
— Ми все знаємо, — знову завирз’вав майдан. — Веди нас, пане Михайле! З тобою ми переможемо!
Знов Дорошенко підніс лівицю — і на тлі жовто—блакитного неба ота лівиця з кулаком здавалася булавою — такий великий і вузлуватий кулак був у Дорошенка.
— Тихо, хлопці! Тихо, браття! — почулося довкола.
— І все ж, — голос Дорошенка понижчав ще дужче, став трохи тихшим. — І все ж, товариство, треба йти на Кантеміра — і йти негайно! Треба вдарити тією силою, що є. Це велика сила, якщо її з розумом використати. Але попереджаю: за непослух каратиму смертно. Це тяжко, але без цього не можна. Згадаймо пана Сагайдачного — жорстокий був гетьман, неправедно Бородавку скарав, і все ж без цієї жорстокості ба навіть неправедності ми б не перемогли в Хотинській війні. Отака істина. Такий закон війни. Згодні на такий закон?
— Згодні! — без радості, але одностайно відповів майдан.
— Тоді готуйтесь до походу!
— Коли?
— Скажу увечері!
— Чи є дозвіл його королівської мості? — вигулькнув із запитанням козак Почемуко. Козак Євстигней був родом з далекої Московщини і перші дні все питав у товаришів: "Што?" та "Почему?" — от на нього й стали козаки казати: "Почемуко". Так і з’явився на Січі хоробрий козак Євстигней Почемуко, який вічно невчас і невлад вискакував зі своїми запитаннями. От і зараз — геть усі козаки знали, що ніякого королівського дозволу на цей похід нема й бути не може, і всі мовчали, не запитуючи, а Почемз’кові заколотило в голові запитати… Можна було б і не відповідати, але звичай козацький треба було шанувати, а за звичаєм треба в усе вносить ясність, бо якщо чоловікові не все буде ясно, то він у поході може такого натворити, що не приведи господь…
— А, це ти, Почемуко? — всміхнувся Дорошенко. — Відповім. Тільки щоб менше на цю тему розмовляли і тут, і далі… Немає позволення їх королівської милості на цей похід. Та й не може так швидко воно прийти… А час не терпить. Ми повинні вирушити в похід, доки Кантемір не добив дощенту Шагіна… Нам потрібно, щоб Шагін—Герай вистояв у цій боротьбі, тому ми, вірні союзницькому обов’язкові, йдемо ханові Магометові й його братові Шагінові на поміч. Ми сподіваємося, що се не стягне на нас неласки його королівської мості та його регімен—тарів, бо діємо ми однаково в інтересах української людності, польської корони і бахчисарайського престолу.
— Чи великі гроші обіцяв Шагін—Герай за поміч? — виринуло ще одне запитання в того ж таки Почемука. — А то вже не варто ні питати, ні відповідати, — сказав Дорошенко. — Усі гроші підуть на розвій християнської науки й мистецтв у Києві. Та й не варто лічити бариші перед походом. А крім того, не за гроші йдемо воювати!
Більше запитань не було. Справу про похід було вирі—інєно на раді, залишилося чекати на день і годину рушання.
…Рушили рано—вранці наступного дня.
Роса, мов золоті іскри, вилітала з—під кінських копит…
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, про поїздку невідомого нам чоловіка з невідомою місією до Кафи
У Стамбулі цього чоловіка, який прибув із Анатолії, звали Абу Ахмадом ібн Аль—Джасасом. Він з’явився у столиці літ п’ять тому. Називав себе арабом, хоч навряд ним був. Але по—арабськи говорив ліпше за будь—якого бедуїна. Скоріш за все він міг бути левантинцем, або ж, по—турецьки кажучи, франком, фараигом, з тих, що живуть у Стамбулі. Але цей чоловік уперто називав себе Абу Ахмадом ібн Аль—Джасасом, ревно молився Аллахові — і, зрештою, незабаром геть усі звикли до того, що він таки араб.
