Згадувала про всіх часто, почувала себе ніби зрадницею. Батько теж довго не писав, і я хвилювалася: що з ним, як він? Йому в зоні залишалося бути ще більше року, чи витримає? На днях ми з мамою вислали посилку з продуктами, сподіваючись, що у них не будуть ділити все так, як ділили нарядчик з цензором у "В'ятлазі". Якби ж я знала, як ще йому допомогти!
Ігор кликав до Москви, та я не змогла б жити в розкоші, коли батько і всі інші ще залишались у скруті. Як би я роз'їжджала в авто і їла балики, коли у них навіть хліб рідко бував на столі? Ні, це була б справжнісінька зрада.
Військовий трибунал зволікав з відповіддю, тому я пішла до них сама. Запитала, чи переглянули мою справу. Переглянули, навіть відповідь відіслали вже більше тижня тому.
– Як надіслали? А я не отримала!
Виявляється, відповідь відправили на адресу: Красноярський край, Довго-Мостовський р-н, с. Капкара.
– Та я ж у заяві написала київську адресу, за якою і прописана. Чому ж так вийшло? – здивувалась я. – Ну, а відповідь яка?
– Відмовити!
У мене потемніло в очах…
Опам'яталася від нашатирю, на мене побризкали водою, дали валідол.
– Чого ж так переживати? Живеш у Києві, прописана – радій!
Значить, надіям кінець, все залишилося, як і раніше. Влада звільнила-помилувала лише тих, у кого строк був не більше п'яти років, а майже у всіх політичних він був десять і більше.
Ось тобі і амністія, куца, як заячий хвіст. Залишайтеся всі заслані у Сибіру навічно!
Вже грудень 1954 року. Снігу було мало – в місті вулиці розчищали, а я так нудьгувала за сибірською зимою – там вона справжня, хоч і трохи задовга.
Навіщо мені було жити у Валентини Миколаївни, якщо я не вчилася в інституті, не мала змоги платити ні за квартиру, ні за столування? Сидіти на шиї у літніх людей просто не мала морального права. Жити у них ще два чи три роки, щоб отримати диплом медсестри? А навіщо мені цей диплом? Навчання в технікумі знань мені не додало б – в засланні ж я працювала без диплома, і як працювала, скільки допомагала людям! Там, в Сибіру, залишились всі мої друзі, всі такі, як і я. А я їх покинула і приїхала сюди, де не маю ні притулку, ні права на навчання в інституті.
Одного разу почула, як сусідка по квартирі запитала Валентину Миколаївну:
– Як ви не боїтеся тримати її у себе?!
Що відповіла Валентина Миколаївна, я не знаю – не стала підслуховувати, відійшла від дверей. Може після того, як мені відмовили в реабілітації, і вона почала боятися, от тільки не наважувалася сказати. Подумати лише: і у в'язниці, і в зоні, і в засланні була, це ж не жарт, це ж не просто так. Мабуть тому і перепитувала мене, намагаючись дізнатись "правду".
Треба було щось робити. Повертатися в Довгий Міст я не хотіла – Ботєв і всі, хто мене вмовляв не їхати в Київ, тільки зловтішатимуться. Добре пам'ятала їхнє: "Хто тебе там чекає? Кому ти там потрібна?".
І справді, тут я нікому не потрібна, ніхто мене в моїй рідній Україні не чекав. Навіть мови рідної не чула. Правда, Валентина Миколаївна, Федір Миколайович та їхня хатня робітниця Фрося говорили, як і раніше, українською. Тут, як і в Сибіру, коли хтось розмовляв українською, я прислухалася, раділа.
Ось Фрося прийшла з базару, і Валентина Миколаївна з нею почала розраховуватись:
– Скільки за бурячок дала?
– Десять копійок, – сказала Фрося.
– Не може бути! Він же такий маленький, кажи правду, кажи!
– Ну, шість.
– От бачиш – збрехала. А за капустину?
Я від подиву завмерла. Валентина Миколаївна так економила гроші, рахувала кожну копійчину, а я… я жила на її утриманні?! Досить було саму себе дурити – поїду до Сибіру, там знову ні від кого не залежатиму. Ось через два дні складу останній іспит, і все. Мабуть, я вже давно готова була їхати, але в технікумі якраз почалася сесія, і мені так захотілося її скласти, уявити наче це я в інституті…
Вирішила остаточно – поїду! Та краще не в Довгий Міст. Як шкода, що Єрмолай Наумович уже помер, я б відправилась прямісінько до нього в заслання. Може б і там згодилася моя робота. Дивилась на фото – на його одиноку постать з другом-собакою. 200 карбованців і єдиний лист з цією фотокарткою, а невдовзі його товариш по засланню надіслав повідомлення про смерть.
Куди ж мені було їхати?
Поговорила по телефону з Миколою, сказала, якщо йому дозволять переїхати в якесь інше місце заслання, то я приїду. Досить швидко він повідомив, що перевівся в місто Єнісейськ, влаштувався працювати і отримав двокімнатну квартиру в двоповерховому будинку, де жили німецькі переселенці. Казав, що в місті є лікарня, яка обслуговує ще й район, тому мені буде де працювати.
Мама мене зрозуміла і підтримала. Домовилися, що я обживуся, а навесні і її заберу. Всі знайомі нас відмовляли. Олена Іванівна сама пошила мені нове зимове пальто із синього драпу з сірим смушковим коміром, такою ж шапочкою і муфтою. Ксеніна мама зв'язала сірий вовняний шарф і рукавиці. Микола по телефону сказав, що купив мені білі катанки, і приїде з ними прямо до поїзда. Валентина Миколаївна на прощання подарувала "Кобзар" Шевченка з кольоровими ілюстраціями.
