Це вже був цiлий город за Горою, обкопаний глибокими ровами, вiдгороджений верхнiм валом з густим i гострим околлям по один бiк рову й нижнiм валом вiд Днiпра, — за ними княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечнiше.
Княгиня Ольга ще не спала, Святослав застав її в опочивальнi його синiв. Багато лiт княгиня пестила й виховувала онукiв Ярополка й Олега, а потiм, коли Святослав iшов на брань з хозарами, то вiддав пiд її догляд i Володимира, якого Добриня виростив мiцним, дужим отроком. Святослав бачив, що мати вже немiчна, стара, — нехай буде радiсною її старiсть. Проте й Добриня так само не вiдходив вiд свого пестуна, жив у новому городi, бiля княгинi.
Якийсь час князь Святослав постояв бiля матерi, що сидiла в крiслi бiля узголовникiв онукiв. Набiгавшись за день, вони зараз спали; в промiннi свiтильника Святослав довго дивився на обличчя Володимира, дужi його плечi, груди.
Княгиня Ольга розумiла, що Святослав прийшов так пiзно до неї недаремно, встала, погасила свiтильник у опочивальнi онукiв i пiшла з Святославом до своєї свiтлицi.
— Щось трапилось, Святославе? — запитала вона, зайшовши до свiтлицi й сiвши бiля вiкна, що виходило до Днiпра.
— Нi, мамо, — вiдповiв вiн. — У полi й на Днiпрi тихо.
— Але ти неспокiйний, Святославе. Що турбує тебе?
— Ти вгадала, мамо. У землi нашiй тихо, але чую далеку брань i кров для Русi.
— Про що говориш, Святославе?
— Про василiка грецького Калокiра, якого ти бачила в мене на обiдi.
— А що з ним?
Князь Святослав розповiв, як вiн пiсля обiду поїхав з василiком на Днiпро, як Калокiр захотiв говорити з ним вiч-на-вiч i що вiн сказав йому на косi над Чорториєм...
— Щоб руси йшли на болгар? — здивувалась княгине вислухавши сина. — Щось непотребне замислив iмператор...
Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава.
— Нi, — сказав вiн матерi, — iмператор замислив потребне для себе. Йдеться, матiнко княгине, до того, про що давно мрiє Вiзантiя та її iмператори, — хочуть вони знищити Болгарiю.
— О, — зiтхнула княгиня Ольга, — вже хто — хто, а я добре знаю, про що мрiють iмператори римськi! Але з Болгарiєю у них мир, там сидить i має дань з Вiзантiї василiса Iрина. Навiщо iмператорам сваритись з кесарем, а тим бiльше насилати на них нас, русiв?
— Так було давно, — гiрко якось посмiхнувся князь Святослав, — ще тодi, коли ти була в Болгарiї. Недавно василiса Iрина померла, Вiзантiя вже не дає данi болгарам, а iмператор Никифор вигнав з свого палацу i велiв бити болгарських послiв, що приїхали по дань. Миру мiж Вiзантiєю й Болгарiєю тепер немає.
— То нехай iмператор Никифор сам iде на Петра, вiн його випестив.
— О, — вiдповiв на це Святослав, — iмператор Никифор радо пiшов би на Болгарiю й поглинув її, але у нього самого в iмперiї дуже неспокiйно. А, крiм того, вiн знає, що за Болгарiєю стоїть i захистить її Русь.
— Нарештi я почула вiд тебе те, що хотiла, — сказала княгиня Ольга. — Єдина мова, єдина вiра. Я знала, що бог не допустить тебе пiти на болгар.
— Нi, матiнко княгиве, — рiшуче заперечив їй Святослав, — я мушу йти й пiду на болгар.
Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед свiтлицi така, якою її колись пам'ятав Святослав, — розгнiвана, горда, нестримна в гнiвi своїм.
— Войовничий язичнику! — крикнула вона. — Невже ти за п'ятнадцять кентинарiш будеш губити тьму братiв наших, християн болгар?
— Не за п'ятнадцять кентинарiїв пiду я, — суворо вiдповiв Святослав, — а за щастя, славу, честь Русi.