Цей араб умів дружити з багатьма людьми. Навіть великий візир Устреб—паша не раз користався його послугами — Абу Ахмад ібн Аль—Джасас умів прокладати собі шлях до людських сердець не тільки небаченими коштовностями, якими він уміло вмів торгувати, а й розумом. Та не тільки розум у додачу до коштовностей тут грав головну роль: Абу Ахмад ібн Аль—Джасас був надзвичайно компанійським і винахідливим у чоловічих забавах та розвагах. Він умів дуже добре грати в шахи та ставити мати своїм високопоставленим супротивникам. Програвав він тільки великому візирові, хоч деякі злі язики й намагалися довести, що Устреб—паша, мовляв, зірок з неба не здіймає і пороху не вигадує. Що ж, якби йому вдалося перемогти ще й великого візира, то Абу Ахмад ібн Аль—Джасас був би неперевершеним інтелектуалом у колах стамбульської знаті. Зате неперевершеним він був у іншій справі. Каймакан — перший помічник великого візира, що вічно готував для Устреба—паші найважливіші державні документи, любив розважатися за картами й вином. Зрозуміла річ, Коран забороняє розваги подібного кшталту, але що поробиш, коли сильна спокуса та ще й добрий співтрапезник? Отож каймакан проводив весь вільний час за забороненими Кораном розвагами. Каймакан, коли грав у карти, міг пити, не кривляючись і не п’яніючи. Абу Ахмад ібн Аль—Джасас спокійнісінько сидів напроти раптом сп’янілого каймакана і відмахувався рукою від його верзякання. А ніс п’яний каймакан про недозволенні речі. Про те, наприклад, що великий візир Устреб—паша наполягав на будівництві Амурат—Кермена та ще п’ятьох фортець у північному Причорномор’ї, про те, як готуються скинути з бахчисарайського престолу Маго—мета—Герая, та інше, що про них не повинен знати ніхто, крім тих, хто брав участь у засіданні дивану. Це добре, що торговець коштовностями Абу Ахмад ібн Аль—Джасас нічим на світі не цікавився, крім своїх золотих та діамантових штучок та ще розваг та ігор, а то б… Якось кайма—кан, проспавшись, почав розпитувати у свого співтрапезника, про що він варнякав, перепившись, а той співтрапезник довго чухав бороду, намагався хоч щось пригадати та так і не зумів. Сказав тільки: "Нічого цікавого! Ні про коштовності, ні про вино, ні про карти, ні про шахи! А решта у мене з голови вилітає!" — "Але ж "літає?" — підозріливо подивився на свого компаньйона по нічних пиятиках каймакан. "Мабуть, і не влітає!.. Бо якби хоч щось влетіло, то я б згадав!" — "А ти спробуй!" Бідний Абу Ахмад ібн Аль—Джасас! Він думав три дні, а потім у сльозах прийшов до каймакана і став просити його не приймати більше в себе, бо він, бідолаха, ні до чого не здатен, бо в його голові — суцільна дірка і ніякої пам’яті!.. Каймакан не міг позбутися такого доброго компаньйона, йому було нудно без Абу Ахмада ібн Аль—Джасас а, отож перший помічник і заступник великого візира став сильно перепрошувати свого приятеля, щоб той ні в якому разі не піддавався негідним думкам. Ну, що з того, що його голова нездатна розуміти хитрощі державної політики? Зате ж Абу Ахмад ібн Аль—Джасас знається на коштовностях, на вині та інших веселих речах, — а це ж теж мистецтво! Для цього теж треба мати голову на плечах!
Ось отак вони й дружили — славний каймакан і скромний торговець коштовностями. Власне, особливо великого вибору коштовностей у Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса й не було, але він знався з усіма ювелірами та торговцями Стамбула, Адріанополя, Траиезонта, а дещо міг дістати і в Кафі, і навіть (але це вже знав тільки каймакан!) у Кам’янці чи Могилеві на Поділлі, ну й, звісна річ, у Варшаві чи Кракові! Ха—ха! Одного разу каймакан навіть використав наївного Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса з метою розвідки! Він попросив передати у Варшаву для однієї придворної дами, чоловік якої був наближеним до короля Сигізмунда Третього, коштовну річ із золота й діамантів (її, власне, дістав для каймакана сам Абу Ахмад ібн Аль—Джасас). Наївний торговець коштовностями навіть і не здогадався, що дама, не побажавши прийняти коштовної речі, всунула в тайничок вельми цікавий для каймакана лист про таємну нараду в короля. Абу Ахмад ібн Аль—Джасас скуб собі в розпуці бороду, бив себе кулаками по голові, скреготів зубами і відмовлявся пити навіть улюблений його шлункові сайталаш.[20] Він поклявся, що знайде надзвичайну коштовність, перед якою не встоїть ніяка дама, і він дістав її, і він поїхав з нею до Варшави сам (хоч і тяжко було йому там, бідному, — не знав же він ні польської мови, ні латини, ні французької, хоч дехто й називав його не арабом, а фарангом—левантинцем). Каймакан і досі самозадоволено всміхався, згадуючи, як тяжко страждав Абу Ахмад ібн Аль—Джасас і не постеріг, що його співтрапезник вклав у ту коштовну річ нову цидулу до своєї варшавської агентки.