Тож тепер вона сказала:
— Хочу бути вірна йому до краю.
Інакше б од неї не відчепились.
Мама кинула й останнє, чим могла зупинити доньку:
— Ти ж непорожня-с од нього! Побійся Лади!
Та се теж не вплинуло на Опію. Проплакавши всю останню ніч над ліжечком сина Юрика, вона в день ховання вбралась у найкраще полоття, ткане золотом, поклала на голову великокняжу кибалку з сорока сороків золотих площок, почепила на шию трирядове огорля, такоже золоте, роблене в Ольбії чи ще в котромусь грецькому торжищі, сама залізла на коня, насилу залізла, підвівши стару застояну коницю до різьбленого порога, й під чорне мовчання всіх мешканців великокняжого хорому рушила туди, де над крутим берегом Ужа-ріки ховали її страченого можа. Вся стольниця жупанів древлянських пішла виряджати її в ірай, і всі плакали голосом, не дряпаючи собі щік, і тільки Опія мовчала, блискуча й громіздка на тілистій кониці. Й коли до золоченої корсти Великого князя лишилося з десять або двадесять кроків, Опія не витримала й заплакала. Мати з вітцем подумали, що вона врешті схаменулась, та колишня жона Велеславова, а потім Соболева, вже дала обітницю й слова свого не ламала. Вона рекла так, щоб усі, хто тримався за золоту зброю її кониці чи йшов неподалік, чули:
— Перекажіть йому, що я-м не хотіла народжувати йому мстеця.
Всі знали, що вона мовить про Осмогруда. Опія була непорожня на дев'ятому місяці, й тільки Геродот про се не відав, пируючи в стані тракійського жупана Сіталка-Воїжира, а згодом — півлежачи на м'якому тапчані Перікла в Афінах.
Розділ 25
Зате Геродот знав інше, не менш важливе й для нього, й для Еллади, й для далекої холодної країни з похмурим небом і похмурим ім'ям Скіфія… Коли золотий двокіл із золоченою корстою скараного басилевса Соболя-Скіла рушив у полунічні краї, Геродот разом з іншими слами вертався на той бік Дунаю. Плив тими самими ладдями Воїжира-Сіталка, які допіру привезли сюди Соболя. В другій з трьох ладь сидів закутий у золоті вериги брат тракійського басилевса Валдислав або, як називав його Геродот по-грецькому, — Спарадок.
На радощах тримав лоґоґрафа Воїжир у своєму стані майже місяць, тоді повіз на вітчину й там теж пригощав добрих чотири, коли не п'ять сідмиць, хотів багато обдарувати грека, та Геродот відмовивсь узяти будь-що. Він уже набачився варварів досхочу, й тепер страшенно кортіло додому, в Елладу. Ні тракійці, ні скіфи, ні навіть неспокійні таври більше не воювали, засиливши мечі в піхви, й мандрівний лоґоґраф, діставшись Істрії, сів на афінську трієру. Судно спершу йшло в Ольбію й незабаром мало вертатися назад. Трієрарх обіцяв Геродотові заїхати по нього на зворотній путі, однак Геродот, навчений гірким досвідом, сказав йому:
— Ліпше проїдуся з тобою й туди, й назад, бо хтозна, яких вітрів пустить на тебе взавтра примхливий Еол. Усі кумири заздрісні, трієрарху, не зносять, коли людина щаслива й самовпевнена.
Се можна було взяти й за жарт, і за гірку скаргу невдахи, трієрарх був людина ратна, виконував особливий наказ Перікла й не мав охоти сперечатись із першим-ліпшим волоцюгою: аби вчасно оплатив за місце на трієрі.
Геродот не поскупився — дав трієрархові цілих чотири драхми — вдвічі більше, ніж коштував проїзд до Ольбії. Та хоч як намагавсь випитати в нього, що діється в Афінах, той лишався таємниче мовчазний. До воїв у коротких чорних хламидах Геродот узагалі не наважився підійти — вони дивились на нього похмуро й важко з-під насунених на брови петасів і навіть між собою не розмовляли.
