Як себе почуває князь Володимир і його родина?
— Спасибі імператорам Василеві й Костянтину за любов і дружбу, — відповів Володимир, — скажіть їм, що я й моя родина почуваємо себе добре. Як же їхалось вам, василіки, в далекій дорозі?
— Дякуємо, княже, їхали ми швидко, й у твоїх землях приймали нас гостинно, але холодно нині на Русі, мерзли вельми...
Мерзли вони, правда, не тільки в дорозі — сюди, в Золоту палату, з'явились у холодних одягах — темних шовкових рясах, хламидах, сандаліях, через що аж посиніли, тремтіли.
— Що поробиш? — князь подивився на замерзлі вікна. — Зима на Русі сувора, зла... У Константинополі, либонь, і зараз тепло?
— Так, княже, тепло, дуже тепло, гаряче...
Слуги, що прибули з василіками, внесли тим часом дари від імператорів, поклали на лави добру зброю, оксамити, узороччя.
Князь Володимир подякував за дари, проте розумів, що не тільки це привело в зимову пору до Києва слів ромейських.
Вони й самі почали:
— Імператори веліли сказати, що, утверждаючи ряди давні, бажають любові й дружби з Руссю.
— Ми такожде хочемо токмо миру й дружби з Візантією.
— Але в старих рядах, княже Володимире, сказано, що якщо в землі Корсунській або в інших городах над Понтом Евксінським вчиниться брань і руський князь попросить у нас воїв, то імператори дадуть йому скільки треба, і нехай воює...* (*Василіки посилались на договір Ігоря 945 року.)
— Я читав ряди князів наших, Русь ніколи не просила помочі в імператорів ромеїв.
— Зате імператор Василь просить нині такої помочі в руського князя.
— Імператор Василь просить мене дати воїв?
— Так, княже, імператор Василь просить тебе дати йому в поміч шість тисяч воїв.
— Для чого?
Василіки розповіли, що в імперії неспокійно, бо в Малій Азії підняли повстання й оголосили себе імператорами небіж покійного імператора Никифора Вард і полководець Склір.
— Ці самозванці-імператори спираються на вірмен і арабів, вони ведуть на Константинополь тисячі грузин, коли ж перейдуть Гелеспонт — Візантії буде важко, страшна загроза повисне й над Руссю.
— Я вислухав вас, василіки, але не можу дати зараз відповіді, мушу радитись з дружиною своєю, — сказав Володимир.
Чи повірив на цей раз князь Володимир василікам ромеїв? Ні, він не вірив їм, не міг вірити.
Володимир розумів, що над Візантією нависла смертельна загроза — поразка імператора Василя в Малій Азії була б загибеллю для нього, поруч з Константинополем лежить Болгарія — досить іскри в Малій Азії, і вона також встане, збере останні свої сили, піде проти Візантії.
Немає згоди в імператора Василя й з німецькими імператорами; якби він хоч трохи надіявся на Оттона, то не послав би своїх василіків до Києва; Німецька імперія притаїлась і жде, досить імператору Василеві програти битву в Малій Азії, Оттон піде на Константинополь, разом з ним рушать і роздеруть на шмаття Візантію Угорщина, Чехія, Польща.
Коли б князь Володимир знав, що Болгарія вже підводиться, збирає свої сили, починає з Візантією останню битву, коли б він знав, що Німеччина після поразок у битвах з слов'янськими племенами над Варязьким морем і жорстоких боїв у Південній Італії обливається й стікає кров'ю, коли б він зрозумів, що Польща, Чехія, Угорщина тільки й мріють скинути ярмо Німецької імперії, він, маючи велику дружину й поміч усіх земель Русі, сміливо пішов би до берегів Дунаю, помстився б за батька й кров множества руських людей, зробив би останній і рішучий удар по Візантії.
Пізніше досить було йому кинути клич у землі, щоб руські люди йшли проти Візантії, і вони стали під його знамена, рушили на ромеїв, били їх і розбили.
Слухаючи василіків імператора Василя, князь Володимир стояв перед таємничим, невідомим світом, у якому народжувались і зникали племена, землі, імперії, він однаково ненавидів Східну Римську імперію і нову Німецьку імперію, перед ним були ворожі Схід, Полудень, Захід, у цьому тривожному, розбурханому морі він думав і дбав про Русь.
Через це князь Володимир вирішив утвердити мир і дружбу між Візантією й Руссю, але помочі давати їй не хотів.
Василіки пішли. Бояри й воєводи, що були в Золотій палаті, прикипівши до вікон, довго дивились, як вони виходять з терема, крокують двором, зникають у воротях.
— Туго зараз імператорам, аще доводиться серед зими посилати василіків у Русь, — хижо засміявся Воротислав — верткий, темнуватий, схожий на хозарина боярин, що замолоду гостював, не раз бував у Візантії. — Як журавлі, витягають ноги з снігу, захрясли. Біда — зима! Ха-ха-ха!!!
Князь Володимир посміхнувся — суворий сміх у боярина, але справедливий, — ромеї захрясли, і не тільки в Києві — у себе, на батьківщині.
У палаті потеплішало — надихали люди, сонце вже встало з-за Дніпра, надворі мороз, а проміння любаве, гріє.
— Так що ж скажемо василікам, дружино моя? — запитав князь.
Перший вийшов наперед і став перед князем той же Воротислав.
— У кожному ділі користь треба мати, — сказав він. — Імператори думають про своє, руські люди такожде дбають про себе... Ми, княже, дуже вже багато пролили крові на бранях з ромеями, багато ратоборствували, а нічого мечем не добились.
Воєвода Вовчий Хвіст підтримав Воротислава:
— І не можемо, не можемо, княже, іти на брань нині... Золота палата шуміла, потоки рожевуватого проміння бились у стіни, грали на знаменах, доспіхах княжих.
