Осмомисл

Осип Назарук

Сторінка 55 з 66

Не хотів мешкати під одним дахом з Ольгою, котру в думці не називав инакше, як "суздальська княжна". Була для нього якась болючо чужа та матір його четверо діточок. Не помогло й те, що матір раз-ураз спроваджувала котрогось з братів Ольги: то Гліба, то Михалка, то Всеволода. Тільки понурий Андрій не показався.

В душі Ярослава збудився гін до нагромаджування скарбів, господарювання. Мав для кого дбати. І дбав. Працював від рана до ночі і чувся притім добре, хоч покиненнє давних думок про великі реформи доскулювало йому, так, немов би щось загубив, або втратив щось дуже цінного й великого, чого не знайде вже другий раз в життю. Від тих опущених думок віяло на нього мов чаром старої книги, якої від соток літ не читав ніхто, не рухав її листків. Потішався тим, що перебув "жіночу небезпеку", про яку говорив покійний батько і запопадливо приготовлявся до того, щоб перемогти ще другу, більшу силу: силу богатства, золота. Мав постійно якесь неясне прочуттє, що та друга сила зведе з ним бій ще більше небезпечний, чим перша. Його дивно проникливий ум, що дав йому блискуче імя "Осмомисла", говорив йому, що якраз на нього мусять валитися найбільші тягарі й небезпеки життя.

— "Не пливуть же великим тягаром навантажені судна і дараби по Лукавиці, але пливуть по Дністрі", говорив до себе і громадив запопадливо щораз більші скарби. Навіть свої наємні війська віднаймив за грубі гроші сусідам. І все здавалося йому, що за мало має золота, срібла і дорогих камінів, хоч вони стосами лежали в його величезній скарбниці, а слава про них ішла така, що майже рівналася славі його великого проникливого розуму.

Довідавшися, що на византійськім дворі щораз голоснійше говорять про головне жерело його великих скарбів — укріплені таможні при гирлах Дунаю,— приняв гостинно византійського претендента Андроніка, через що його взаємини з цісарем Мануїлом попсувалися зовсім. Але Ярослав не потребував їх вже. Його три підростаючі дочки, яких уродженнєм зовсім не тішився, давали йому тепер сильній-шу політичну підпору, чим Погорина Волость і союз з Византією. Бо о ті дочки старалися найкрасші сини наймогутнійших сусідів. А вони росли як на дощі. Коли по найстаршу, що мала ледви літ тринайцять, прислав сватів молоденький чернигівський князь Ігор Святославич, задумався князь Ярослав. Він довго гостив у себе чернигівське посольство тай молоденького Ігоря, не даючи рішучої відповіди. Згадував свою молодість і терпіння, які перейшов тай не хотів, щоб переходила їх опісля його первородна донечка. Вагався й дивився на їх взаємини між собою. Дивився так уважно, як в очі Настасі перед кількома літами. Горів увесь. Ігор довго не одержував відповіди.

Вкінці Ярослав пішов до кімнати матери, хоч щось в нім змагалося проти того.

Княгиня Евдокія рішучо спротивилася тому подружу, кажучи:

— "Віддай її за того, хто перший просив о неї. Тобі так може придатися поміч Угорщини в боротьбі з Византією! Ох, мій сину! Війна з Византією за золотодайні гирла Дунаю така певна як те, що завтра зійде сонце. Я вже так як би чула оклики їх стратегів: "І Іооауе! Kq,$s^ га боуата!" 8. Знаю, ти не боїшся того. Але бо Византія кине на тебе не тільки тих ворогів, що кидав Київ на. покійного батька твого, але що й инших,. більш небезпечних".

— "Не бачу їх", відповів князь.

