Павка вискочив наперед і попросився:
— Візьміть нас на жмура. Я — басист, він — альтист, а отой — вторий тенор. Ми знаємо всі траурні марші з Шопеном включно... Хоч одного когось візьміть...
— А валторни серед вас немає?.
— Ні, валторни немає, — признався Павка.
— Нам хоча б поїсти, — уточнив Боцман. Оркестр пішов.
— У Конотопі, мабуть, бабине літо.. .Танці, більярдна. — замріявся Тонясик.
— Якби ж ти не програв годинник, який я придбав на першу в житті получку, зараз би не голодували, — уточнив Славко.
— А ти бачив його кий із футляра? З таким києм я б чемпіоном став. А ти, чим ловити ґаву, міг би й наклейку послинити...
— Ага, послиниш, як два мурмила зиркають.
— Пішли початуємо під Домом офіцерів. Учора вгледів темний кут, куди вони ходять відливати після пива. Виберемо бухгалтера з портфелем, Павка його завалить правим у щелепу, а ми обшманаємо, — підкинув ідею Боцман.
— Спіймають. Окрім нас, ні на кого й подумати. Ні, повертаємось на вокзал. Будь-що, а сьогодні мусимо поїхати, — скомандував Павка.
— Холодно на даху, — заскиглив Боцман.
— Прикинемось носильниками. Беремо речі, заносимо до вагону і залишаємося. Поки провідники розберуться що до чого, потяг набере швидкість. Не стануть же вони зривати стоп-кран! Подолаємо перегін до Кандалакші і вліземо в наступний, — підбадьорив Павка.
На пероні вирувала посадкова шарпанина. Вздовж поїзда, що готувався до відправлення, від голови до хвоста, туди й сюди сновигали знервовані пасажири — чоловіки, жінки, діти. Квіти, сльози, поцілунки... Від'їжджаючі і проводжаючі шукали свої вагони, надривалися під важкими валізами, але довірити їх настирливим замазурам не зважувалися. Одна дамочка, у блакитній шубці поверх червоної сукні, вже зовсім, було, найняла Манюню, але підскочив морський офіцер із кортиком на боку, поцілував у щічку і перехопив чемодани.
— Нас просто бояться. Не наймають навіть задарма, — зажурився Боцман.
— А що ти хотів? Брудні, нечесані, пожмакані, стрижені під бокс, ще й очі світяться, — підштрикнув Павка.
Бігаючи вздовж вагонів, вони не минули жодного провідника, щоб не попроситися.
Розповідали свою історію, показували документи, але поїзди уходили, а вони знов і знов залишалися на пероні. Рано темніє в Заполяр'ї. На путях уже пихтів останній поїзд, і Боцман втратив терпіння.
— Може, все-таки, на дах?
— Це ж тобі не двадцять хвилин до Сейму, це ж — швидкий. Чотири години пре, не зупиняючись. А нагорі — дощ зі снігом. Геть задубіємо, — засумнівався Манюня.
Обійшли потяг ззаду і, стрибаючи по шпалах сусідньої колії, перевірили двері усіх чотирнадцяти вагонів: жодна не піддалася. Ось уже вікна напнулися теплим домашнім світлом; пасажири, перевдягнувшись у дорожнє, ретельно вмощували свої постелі; проводжаючі покидали вагони.
— Чіпляємось до підніжок! — скомандував Павка.
Манюня з Боцманом вдвох, спина в спину, вмостилися під лядою на вході до переднього тамбуру передостаннього восьмого вагону, а Павка, щоб, бува, вони не повипадали, натягнув поміж поручнями впоперек виходу їхні ремені.
— Головне: не позасинайте, бо що я скажу вашим матерям? — напутив він братчиків.
— За себе дбай, — погодився Боцман.
