Та я ж уже й панахиду по тобі підправила й на часточку за упокій щонеділі й за тебе, й за батька подаю…
Павло зареготав:
— Та що ви, ріднесенька, завзялися ховати нас із батьком заздалегоди живота?.. Здоровенькі були, паніматко, — підійшов він, звільнившись із материних обіймів, до вдови, узяв за руку й поцілував, але вона мовчки, з сльозами на очах, обняла його, як сина, й поцілувала в голову.
— А це ж що за хлоп'я? — спитала Василиха, придивляючись до дитини. — Десь наче бачила вже його…
— Та хіба тільки це, мамусенько? — мовив, сміючись, Павло. — Я вам іще гостя привіз… Тільки, рідненька, глядіть ізнов не злякайтесь… Зараз приведу: він біля коней…
— Яка радість… — шептала Орися, й очі їй сяяли захватом, а лиця паленіли. — Яке несподіване щастя!..
— Моя ненько! — схаменулася раптом Обеременчиха. — Таж свати, Орисю, можуть прийти щохвилі…
— Як прийдуть, мамо, так і підуть… А ви гляньте, яке гарнюсіньке хлоп'я! — підбігла вона до хлопчика, що присунувся ближче до печі й грівся коло неї, зібгавшись на дзигалку, як кошеня; піднявши за підборіддя його голівку й глянувши йому в вічі, вона скрикнула: — Та Це ж того сліпого кобзаря поводатар!..
— Бач, я ж казала, що десь бачила його! — промовила Василиха, підійшовши ближче й дивлячись на дитину. — А де ж той… де сліпець? — звернулася до неї.
— Вони… дядько Стах там… надворі… з якимсь козаком… — показало хлоп'я пучкою на вікно. — Верхи з ним приїхали…
— Та ти змерз, аж посинів… Ненько моя рідна! Й руки пограбли, як граблі… Скидай кожушину свою діряву та лізь на піч! Боже мій, Боже мій! — вболівала над хлопцем. — 3 таких літ поневіряється дитина… Ну, тепер лізь на піч, відігрівайся!..
Відчинилися двері. Жбурляй пхав уперед сліпого кобзаря з кобзою на плечі, а він опинався й не хотів увійти в хату.
— Та чого ти? — сміявся молодий отаман. — З'їдять тебе, чи що?
— Бо таки з'їмо! — гукнула на них Василиха. — Знає він чого, брехун невірний, а ще Божий чоловік…
— Простіть, паніматко, — низенько кланявся кобзар. — Як перед Богом кажу…
— Потім, потім! — промовив Павло. — Гостя ж ось привіз вам, мамо…
Ввійшов Сокира, здійняв із чубатої голови шлика, перехрестився й промовив до Василихи:
— Здоров, стара!.. Що — не пізнаєш? — додав, бачачи широко розкриті очі старої.
Вона зблідла, як крейда, й захиталася, ловлячи руками позад себе якусь підпору. Павло підхопив її на руки, підбіг до ліжка. Орися хутенько кинула подушку в куток, і він обережно поклав свою дорогу ношу до ліжника.
— Бач, як стривожили матір, — говорив Сокира, скидаючи кирею, до сина. — Забагато всього зразу: й син, і батько… А ви, паніматко, — звернувся до стривоженої Орисиної матері, — Петриха, покійного Петра Обеременка дружина?.. Добривечір і вам.
— Доброго здоров'я, пане Василю… — відповіла вдова. — Вибачте, не знаю, як і величати: чи отаманом, чи полковником, чи…
Посміхнувся старий лицар і махнув рукою.
— Я й сам не знаю, дорога Петрихо, до чого я дослужився за півдруга десятка літ у турків на каторгах. А от син — дак той за кілька місяців — у курінні отамани вислужився: мушу паном отаманом величати…
Він підійшов до ліжка.
— Ну, що? — запитав, обережно сів край ліжка й узяв стару дружину свою за руку.
Василиха розплющила очі, дивилася спочатку перед себе, далі скосила їх убік на чоловіка, вдивлялась якусь хвилю в нього, піднесла руку до чола, повела по нім долонею й важко підвелася. Сокира встав. Дивилися одно на одного й мовчали.