— То не дамо помочі імператорам? — промовив князь.
— Чому ж? — став суворим Воротислав. — Я цього не говорю, княже. Я говорю про мир з імператорами, а не про брань.
— Не розумію, мужі мої, — здивувався Володимир. — Що ж єсть мир, а що брань?
І тоді вже кілька бояр і воєвод, перебиваючи один одного, з а чали:
— На брань ходили князі Олег, Ігор, Святослав — і загинуло множество людей, пролилася кров, все бездоб, всуе, марно...
— Мудра була княгиня Ольга — не з дружиною їздила до Царгорода, а з мужами, слами, купцями, говорила про куплю й продаж, хотіла по свойству стати родичкою імператорів.
Князя Володимира болісно вразили ці слова, — так, його баба Ольга, він достеменно знав це, бувши в Константинополі, хотіла й домагалась, аби імператор дав у жони отцю його Святославу порфірородну дочку, але, дяка богам, цього не сталось — він народився не від царівни, а від рабині Малуші.
Володимир відповів боярам сердито, зло:
— Княгиня Ольга, най прощена буде, не досягнула нічого з куплею-продажем, не стала родичкою імператорів.
— Так то ж худо, худо, княже... — почулись голоси.
— А чому? Говоріть, мужі!
І бояри, воєводи, мужі і говорили:
— Княгиня Ольга не домовилась про куплю й продаж, але ми торгуємо й будемо торгувати, без того не можемо жити.
— Вона не домовилась про віру, а подивись, княже, і в городі Києві, і скрізь по Русі повно християн...
— Наші боги вже не допомагають нам, княже, не можемо жити по старому закону й покону, хто захистить нас і тебе?
— Життя многотрудне стало, княже, маємо землі, а йдуть вони супроти нас, маємо достатки, а кругом татьба.
— Не токмо ми, а й ниці люди обертаються до Хрис-та — якщо не на землі, то на небі буде ліпше... Христос утверждає багатого й бідного, перед ним усі рівні, а по смерті дасть рай.
— Бачив я ікону грецьку, — гірко посміхнувся Володимир, — добро тим, що сидять одесну бога, горе тим, що в геєні вогненній.
— Суди справедливо, княже...
Це була, власне, не перша така розмова з боярами й воєводами — князь Володимир сам бачив, знав, що старі закони й покони вмирають, на требищах перед старими богами згасають вогні, не кладуть жертви, на Горі, в городі Києві і скрізь на Русі люди шукають нової віри — багатий, щоб ствердити свої права, бідний, щоб вірити в будь-що, хоч і в рай.
А хіба сам він не думав про це, коли ходив у далекі походи, спав просто неба, дивився на землю й таємниче небо, думав про себе й множество людей?!
До нього й приходили благовісники, проповідники, вчителі інших вір: священики папи римського, мулли чорних булгар, що вірили в Магомета, на руїнах Саркела князь Володимир довго розмовляв з ребі Ійохонаном Бен-Закаєм* (*Ійохонан Бен-Закай — син справедливості (др.-євр.).), що всіляко хвалив і називав єдино справедливою свою віру.
Але князь Володимир неподільно пов'язував у своїй уяві віру з життям: нелюбі були йому благовісники папи римського, що говорили про неминучу перемогу католиків у всьому світі, гидкі ропати* (*Ропати (у чорних булгар) — мечеті.) булгарські з обмиванням тілес, де падали ниць перед невідомим богом, крихка віра в хозар, що блукають по всьому світу.
"Христос освячує державу, князя і бояр, ницих, всіх благословляє, обіцяє рай праведникам, пекло злим", — ні, немарно віра ця гряде в світі, владно вступає й на Русь.
— Я й дружина моя, — каже князь Володимир, — думали над тим, про що просять нас імператори ромеїв, і дамо їм допомогу — шість тисяч воїв.
Воєводи Гори задоволені, це вони обіцяли князеві зібрати, спорядити, дати коней і зброю воям.
— Але, — продовжує князь, — даючи допомогу Візантії, хочемо говорити й про нужди наші та ще про те, аби між нами й імперією були мир, любов, дружба, дондеже світить сонце.
Василіки, схвильовані й підбадьорені таким початком розмови, слухають толковинів, що переказують слова князя.
— Ми утверждаємо й вимагаємо, щоб імператори твердо й несхитно блюли ряди колишні.
— Імператори утверждають, — одноголосно сказали василіки.
— За поміч нашу, яку даємо нині, Візантія мусить дати дань: по десять гривень на кожного воя, а тисячу гривень городу Києву.
— Імператори згодні дати дань на воїв і городу Києву.
— Мій отець князь Святослав, — вів далі князь Володимир, — уклав у Доростолі з імператором Цимісхієм ряд, за яким і руські, і ромейські вої повинні були залишити Болгарію. Князь Святослав пішов звідти, чому ж акрити ваші нині стоять на Дунаї?
— Візантія затрималась у Болгарії, бо там повстання, земля воює з землею...
— Не будемо заважати чужим землям, дбаймо про своє.
— Візантія піде з Болгарії, — урочисто сказали василіки.
Князь Володимир у цей час порадився про щось з боярами й купцями, що дуже уважно слухали толковинів.
— І про куплю нашу будемо говорити, — продовжив тоді князь Володимир, — наші купці мусять ходити до города Константинополя, як ваші ходять до Києва і всіх городів Русі... Ви ж їх не пускаєте до города, замикаєте у Мами* (*Мама — монастир Мамонта.), водите до города по півста й не більше, ставите на їхні товари свої ціни, а нам продаєте що хочете і по своїй ціні.