Се наганяло тривожні думки, й Геродот уже шкодував, що сів на сю трієру.
І в Ольбії його перестороги справдилися. Не встиг він зійти на берег, як до нього наблизився декарх міської сторожі:
— Ти не з Афін?
Щось не сподобалося Геродотові в його поведінці, й самовпевненому тоні, й навіть у мечі, який надто дуже виглядав з-під зеленої хламиди. Й доки Геродот роздумував і зважував, чого б се мали питати його про такі речі, декарх підвищив голос:
— Позакладало тобі? Де ти народився? В Афінах?
І Геродот раптом заперечив:
— Я народивсь у Галікарнасі Карійському. Пощо питаєш?
Зеленохламидний, уже не криючись, відказав:
— Не твоє діло. Шукаємо одного вельми розумного афінця. Йди собі своєю дорогою!
Й швидко поліз на трієру. За ним лізло ще п'ятеро гоплітів, а Геродот, глянувши на них через плече знизу вгору, попростував до сходин, що вели з Нижнього города на Верхній. Сонце вже зайшло, й від Лиману тягло холодним осіннім вітром. Під аґорою Геродот став і замислився. Мав пошукати собі прихистку на ніч, та й їсти хотілось. На трієрі не попоїв — дуже хитало, від хитавиці ж у нього завжди з'являлася Посідонова хвороба. Зате зараз, коли відчув під ногами тверду землю, він згадав, що з учора нічого не мав у роті.
До кого ж податися? Шукати заїжджого двору? Навряд чи він є в Ольбії. Коли Геродот уперше ступив через брами города сього, їх з Протаґором зустрічали архонти й стратеґи. Тепер же не було ні магістратів, ні Протаґора, й Геродот, сумно зітхнувши, пішов на аґору. Толос — єдине місце, де в сю пору можна було знайти притулок: тут харчувалися й ночували чергові члени городської ради — притани.
Та в толосі Геродот випужав кількох безпритульних псів і годі. Ольбійський толос мало нагадував затишну афінську споруду, тут смерділо пусткою й людськими нечистотами. Плентаючи вже заснулою вуличкою, він прибився до будинку Еака й насилу збудив роба-приворітника.
— Що сказати господареві? — сонькувато поспитав роб.
— Речи, його хоче видіти афінянин Геродот, син Ліка.
Роб довго длявся, нарешті вийшов, і голос його був тепер неприязний і зверхній, аж Геродотові кров од образи скипіла:
— Архонт рече, щоб ти-с ішов геть, поки він не гукнув сторожу.
Коїлося щось незрозуміле, й Геродот, спересердя грюкнувши дверним кільцем, потяг ноги далі. На вулицях тинялися тільки собаки та коти. Але в Іфікратів дім його впустили. Сидячи на ложу в таламусі, Іфікрат сказав йому:
— Я шаную тебе, Геродоте, але в Ольбії пішла чутка, ніби ти був слом басилевса тракійського до басилевса скіфського Октамасада й замирив скіфів із тракійцями. Не відаю, чи то правда, та коли се так, то я шаную тебе. Афіни забувають, що ми живемо на землі скіфській, дбають лише про себе й перетворили нас на підданців своїх. Але наші бористеніти почули про твоє сольство й хочуть кинути тебе в поруб. Пошануй і ти мою старість, і хай простять мені кумири сей мій гріх. Утікай, Геродоте, бо я тепер волості не маю в сьому городі, та й хворий я ще.
— Куди? — спитав Геродот.
Іфікратові було соромно дивитися гостеві в вічі, й він тупився на хитляву завіску дверей.
— Ти їсти хочеш?
Але їсти вже перехотілось, і Геродот мовчки поплентав до виходу. За хвірткою вздовж вулиці човгали важкі ковані черевики. Геродот подумав, що се сторожа шукає його, та йому було геть байдуже. Він вийшов і довгим тупим поглядом провів нічну сторожу, поки й зникла за рогом, тоді пішов у протилежний бік, не знаючи ні куди, ні нащо. Й тут здибався з Гіперболом. Його він упізнав одразу й хотів був проминути, але старий метек-трапедзит теж його впізнав:
— Геродоте!
Лоґоґраф неохоче спинився.
— Ходім до мене. Я про все відаю й прихищу тебе.
Улесливий голос метека викликав одразу, але Геродот не мав іншого виходу й іншого притулку й пішов за метеком. Та щойно вони причинили по собі хвіртку, як почулися лункі удари і хрипкуватий погук:
— Ей, Гіперболе!.. Гіперболе! Чуєш, метеку!
Гіпербол злякався й зашепотів:
— Сторожа!..
— Чого їй треба? — спитав Геродот. — Чого ти в своєму власному домі боїшся?
У хвіртку грюкали і грюкали, приворітній роб гасав од хвіртки до Гіпербола й знову вертався назад, не знаючи що робити.
— Метек ніколи не почувається вдома, Геродоте. Навіть у власному теремі.
Геродот на мить забув, що господар сього дому — колишній роб, але то була правда, й з нею доводилося рахуватись.
— Ей, метеку, чи тобі позакладало?!
Гіпербол щось прошепотів своєму робові й потяг Геродота за полу гіматія. Той дався вести себе, й незабаром, спустившись у підвал комірчини, вони відімкнули там якесь лазиво й опинилися на сусідній вулиці. Грюкання припинилось, певно, приворітній роб, виконуючи наказ господаря, впустив сторожу до двору.
— Біжім! — потяг його знову Гіпербол, і Геродот без особливого бажання побіг за ним. Ноги старому слугували ще добре, й доводилося поспішати. На свій великий подив Геродот незабаром спостеріг, що вони опинились на священній площі. Тут Гіпербол турнув гостя в тісний прохід між якимись двома хоромами, сказав йому чекати, сам же зник, і минуло щонайменше година, перш ніж з'явився знову:
— Ти тут?
— Тут…
Приміщення, до якого вони ввійшли, за всіма ознаками було хоромом Посідона, Гермеса чи якогось іншого міжнього кумира — крім сирої та гореної оливи, тут ще тхнуло часником, оцтом, лютим товченим перцем і сирою рибою, а не чебрецем та ладаном. Хтось третій, не видимий у темряві, підважив у кутку важку кам'яну плиту й сказав:
— Лізте. Лиш обережно, бо глибоко!..
Геродот першим стрибнув у чорний отвір і боляче забив ногу та правий лікоть, за ним гримнув додолу й Гіпербол і теж застогнав. Тоді щось хуркнуло й ляпнулось Геродотові коло самих ніг, він мацнув рукою й налапав міх із водою й клунок хліба чи перепічок. Важка ляда натужно скреготнула й знову лягла на місце, й у підземеллі настала повна тиша.
У темряві було чути лише болісні стогони Гіпербола, й Геродотові раптом стало страшенно шкода сього чоловіка, якого раніше зневажав, і гарячий клубок підкотився йому до горла. Шкрьобаючи по камінні підлоги сандаліями й тримаючи долонею забитий лікоть, він знайшов його й нахилився:
— Хто ти, чоловіче добрий, що так сліпо пішов, аби порятувати мене?
Слова в чорному підземеллі бились об невидиме склепіння й знову верталися до нього, й Геродотові здавалось, ніби вони круглі, й торохкі, й порожні. Ся людина важила собою заради його безпеки, й ніякими словами не можна було висловити їй своєї любови й дяки.
— Я Гіпербол, — відповів метек, переставши стогнати.
— Не про се питаю. Я знаю тебе, давніш, але не відав досі, хто ти є насправді. За що важиш своїм життям?
У пітьмі почулося шарудіння. Гіпербол підтяг ближче міх із водою й разів зо п'ять лунко ковтнув, тоді заходився розмотувати клунок.