— "Так? А бояри! Я не займаюся тими справами так докладно, але се річ ясна, що вони хоч усунені від дохідних урядів, від соляних і бобрових путий,— мають за багато гроший. їх жінки й дочки ходять одіті як княгині, а їх пири не уступають твоїм. Відки сі гроші? Византія вже кидає золотом у твій Галич, заки пічне кидати стрілами, й оловяними кулями з метавок! Чую, що навіть старенький боярин Кость Сірославич, який уже давно займається тільки божими ділами — тут стара княгиня зітхнула — втягнений молодшими боярами в змову проти тебе"...

— "Все те знаю зовсім докладно. Воно аж так зле не є. Усунені від урядів бояри мають ще засоби з давнійших часів, хоч, правда, не такі великі, щоб могли жити так, як тепер живуть. Але вони не хочуть уступати в нічім партії Чагрових і пхнуться з останнього. Знаю про їх довги. Між ними незадовжений один одинокий Василь Судиславич, але й той лише тому, що оженився з дочкою скупого Микулича. Невдовзі вже ніхто їм не схоче позичати. Коли вони й дістають щось з Византії, то не багато і дуже немногі між ними".

— "Сину, мій сину! Довг пече як огонь, не доводи їх до розпуки. Бо тоді вони на все зважаться. Ти, бачу, не знаєш добре, що між ними діється! Мені здається, що гніздо заговорів у грецькім монастирі!"...

— "Припильнуємо їх! Тут нема повороту. їх прихильности вже не матиму, значить — мушу їх знищити! Бо кожде їх скріпленнє, се скріп-леннє моїх ворогів! Впрочім не відберуж урядів у Чагрових і не дам їх ворогам... А справу з угорським королем полагоджу в той спосіб, що заручу з ним другу донечку. Чи проти Ігоря маєш ще що сказати?"

— "Маю. Він внук Олега, що боровся з усіми кругом — від Чехії до Тмуторокань, від озера Ільмен аж по острів Родос на суші і на морю і на всіх ріках плила пролита ним кров. Скажи, з ким він не зачіпався, з ким не провадив війни, де є на тих великих землях укріплений город, якого він не здобував, або з якого не втікав як ізгой чи навіть як вязень? Ти не знаєш, як дуже внук придається до діда і який ти подібний до свого покійного діда Володаря"...

Ярослав уважно слухав слів матері, а в його душі діялися дивні річи: піднималася немов рожева луна забутих мрій, що доторкнули його чола в ранній молодости, заки побачив стоси трупів полонених на Вишневій Горі під Теребовлею і потому ще раз, поки полюбив Настасю... Так. Він вже тепер неспосібний доконати , тих великих діл, про які мріяв, з мечем в руці; неспосібний піти великим шляхом Святослава наперед в дикий степ половецький, відки раз-ураз вривалися на землю нашого народа розбишацькі орди, що кровю й пожежами значили свій похід. Границі своєї волости мав забезпечені: його болів вже тільки біль вічної рани від сходу. "Може внук Олега зверне туди свою діяльність", подумав Ярослав, "дам йому скарбів без ліку, як підросте, щоб мав чим воювати степ... Може тілько добра лишу по собі,

бо мої оба сини з гори призначені на ворожнечу між собою"...

А княгиня говорила дальше:

— "Той молодий Ігор такий живий і непосидющий, що скрізь його повно. Служба^ каже, що нема вже ні одного погреба, ні одної гридниці, деб він не був. А він ж,еж тут не так давно. Що йно двом коням поломав ноги, перескакуючи якісь запори. Деж так поводивбися византійський цісаревич на чужім дворі"...

Князь відповів усміхаючися:

— "Видно добрий їздець з нього буде, коли так завзято вчиться їздити. Не навчишся пливати, поки в уши не наллється; не навчишся їздити, поки не потовчешся".

— "Тобі жарти в голові, а се зовсім поважна річ, кому віддати дочку. Сей княжич вдався в свого діда".