— То неправда, неправда, Святославе, — все не вгавала вона, — за золото ти iдеш, данi шукаєш, як i батько твiй у Деревськiй землi...
Суворий i гнiвний стояв i князь Святослав. Поважаючи старiсть матерi, вiн мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити з княгинею тихо, спокiйно.
— Ти сказала, матiнко княгине, — почав вiн, — що я схожий на своїх батькiв. То правда. Я такий, як вони. А хiба ти вiдмовляєшся вiд них, мамо? I знову ж — хiба батьки мої жили, боролись i помирали тiльки за золото? I чи личить тобi, княгине, так згадувати мужа свого, а мого батька Iгоря? Якого золота шукав вiн у Деревськiй землi? Недавно й я ходив до в'ятичтв — примучив їх, але хiба я шукав там золота? Нi, не за золото боролись батьки мої, так мушу боротись i я. У великих трудах, у тяжкiй борнi народжувалась наша земля. Довго племена нашi не мирились, а часом i зараз не миряться мiж собою, але стоять вони вже в'єдно. Русь мусить стояти, доки свiтить сонце...
— Але ж батьки твої не ходили на болгар! — спробувала заперечити княгиня Ольга.
— Чого ж батькам моїм iти було на болгар, аще вони сукупно з болгарами ходили проти Вiзантiї i змушували, як грому й блискавки, боятись їх. Коли ж у Болгарiї не стало Симеона, кесар Петро — i це ти говорила менi — продав Болгарiю Вiзантiї. Коли на Русi не стало Iгоря, Київ став боятись Константинополя i iмператорiв.
— Ти винуватиш мене?
— Не можна всп'ять повернути Днiпро, — вiдповiв на це Святослав, — а коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою. Закон батькiв наших i покон справедливi суть, вони кажуть: аще хто хоче убити тебе — убий його, ближнього твого хтось хоче убити — не пожалiй кровi своєї для нього, аще хто убив — заплати кровлю за кров... Iмператор Никифор мрiє про те, що й усi iмператори, — вiн хоче руками русiв розбити болгар, списи болгар наставити на русiв, а потiм бити болгар i русiв...
— Тодi пошли слiв до болгар, скажи їм, що хочеш стати сукупно з ними проти Вiзантiї, зробити так, як робили батько твiй Iгор i каган Симеон.
— Мамо, мамо! — зiтхнув Святослав. — Немає князя Iгоря i немає кагана Симеона. I хоч я язичник — блюду закон батька свого, а християнин кесар Петро зрадив свого батька...
— Звiдки ти знаєш?
— Ти сама говорила менi, що не знала, де кiнчається двiр iмператора i де починається двiр кесарiв. Зараз стало ще гiрше!
— Сину Святославе! — благальне промовила вона. — Не вбивай болгар, не йди на ближнiх своїх...
— Я слухаю тебе, мамо, i зроблю, як просиш. Я пошлю послiв до кесаря Петра, скажу, що згоден сукупно iти з ним на Вiзантiю. Зане ж кесар не згодиться, — скажу: iду на ви!..
Крiзь розчинене вiкно вiд Днiпра вливалось свiже, холоднувате нiчне повiтря, на столi коливався вогник свiчi, а навкруг нього вилися свiтло-зеленi метелики — такi ж, якi лiтають весняними ночами над Днiпром i тепер.
Тiєї ж ночi, перед самим свiтанням, князь Святослав велiв покликати до себе тисяцького Богдана. Це був добрий воєвода, про нього говорили, що дав його людям сам бог Перун. Iншi ж говорили, що Перун любить Богдана, бо спить вiн з мечем...
На свiтаннi Богдан знайшов князя Святослава у саду за теремом, де той сидiв на ослонi й про щось розмовляв з воєводою Свенелдом.
— Маю до тебе дiло, — почав князь Святослав, побачивши тисяцького Богдана. — Не пошкодуй сили своєї, вiзьми з собою дружину, дам я тобi золоту свою печать, їдь у землю Болгарську i добийся до кесаря Петра. Чи зумiєш це зробити?
— Зумiю, княже... За Дунаєм я бував...