Павка пристроївся під заднім тамбуром сьомого вагону — спиною до вітру, обличчям до друзів — і примотав ліву руку ременем до поручня. "Ну, й чим не купе? Зверху — "дах", по боках — "стіни"; хіба що "двері" навстіж... Нічого, до першої зупинки якось протримаюсь". Потяг прудко набрав швидкість, і холоднючий мокрий вітер шарпнув по спині. Миготливі вогники цигарок з-під сусіднього вагону заспокоювали: раз палять — значить живі! "Наше щастя, що дощ вщухнув. Зовсім би піпець!" — Павка якнайглибше підліз під ляду, зіщулився у жмут і притиснувся головою до верхньої сходинки. Так би він і тремтів він на приступці, аби не щасливий випадок. Раптом двері над ним розчахнулися, з вагону вирвалося світло, і пролунав жіночий зойк. Павка подумав, що, побачивши його, пасажирка злякалася, і щоб її заспокоїти, визирнув з-під ляди та привітно помахав вільною рукою: мовляв, не бійтеся, все під контролем. Жінка ж, побачивши у себе в ногах живу голову, відсахнулася від пройми і так заверещала, що збіглися провідники. Вони задерли ляду і затягли скарлючене тіло до вагону.
— Там ще двоє, — видохнуло тіло, вказавши на сусідній тамбур.
Усіх зібрали у службовому купе сьомого вагону, напоїли чорним чаєм, і Павка мальовниче описав епопею.
— Скільки років працюю, а таких зайців ще не бачив! — признався старший провідник з білими "Тарасовими" вусами.
— Вони ж до нас, здається, підходили: просилися до Москви. За чай із цукром з вас по тридцять копійок за стакан, загалом карбованець, — вирахував молодший провідник.
— Ви хоч знаєте, скільки коштують квитки у швидкому поїзді? — спитав старший, і Павка витрусив на столик кілька мідяків.
— Не придурюйся. По п'ятдесят рублів з кожного, і їдьте до самої Москви.
— Це все.
— Ну, якщо не хочете платити, висадимо в Кандалакші. Поки що посидьте у проході: щоб ми вас бачили.
Як мило у теплі, хоч і на відкидних стільчиках! Тільки-но провідники зачинилися у своєму купе, зайці рушили шукати краще місце. В самій голові поїзду вони натрапили на геть порожній вагон і сховалися у багажні ящики, що попід нижніми полицями. Павка згорнувся калачиком, угрівся і заснув. Прокинувся він від брязкання зчіпок; виліз із схованки, виглянув у вікно і прочитав: "Петрозаводськ". Гукнув товаришів, — тихо. Заглянув у тамбур, — лише тютюновий сморід від "Прими".
"Не витерпіли слабаки; вилізли покурити, а їх застукали!"
Павка сходив у туалет і пішов до провідників.
— А це ще хто такий? Ми ж вас у Кандалакші висадили! — вигукнув молодший.
— Я спав у ящику.
— Повезло тобі. Чорт із тобою, їдь.
Ленінградський вокзал у Москві сяяв чистотою і нагадував музей. Стоячи на видному місті, навпроти входу з перону, Павка зустрічав усі поїзди, що прибували з півночі. З вагонів вивалювалися юрби пасажирів, але Славка з Тонясиком серед них не було. Наблизилася ніч, і диваком, що стовбичив під пам'ятником Леніну, зацікавився черговий міліціонер. Перевіривши документи і вислухавши оповідання, він розпорядився:
— Квитка немає, — геть з вокзалу. Тут тобі не нічліжка!
— Якщо я піду, ми розминемося, а що я скажу їхнім матерям? Товаришу старшина, обіцяю: тільки-но зустрінемось, одразу переберемося на Київський вокзал.