Прощавай, рідний Києве, не ти винен, що моє життя тут не склалося. Прощавайте, друзі, прощавайте, знайомі. Я не хотіла нікому бути тягарем, та й бачила, що мене боялись навіть найближчі люди: мене ж не реабілітували, в інститут не прийняли, невідомо, що маю робити. Та я ні на кого не ображалася, нікого не звинувачувала. Розуміла: винна була система, яка не змінилася.
Прощавай, Україно, прощавай, Києве! Прощавайте всі.
12 січня 1955 року я виїхала у Єнісейськ.
-5-
Якби мені хто-небудь сказав хай навіть рік тому, що я добровільно повернуся з України назад до Сибіру, нізащо б не повірила. А он як склалося життя. Та й Миколу в ролі свого чоловіка я ніколи не уявляла, але ж вийшла за нього заміж. Він хоча б був українцем, родом із Запоріжжя – колиски козацтва. Рідною мовою не розмовляв, але я сподівалася, що зі мною згадає. А почуття… У нього ж до мене були, і я гадала, цього досить.
Влаштувалась працювати до клінічної лабораторії Єнісейська, яка обслуговувала лікарню на 300 ліжок і всі районні поліклініки. Роботи було дуже багато, а персоналу мало. Колектив виявився хорошим. Я здружилася із завідуючою Анею – молодою і приємною жінкою з місцевих, а також із санітаркою Ельзою, німкенею, депортованою разом зі співвітчизниками сюди ще під час війни.
Жили ми з Миколою досить далеко від лікарні, щодня доводилося долати кілька кілометрів пішки – автобус ніби був, але робив лише три рейси на день. Наша квартира знаходилась на другому поверсі бараку, у якому, крім нас, мешкали депортовані німці зі своїми сім'ями. Вони встановили за правило щодня по черзі мити величезну неопалювану дерев'яну веранду і зовнішні сходи. Мені випадав кожен четвертий день. Я не розуміла, навіщо її мити у 30-градусний мороз, але гріла воду і мила гарячою, та легше не ставало й нестерпно мерзли руки. Однак нарікати не можна було – у німців порядок мав бути у всьому.
Ще було важко з водою: криницю і все навколо неї вкривав товстий шар льоду, в якому треба було прорубувати східці. Тому по воду ми ходили не лише з відром, а й з сокирою.
Любила дивитися на Єнісей. Річка спочатку здалася мені безкінечною білосніжною рівниною – протилежний берег майже не було видно. Мені захотілось перейти цього велета ногами, тому я з радістю погодилася піти з Миколою на той бік у гості до його знайомого по зоні. Та йти виявилося дуже важко – не було рівного місця, щоб поставити ногу. Лід замерз глибами, подекуди такими високими, що доводилось перекочуватись або з'їжджати, деякі все ж вдавалося обійти, але тоді ми дуже петляли. Ці глиби були результатом боротьби двох стихій – течії і морозу. Як не намагалася вода вирватись з льодового полону, мороз у 40 градусів її таки долав. Спочатку йти було цікаво, весело, потім ми добре втомились й опам'ятались. Але визначити, куди ближче – повернути назад чи йти уперед, вже було важко. І все ж ми перейшли на той бік, підкорили Єнісей. Дивувались потім, як дійшли цілими, нічого собі не зламавши. Мабуть, завдяки катанкам – зручному, легкому, теплому і неслизькому взуттю.
Влітку Єнісей видався мені суворим – темна, сталева вода до самого обрію. І все ж я вирішила у ньому скупатися, хоча потім про це пожалкувала. Те, що вода виявилася дуже холодною, мені було байдуже – я холоду не боялася. Але моє мокре тіло обліпили хмари комарів і мошки. Довелось поспіхом одягатись, розмазуючи по шкірі мошкару разом з кров'ю. Комахи набилися в ніс, очі, вуха і навіть до рота. Ледве врятувалась, і більше вже купатися не наважувалась.
У квітні приїхала матуся, а від батька не було ніяких вістей. У нього в липні вже закінчувався строк ув'язнення, і мама ще з Києва, а я з Єнісейська надіслали запити, але відповіді не отримали. Ми не знали, чи відпустять його, чи відправлять у заслання, де будемо жити і що робити далі.
У червні я залишилась в лабораторії одна – завідувачка попросилась у відпустку, бо не була вже два роки – не мали ким замінити. Одній працювати було важко. Найбільше часу займала процедура взяття шлункового соку, яку мала виконувати я сама, а не медсестри. Зробивши всі аналізи (крові, мокроти, сечі, шлункового соку та інші), треба було записати результати і на бланки, і в лабораторний журнал. Просила санітарку допомогти хоч у журнал записати, та Ельза запевняла, що російською писати не вміє.
Я дуже втомлювалась, тому якось не стрималась і грубо відмовила одному пацієнту. Він прийшов, коли прийом закінчився, приніс мокротиння на аналіз у шкарлупці від яйця.
– Пізно вже, приходьте завтра! – крикнула сердито і зачинила перед ним двері.
Та через кілька хвилин одумалась: він же був таким худим, виснаженим, з торбинкою за плечима… Це ж, мабуть, засланий, звідкись з району. Навіть посуду для мокроти не мав... А я не прийняла. Що ж це я!
Вискочила за двері, та він, на щастя, ще не пішов – сидів, заплющивши очі, на підвіконні у коридорі. У нього було таке гарне, але таке сумне обличчя. Покликала, вибачилась, запросила сісти у кабінеті й зачекати. Поки робила аналіз, стала розпитувати, хто він і звідки.
Роман, із Західної України, засланий після десяти років зони, зараз працював у лісгоспі, в 30-ти км від Єнісейська.