— Ти?.. — врешті прошепотіла стара. — 3 того світу?..
— Та трохи чи не так, — відповів Сокира. — На каторзі в турків не краще, як і в могилі.
Повернула голову, повела очима по хаті й зупинила їх на синові.
— Павло… приїхав… — промовила й спустила ноги з ліжка.
— Приїхав, мамо, приїхав! — знов кинувся до неї Павло й сів поряд на ліжку, любовно обнявши за плечі. — І вже надовго приїхав.
— А як же той… — вона оглянулась по хаті й зупинила погляд на Пронозі, що сидів, зігнувшись і схиливши голову на лаві коло мисника, немов чекав вироку, як віл обуха. — А як же той… кобзар… казав, що тебе вбили турки під Очаковом?..
Павло зблід, ізсунув грізно брови, повернувся до сліпого й утопив у нього важкий погляд.
— Що?! Він це казав вам?
— Мені й Орисі з ненькою казав… І що на твоєму похороні був… — говорила далі Василиха, не помічаючи, що коїться з сином. — Скільки ми сліз пролили… скільки горя того зажили…
Павло повільно підвівся, не спускаючи з сліпого гнівного погляду. В хаті стало, як в усі, тихо.
— Дак от чому ти, собако, опинався, як почув у сінях материн голос?.. Догадався, проклятий, хто я?.. — Він підступив до переляканого сліпого й ухопив його за груди. — Говори, псявіро, нащо це робив!..
Павло трохи підняв Пронозу й кинув назад. Сліпий гепнувся об лаву, аж крякнув, але в ту ж мить ізсунувся додолу й повалився Павлові в ноги.
— Я все розкажу… все чисто… — безслізно плакав сліпи й, тулячи руки до грудей і кланяючись земно.
— Та щоб мені жодного слова брехні! — тупнув Павло.
Проноза, заникуючись, коротко розповів про все. Кров захолонула в жінок у жилах, коли вони почули його сповідь, а коли він скінчив і, покірно схиливши голову, замовк, Орися з риданням кинулася матері на груди:
— Мамо, мамо! За кого ви хотіли віддати мене!..
— Що?! Віддати?.. — як опечений, обернувся до них Жбурляй. Очі його мерехтіли страшним гнівом. Він уже забув про сліпого.
— Авжеж… — підвелася, промовивши це, Василиха. — Тебе вбито, хата й добро в коморі згоріли, — куди було подітися бідним людям?.. А тут твій улесливий приятель, опікун наш, почав опікати, рятувати… Ну, й умовили дівчину, щоб пожаліла неньку… та й себе..
— Яка хата?! Яке добро?.. — дивився на матір широкими очима син. — Нічого не розумію…
— Їхня хата, їхнє добро пішло з димом, — показала Василиха на вдову з дочкою. — Чи ти думаєш, що вони оце в гості сьогодні до мене навідались?.. Від самісінького Нового року тут, бо де ж їм, сердешним, притулитися було?.. Маєш талан, що вернувся вчасно, а пізніше — застав би суджену свою в очіпку…
— Боже мій, Боже мій! — скрикнула Обеременчиха. — Таж воно так і сталося… Трохи-трохи не занапастила бідну дівчину за лиходія… А ще осавула… Бідна ти моя, люба моя дитино!..
Жбурляй стояв серед хати й ніяк це міг прийти до пам'яті.
— Що це таке, тату? — питав батька.
— Пекло, синку, — луною відгукнувся Сокира. — Це тобі не на Січі.
— Таж він братчик, лицар?..
— Поки був на Січі, то, може, й був таким, а як пішов між люди, то бач, який став. Марнота…
— Аякже, — глипнула на чоловіка сердитими очима Василиха, почувши це. — То, може, б ізнов туди вернувся? Мало тобі ще?..
— Ні, старенька, — засміявся Сокира, — поки що досить: треба трохи відпочити. Не ті літа, й каторги турецькі далися взнаки. Та й ти ж, мабуть, скучила за мною…
— Аякже: тільки те й робила, що в віконечко виглядала!..
— Невже?
— Спитай сина, коли віри не ймеш: він бачив і знає.
— Та він казав…
— То-то ж бо й є… Двадцять років… Я тобі ніколи не подарую.
— Нічого, стара, помиримось…
Любу розмову Василя й Василихи перепинило раптове стукання ціпком у двері. Жінки здригнулися й перезирнулися тривожно.
— Стукає хтось, — сказав Павло й хотів іти відчиняти.
— Стривай, я сама… — кинулася Василиха, вийшла в сіни й щільно причинила за собою двері.
— Хто там такий? — спитала сердито.
— Вітай гостей, стара! — почула знадвору знайомий голос міського райці, якого знала добре, маючи постійне місце на торгу.
— Яких гостей? — вдала, що не пізнає. — Яке там ледащо лазить по хатах на ніч глядя та добрих людей турбує?
— Яке ледащо?.. Старостів пускай… старости прийшли!..
— Стара я вже, щоб до мене приходити, а більш ні до кого в мене!.. Йдіть собі під три вітри, звідки прийшли! Добрий господар пса не вижене, а вони понажираються по шинках та…
— Та ти з глузду зсунулась, що…
— Сам ти навіжений, і мати тебе навіжена повила!.. Йдіть, кажу, геть, а то як візьму коцюбу, то так висватаю, що й до нових віників не кортітиме!..
Василиха з грюком взяла двері на засув.
— Пху! — почулося за дверима. — Та що ж це, пане хоружий, на публіку він нас послав, чи що?.. Та що він нас за блазнів має?.. Та я на нім усю патерицю на тріски поскіплю!..
— Хто там, стара? — запитав Сокира й хотів виглянути у віконце, але його занесло снігом.
— Ат… П'яний сусіда Терешко з якимсь другим п'яницею… Позич та позич злота до завтрього, бо жінка не дає… Що ж це ми, голубоньки, так вітаємо дорогих гостей, — звернулася раптом до вдови з дочкою, — гарні з нас господині, нічого сказати!.. Десь аж пухнуть уже з голоду, а ми сидимо.
Всі троє почали увихатись по хаті й готувати вечерю.
— А ми, сину, — звернувся Сокира до Павла, — ходімо позносимо те, що на конях у нас… Та й коней треба було б десь хоч у сусіда примістити на ніч: не стояти ж їм цілу ніч біля хліву в завірюху…
— Відведіть до Грицька Кубеби, — радила, пораючись, стара. — В нього стайня велика, а коней тільки пара.
— А він іще тут живе?.. Старий, мабуть, уже, як і я?
— Та тут же… де йому діться!..
— От і гаразд… Чуєш, сину?..
Павло не чув. Ходив по хаті, як лев у клітці, заглиблений у свої думи. А вони завірюхою крутилися в нього в голові й шукали виходу. Добре розумів старий, що діється в сина всередині, але не вважав за потрібне розговорювати його: нехай, мовляв, перекипить — само вщухне. Орися ж позирала з острахом на цього нового Павла й не знала, як і забалакати до нього, щоб урвати йому ті його тяжкі думки. А про що думав він, вона також догадувалась.
— Пане отамане! — гукнув старий і засміявся.
— Га?.. Що?.. — зупинився Жбурляй і глянув на батька.
— Бач, як отаманом назвав, дак ізразу відгукнувся!..
— І нащо ото кпити з хлопця? — говорила весело стара. — Отаман, отаман… Сам он сиву чуприну маєш, а в отамани запевне не вийшов.
Сокира й Жбурляй засміялися.
— Хто кпить, стара?.. І не думав… Я не вийшов, так і зостався простий собі братчик, Василь Сокира, тільки й того, що в запорозькі діди попав… А він — найсправжнісінький тобі пан курінний отаман Канівського куреня на Січі — Павло Жбурляй!.. От що.
— Таке вигадає, що й купи не держиться! Сокира, Жбурляй… А Похили де?
— Нема вже їх: з міщанською одежею поскидали.
— То як же це виходить: я вже не Похилиха, а Сокириха, а Орися буде Жбурляїха?
— Щоб ти знала!
— Нема моєї згоди на це: й умру з тим прізвищем, до котрого звикла.
— Е, стривайте: ми вам із Павлом таких чудес нарозказуємо, що й ти згодишся.
— Ніколи в світі!..
Батько й син, сміючись, накинули киреї, наділи шлики й вийшли.