Павка вийшов на площу і перевірив найближчі автомати газованої води. "Улову" вистачило на білий батон і газету "Правда". То був спеціальний випуск, з товстою вкладкою, присвячений Вересневому Пленуму ЦК КПРС. Павка розстелив газету на підлозі і заснув: вночі прибуття не очікувалось. Попри жорсткість постелі йому приснився дивний сон. Начебто, він у складі великого естрадного оркестру — п'ять саксофонів, чотири труби, чотири тромбони, скрипка, флейта, фортепіано, контрабас і ціле сімейство барабанів — грає на тромбоні. Толян Панченко під сурдину виводить "Караван" Елінґтона; Дідок підхоплює мелодію на саксофоні; Боцман скубає контрабас, а Манюня дріботить на барабанах і чахкає по тарілках. "Коли ми встигли навчитися?" — дивувався Павка. Прокинувся Павка від гучномовця, який сповістив про прибуття вранішнього потягу з Петрозаводська. Підскочивши, він обдивився всю прибулу публіку, але своїх не побачив і знову узявся за газету. Батьки з року в рік виписували "Правду", але він нею не цікавився. Наразі ж, після кожного поїзда він перечитував усі дванадцять сторінок, знизу доверху, від дати випуску до адреси видавництва. Нарешті, після п'ятого прочитання він угледів розгублених братчиків: гарячкувато розмахуючи руками, вони проходили повз нього.
— Далеко зібралися?
— Розумієш, Павко, цей покидьок вболіває за "Спартак"! — кипів Боцман.
— А що твоє "Торпедо"? Хто там є, окрім Стрєльцова?— парирував Манюня.
— Стрєльцов — геній футболу!
— Лобановський — геній футболу!
Павка здивувався беззмістовності суперечки, адже обидва вболівали за Київське "Динамо".
— Я вже другий день тут стирчу.
— Цей бовдур позвав покурити; там нас провідники застукали і висадили у Кандалакші. Далі вже їхали з пересадками, — пояснив Боцман.
— Обережніше з "бовдуром", бо юшкою умиєшся, — огризнувся Манюня.
— Він ще ображається!
Підправляючи шабельтас, до компанії підійшов сержант.
— Ну, що? Всі в купі? Ось вам по п'ятаку на метро і дуйте на Київський вокзал, щоб я вас не бачив. На приміському пероні знайдете чергового старшину — такий високий, з вусами, справжній дядя Стьопа. Привітайте його від мене, і він вам допоможе.
На приміській платформі Київського вокзалу справді чергував довжелезний старшина з вусами від Тараса Бульби. Він перевірив документи, прослухав сповідь і наказав бригадиру приміського потягу підкинути трьох зайців.
— Прибудете до Малоярославця, звернетесь до мого приятеля, теж старшини. А тут ви мені не потрібні, — напутив "Бульба".
Так, естафетою від одного чергового міліціонера до наступного, від Малоярославця до Сухинічів, від Сухинічів до Брянська, блудяги дісталися Хутора Михайлівського і з полегшенням зітхнули: Україна.
Конотопська поїзна бригада ретельно зачинила всі двері.
— Це ж треба: подолати тисячі кілометрів, щоб перед самим домом свої викинули на перон! — обурився Манюня.
— Гляньте туди: хіба то не Фіма Гегіль, переодягнений у залізничника, — Славко указав на провідника, який, задравши пику, сигналив жовтим прапорцем з останнього тамбура.
— Авжеж, він, — підтвердив Боцман.
— Нумо, пускай, — наказав Павка.
— Не можу. В потязі ревізори. Якщо застукають, мене виженуть і загуркочу я в армію.
— Що ти верзеш? Роззяв очі! Відчиняй, кажу, протилежні двері, щоб нас не помітили, — розізлився Павка.
Ти щось маєш з собою? — поцікавився Боцман, щойно потяг рушив.
У Фіми знайшлась літрова банка з вареною картоплею, приправленою шкварками з цибулею, та чималий шматок чорного хліба. Картоплини добували чорними пальцями і розжовуванням себе не утруднювали. Коли ж на донці залишилась остання, Славко невпевнено запитав:
— Я доїм?
— Їж, Цуценятку, їж, — підбадьорив Тонясик.
Із Славка вирвався непристойний звук.
— То я ротом! — спішно пояснив він.
— А казали, що ви в Одесі. Начебто, влаштувалися на торгове судно, і вже попливли до Сінгапуру, — сказав Фіма.
— Де ми тільки не плавали...