— "Я в тім не бачу нічого злого", відповів Ярослав. "Його дід Олег не був такий лихий, як говорять про нього. Пригадую собі, як мій покійний батько оповідав про нього те, що чув від мого діда, з яким Олег не провадив війни. Отож мій дід оповідав, що князь Олег був чоловік спокійної вдачі й памятав не тільки кривди, яких зазнав, але й добро, яке йому хто зробив. Він спокійно княжив у Володимирі Волинськім, відки за волею свого батька Святослава, тоді Великого Князя Київського, ходив на поміч польському князеви Болеславу Смілому проти Чехів і дійшов аж в глибину Чехії.

Його війни зі своїми почалися аж тоді, коли його вигризли з Володимира Волинського, відки він утік до Тмутороканя. При помочі половецького хана Ітляра здобув собі свою батьківщину: Чернигів, відки його наші знов вигризли і ще до того разом з Хозарами наклонили деяких Половців, щоб ті підступом видали його Византії, котра заслала його на острів Родос, де він пересидів два роки. Утікши відтам, прибув знов до Тмутороканя й при помочі Ітляра вдруге здобув Чернигів від Мономаха, а потому ще й Смоленськ.

Злий поговір розпочався про нього аж тоді, коли наші князі зажадали від нього, щоб видав їм сина свого приятеля Ітляра, а коли він відмовив,— що я на його місці також зробив би — завізвали його на суд єпископів й ігуменів зате, що криє в себе поганця. Він не станув на той суд, що я також зробив би на його місці. Тоді Мономах й инші князі пішли на нього війною, але аж голодом взяли його в Стародубі, відібравши Чернигів. Він здобув собі потому Муром, Суздаль, Ростов і Рязань та дальше провадив війни аж поки на зїзді в Любечі не затвердили за ним його чернігівської батьківщини. По смерти Ітляра ходив походами проти Половців а як сам уже не міг, висилав синів проти них. Я не бачу вини по його стороні і мені булоб навіть дуже мило, як би його внук Ігор мав таку завзяту вдачу"...

Побожна княгиня зі здивуваинєм дивилася на свого сина, а він ще додав:

— "Впрочім про се, чи твоя найстарша внучка вийде за Ольгови-ча — рішить бирич Яструб... Чи ти віриш Яструбови?"

— "Що...?! Яструбови я вірю, бо він вірний тобі і твому родови, але не розумію, як таке можеш подумати, щоб він мав рішати про..."

Князь Ярослав усміхнувся і почав виправдуватися. По хвилі запитав:

— "Чи ти думаєш, що то сам цісар Мануїл хоче мені відібрати дунайські гирла?"

— "Ні", відповіла, "хоч ти приняттєм Андроніка мусів глибоко вразити його. Се буде діло дворян, ласих на богаті посадництва при дунайських таможнях. Уважай на грецький монастир!"

Князь докладно обговорював з матірю ту справу. Вкінці заявив, що справу з дочкою ще час рішати і пішов. Прийшовши до своєї кімнати, приказав прикликати до себе бирича Яструба і припоручив йому слідити за молодятами тай про все доносити собі. Він ніколи не довідався, що таке саме припорученнє мав уже бирич Яструб що до нього самого...

До року відбулося в Галичі весіллє князя Ігоря з Ярославною.

Такого весілля Галич не бачив ще. Довго опісля говорили про нього.

Молода пара виїхала в Чернигівщину й осіла в Путивлі.

А князь Ярослав дальше завзято господарював, заселяв пустійші околиці і збирав скарби. І все жив під тягарем якогось дивного прочуття, що тих скарбів за мало й за мало. Цілий світ поза тим обходив його мало.

В часі, як Ігор старався о руку його дочки, помер Великий Князь Київський Ростислав і на престол у матері городів наших лагодився йти союзник і приятель Ярослава, старший від нього віком, Мстислав, князь волинський, з яким Ярослав вїздив свого часу до Київа.

52 53 54 55 56 57 58

Інші твори цього автора: