Ці прийняття додавали нам енергії для праці, вони оздоблювали наш побут, витворювали дружні між нами відносини.
Чи були інтимні друзі? Забагато руху і замало часу на інтимність. Дуже близько ми зійшлися і прекрасно розуміли один одного з Іваном Кавалерідзе, фото якого ("Єдиному — незамі-нимому") зберігається в моєму альбомі, але він уже в кінці вересня залишив Рівне і від'їхав, спочатку до Житомира, а пізніше до Києва. З редакційних співробітників найбільше я любив скромного Антона Давена, приємними співробітниками були Василь Штуль, Андрій Мисечко. Добрі, ділові, часом дружні, часом контроверсійні стосунки з Степаном Скрипником . .. Як і завжди, повні патетики, близькі контакти з моїм кумом, а також моїм заступником по редакції Романом Бжеським. Пізніше у нас витворилися дружні стосунки з такими рівенчанами, як родина о. Василя Варварова, особливо з її міцною, мужньою, невичерпно інщіятивною паніматкою Галиною. Дуже милі, щирі й при-смні стосунки з родиною Арсена і Ганни Шумовських, письменником і просвітянським діячем Неофітом Кибалюком, як також незабутньою, замученою нацистами відданою громадською діячкою Харитею Кононенко.
Саме собою, найближчими, найінтимнішими, найдорожчими і найнезабутнішими моїми друзями цього періоду були Олена Теліга і Таня Прахова. Ця остання — пізніше моя дружина. Обидві різні, а разом чимось між собою споріднені, вони здружилися з першого дня знайомства. Вони багато часу проводили разом в розмовах, дармащо Таня не належить до дуже балакучих. А ми з Оленою, хоч і "різалися в поглядах", ніколи не розходились остаточно. Нас в'язало щось багатоміцніше, ніж погляди, бо хоча і доходило до такого, коли Олена не витримувала, вдаряла енергійно по столу своїм маленьким кулачком, заїкаючись від хвилювання, заявляла, що її "нога ніколи більше не ступить на цей поріг", і швидко-швидко виходила геть, але це "не ступить" не тривало довше, як одну ніч або кілька годин, бо вже другого ранку, ми зустрічалися на нашій спільній веранді з докірливо-кокетливими посмішками, щоб за хвилину сидіти за спільним столом, споживати сніданок і сміятися, так ніби буря вчорашнього вечора ще більше освіжила атмосферу нашої дружби.
Незамінимим медіятором між нами була Таня, яка терпляче, спокійно, лише з внутрішнім хвилюванням, безсторонньо вислухувала наші словесні герці, а коли доходило до кризи, бігла за Оленою на її половину, щоб уже по короткому часі звідтіля доносився їх радісний сміх. Таня постійно пригадує, що вона ніколи в житті не насміялася стільки, як з Оленою. Вони знаходили щось, що їх відводило від пересердя і вертало до доброго настрою, а потім, розуміється, ми знов були "гарні", пили вино і все було "дуже добре".
Інколи ми разом відвідували театр Демо-Довгопільського, "Український Драматичний Театр" Рівенського обласного управління мистецтв при вулиці якогось Ґеорґа Фукса, колишній "13 дивізії" (щоб вони, такі назви, сказилися), де давали "Мартина Борулю" або співали ревелерси", танцювали гопаки, коломийки, чардаші. Звичайно, театр був завжди переповнений, артистів нагороджували бурхливими оплесками, а пізніше у нашій газеті, появлялася рецензія Василя Штуля, на яку були дуже вражливі наші театральні таланти.
Відвідували також кіно, звичайно німецькі фільми — "Володар" з Яніґсом, "Жид Зюс" з Кравсом і чимало інших.
А взагалі це було багате на емоції молоде товариство, а в моєму безладному скитальському побуті — це було чи не вперше, коли я був гостро заінтригований життям. Інколи здавалося, що і наш час, не зважаючи на всі його шорсткості, може мати свою приману.. . Емоції, інтимні пристрасті, гра сердець і все разом у гарячому кліматі війни наснажувало та додавало забарвлення своєрідної жорстокої романтики. Кожний з нас міг думати, що його дні пораховані, але ніхто про це не думав, лише його інстинкт бив інколи тривогу і ще гостріше напинав нерви. Під час війни люди діляться на переможців і переможених, але ті й другі однаково екзальтовані і захоплені життям.
На цьому тлі ще в гострішому вияві поставала наша заповітна мрія — Київ. Щойно він опинився по цьому боці зачарованої межі, як всі наші серця і обличчя автоматично повернулися в його бік. Туди вже пішли перші наші стежі на чолі з Ольжичем, там уже почалася певна акція, і нам не було легко втриматися, щоб не бути учасником такої незвичайної події. Ми знали, що німці ледве чи дадуть більше нам шансів, ніж росіяни, і що в майбутньому ми будемо мати багато з ними клопотів, але на це не звертали уваги. Ми там бути мусимо і зробити все, що можемо. Від цього нема відклику.
Ольжич бомбардував нас листами, щоб ми чимскорше там появилися, а до того з початком жовтня я дістав звідти таке повідомлення: "Українська Національна Рада 9 жовтня 1941 р., м. Київ. До В. п. Уласа Самчука в Рівному. Вельмишановний Пане. Українська Національна Рада в м. Києві повідомляє, що Ви обрані до її складу. Слава Україні! Голова Національної Ради — проф. Величківський. Секретар — Ант. Баранівський. Адреса: Київ, Українська Національна Рада".
Я не мав ілюзій, щоб і ця рада мала більше значення, ніж наша Рада довір'я, але сприймалося це як певний символ і документ доби. Для мене це був приємний і несподіваний дарунок — прекрасне запрошення до Києва.
Але як його використати? Повно морочливих перешкод. По-перше, я обтяжений обов'язками на місці, подруге, стало відомо, що для цього потрібно дозволу воєнного командування, а потрете, треба якихось засобів комунікації. Наш убогий "фіят" більшу частину свого часу марнував у майстерні міської управи, а щодо дозволів, то їх просто нікому не дають. Отже труднощі теперішнього члена Української Національної Ради — подолати простір між Рівним і Києвом — досить поважні.
Не легші вони і для голови Спілки українських письменників у Києві Олени Теліги. Ольжич повідомив її, що на неї чекає цей обов'язок, вона цим дуже захоплена, але одночасно цілковито пригноблена. Як і чим туди дістатися? Проблема Тантала. Не менше, ніж Олена, рветься до Києва Таня, яка ще в травні залишила там рідних, дитину і не знає, що там з ними сталося. Але і тут ця сама тантальська справа.
їх очі, розуміється, вперто звернені на мене, їм здається, що нема таких труднощів, яких би я не міг подолати. Я їм дуже вдячний за таке довір'я, але разом дуже нещасливий, що не можу його виправдати. Як також я не дуже за них певний. Маємо звідти дуже тривожні вісті. Місто підміноване, стероризоване, голодне, без постачання, без опалу, без світла. Весь Хрещатик вилетів у повітря, Софія, Печерська Лавра, міська управа підміновані, залізничий двірець вигорів, інтелігенція вивезена, уряди не функціонують, харчові запаси спалені, від світла до світла суворі поліційні години, по вулицях в темноті бродять зграї со-вєтських агентів.
Я не переконаний, чи це відповідне місце для Олени з її
ідилічною уявою про Київ. Вона готувалася до нього, як наре-
чена до шлюбу, стільки шилося, перешивалося, примірялося, і
все це для Києва. І от вона побачить його у такій макабричній
подобі. Це вже не Варшава, не Краків і навіть не Львів. Тут треба
ступати обережно, як по тонкому льоду, і мене це поважно тур-
бує. Знаю, що завзята Олена не розуміє слова обережність, во-
но не для неї створене, її стихійна щирість й простота можуть '
бути для неї фатальними, але такі аргументи тепер ніякі аргу-
менти, і годі їх повторювати.
Життя вимагає свого, Київ на досяг руки, і немає сили, яка б нас стримала. Олена знов, як бувало у Львові, повна до мене претенсій.. . Наші розмови натягнуті, вона оминає моє мешкання... Я намагаюся їй помогти, шукаю можливостей, але їх немає. Побував у штабі верховного командування, але там сказали, що для цивільних людей в'їзд заборонений і ніяких перепусток не дають. Наш "фіят" далі в майстерні. . . Але Олена не вірить . . .
— Бо ви не хочете! Так! Ви не хочете! Ви жорстокий! Ви не можете зрозуміти! Ще там, у Львові, ви були проти мене. Але подумайте бодай про Таню — знаєте ж, що вона там мусить бути .. Не кажіть, о, не кажіть! Для всіх можете, лише не для нас.
Перечити їй даремно, і єдине, що мене рятує, — праця. Всі дні і неділі абсолютно заповнені. У неділю, п'ятого жовтня, їду до Дерманя на відкриття там гімназії, наступної неділі до Дубна на відкриття "Просвіти". І так день-щодень.
Нарешті, довідуюся, що вони самі організують від'їзд нелегально, у суботу, 18 жовтня. Хлопці з організації знаходять якийсь транспорт, розуміється, якесь військове авто за кілька пляшок горілки.... І в неділю мають від'їхати.
Це був сірий, холодний ранок (осінь прийшла тоді завчасно) і для мене моторошний. Відходять найдорожчі мені люди без прощання. Таня залишила на моєму письмовому столі лишень ці кілька слів з вірша Олени:
Ти відходиш? Що ж, не плачу ... Не сумуй і ти, подорожній. Хтось незнаний нам шлях призначив, І спинити його вже не можна.
Олена не залишила нічого.
Рано я мусів бути в редакції, а в полудень на прийнятті Жіночої служби Україні. Там і там багато людей, на прийнятті велика гостина, тости, голосні розмови, але мій настрій препоганий. Не витримав до кінця імпрези і під загальний шум непомітно зник. Іду до дому, щоб побути сам з собою, послухати музику, переживати. Залишені Танею вірші врізались у пам'ять і не дають спокою .. . "що ж ... не плачу ... Не сумуй і ти, подорожній". І невже це так? І невже ми тільки подорожні, що ось зустрілися на перехресті доріг, побули разом і розійшлися? Скорше, скорше додому... Я вже не йду, а біжу, починає вечоріти, небо завалене хмарами, з заходу дме вітер.
Прибігаю додому і бачу: двері на половині Олени відчинені і звідти чути знайомі голоси. Поривно вбігаю туди і бачу — Олена, Таня, Олег, Віра, Іван Іванович... Кидаємося в обійми, ніби після довгої розлуки.
Вони ще не від'їхали. О, як це гарно, яке радісне відпруження, які всі щасливі. Ні сліду минулих настроїв. Одразу переходимо на мою половину, кличемо Ганну Антонівну, накриваємо стіл, приходять інші друзі... І вечір, як повна чара. Можливо, найкращий з усіх наших вечорів... Ніхто з нас не думав, що він такий вже ніколи не повториться.
Бо другого ранку, в понеділок двадцятого жовтня, вони все таки від'їхали.
Моє мешкання стало жаско порожнім, дармащо біля мене повно людей і життя йде своєю чергою.