— Зане ж знайдеш кесаря, — продовжив Святослав, — нагадай йому про давню дружбу i любов мiж болгарами i русами, нагадай, як каган Симеон i князь Iгор разом ходили на ромеїв, скажи, що кров болгарська i руська змiшались давно вже над морем Руським.
— Скажу, княже, бо є в тому морi краплина й моєї кровi.
— А так почавши мову, передай кесаревi Петру мої дари — лiпшого коня Руської землi, меч мiй княжий i щит — i скажи йому, що прислав до мене iмператор Никифор василiка свого iз золотом, пропонує менi взяти дружину й iти на болгар. Слухай, Богдане, i скажи моїми словами кесаревi Петру, що в болгар i русiв був i є один ворог — ромеї, i немарно люди нашi, й мудрi кесарi, й князi воювали з василевсами константинопольськими. I зараз я не беру золота iмператорiв, — дружина моя його не хоче, але знаю я, що Вiзантiя хотiла б спочатку розбити Болгарiю, а потiм Русь. Тому й кажу Петру — ходiмо сукупно на Вiзантiю. Про це я й пишу кесаревi в своїй харатiї, ось вона, а ось — моя печать.
— Слухаю, княже, i все зроблю, — вклонився тисяцький Богдан. — Коли велiтш їхати?
— Нинi, — одразу вiдповiв князь Святослав, — бери дружину i їдь з сонцем. Але я не кiнчив всього, мiй воєводо, — промовив князь Святослав, помiтивши, що Богдан хоче пiти. — Про все, що я говорив тобi, написано в харатiї. Але коли кесар Петро харатiї й дарiв не прийме або ж коли не стане на неї вiдповiдати, скажи кесаревi, що Русь i люди її не хочуть загибати, не бажають вони смертi й болгарам, i тодi скажи кесаревi Петру: князь Святослав iде на ви!
— Все зроблю, як ти велiв, княже!
За Днiпром свiтало, вже починало голубiти плесо, на березi Почайни, як чорнi птахи, що згорнули свої крила, похитувались хеландiї.
4
Гора, передграддя й Подол жили звичайним своїм життям. Вже на княжих i боярських нивах буйно виросло, викинуло колос, зацвiло й почало наливатись всяке жито, вже iз-за Днiпра з бортничiв* (*Бортничi — лiси, де стояли бортi (вулики).) чадь везла колоди iз пахучим медом, вже в дарницi київського князя на заднiпрянських луках покосили трави й перевезли до гороца, а грецькi хеландiї все стояли над Почайною...
Посол Калокiр не раз добивався до князя, зустрiчався з ним, запитував:
— Якою ж буде твоя вiдповiдь, великий княже? Князь Святослав дивився на хитрого василiка й розумiв його тривогу, бо днi йшли за днями, а сидiти сину протевопа на Почайнi було нудно й сумно.
Але ж князь не мiг дати остаточну вiдповiдь василiку, бо ждав тисяцького Богдана з Болгарiї, i говорив йому рiшуче, твердо:
— Я не iмператор ромеїв, щоб днесь шось вирiшувати, а завтра змiнювати. Велика Русь, багато земель у нiй, мушу в усiх князiв запитати. Послав до них гiнцiв своїх, жду тепер вiдповiдi. А хiба тобi недобре в Києвi-городi?
— У Києвi-городi менi дуже добре, княже, — нетерпеливився Калокiр. — Проте й додому час рушати...
— Як же рушиш, Калокiре? Днiпро висох, твої хеландiї через пороги не пройдуть, а по осенi з повною водою полетять до моря.
— Ой княже Святославе! — бiдкався Калокiр. — Так менi, либонь, доведеться у вашому Києвi-городi ще й зимувати...
— Нi, Калокiре, до зими не допустимо. А втiм, щоб побував ти в Києвi взимку, то не пошкодував би. Чудовий Київ i Днiпро влiтку, добре тут i взимку...
— Все ж волiю мати вiдповiдь з теплом, а не з кригою...
Незабаром Калокiр одержав вiдповiдь.
Ще далеко до свiтання, але сторожа на городницях дає знати, що нiч закiнчується.