Парад планет

Тракторо­завр Хома тішився, що ці акариформні кліщі не загро­жують йому якимось інфекційним захворюванням, проте й журився, що вони здатні завдати шкоди сільскогосподарським рослинам у "Барвінку", адже він трудиться коло землі.

Крім прикритих відчуттів, звідував у цей період трак­торозавр Хома й відчуття приємні, коли барвисті мете­лики, спершу появляючись у галюцинаціях, матеріалізу­вались, і він їх бачив, милувався — хай то під дірявим накриттям тракторного стану, куди задував холодний осінній вітер, чи на колгоспному подвір'ї, коли доставляв силос на корівник... Метелики творили феєричне видиво, що налаштовувало тракторозавра Хому на святковий лад, і він милувався мінливою пістрянкою, таволговою гострянкою, звичайною лишайницею, совкою мома, очкастою зубчат­кою, звичайною ведмедицею, сріблястою лункою і стяжівками — голубою, жовтою, червоною!

Це були найкращі хвилини в житті тракторозавра Хоми Хомовича Прищепи, коли він бачив довкола безліч ме­теликів, яких ніхто не бачив, але, звичайно, не можна сказати, що в нього були метелики в голові, раз їх не було в природі в таку осінню непогідь.

Коли в тракторозавра Хоми нагрівалась коробка пере­дач, або самоперемикалась передача, або вмикалось дві передачі одночасно — тоді він спізнавав геть дивний стан: начебто він полуниця з вусами та з червоними ягодами, яку хочуть схрестити з безвусою полуницею, що має білі ягоди... що він обернувся на графік залежності коефіцієнта завантаження технологічного комплексу машин від площі посіву культури кукурудзи... А ще — ніби він обернувся на пісню, яку співано колись, а вона й досі звучить у повітрі: гей, гук, мати, гук, де козаки п'ють, і веселая та доріженька, куди вони йдуть...

Глибокі надра підсвідомості тракторозавра Хоми, космічні провалля його психіки — з допомогою яких унормованих закономірностей можна їх осягнути? Тут безсилі як яб­лунівський механік першої руки, так і доктор Фрейд із його суб'єктивно-ідеалістичним ученням. Бо який механік, бо який Фрейд пояснить явище — коли вузли й деталі тракторозавра Хоми змащували в'язким трансмісійним мас­лом, він почувався географічним парадоксом, себто озером Балхаш, яке, розташоване в краю із сухим континенталь­ним кліматом, одну половину має прісної води, а другу — солоної? Як, виходячи з постійної боротьби між свідомим і підсвідомим, доктор Фрейд зумів би пояснити відсутність розжарювання в лампах освітлення тракторозавра Хоми, несправність проводів, запобіжників, — за такої ситуації він сам собі здавався дерев'яною скульптурою Христа скорботного з Молчинського монастиря XVII століття в Путивлі?

Не тільки доктор Фрейд, не тільки його послідовники Фромм і Хорні, не тільки заповзятливий механік із кол­госпу "Барвінок" нездатні збагнути цей самодіяльний і, можливо, рукотворний феномен, пойменований тракторозавром Хомою. Не годен до кінця збагнути й сам автор, котрий, здається, повинен знати грибка маслючка як своїх п'ять пальців. Але не знає! Тому-то автор страждає й мучиться від безмежності свого героя, від його невичерп­ності, від його невбувної загадковості, якої з часом не меншає, а більшає, й абсолютна істина про Хому відсу­вається все далі й далі, підтверджуючи справедливу думку, що до осягнення абсолютної істини можна лише прагнути — й ніколи не осягнути.

РОЗДІЛ П'ЯТДЕСЯТ ТРЕТІЙ,

де мовлено про загадкову душу Мартохи, яка завжди зостається жінкою, тому-то подавай їй хоч тракторозавра, а також про несподівані метаморфози, що вїабулися з Хомою від магічного чару українських пісень і поцілунків жіночих уст

А рідна жінка Мартоха?..

А та Мартоха, якій у молодості не треба було запаски, коли і в плахті гарна, про яку ніхто не казав, що лінива дівка — в неї не метена долівка, яка і воза не возила, а двір Хомі украсила, себто віддалася за грибка маслючка цнотливою? Еге ж, як ота Мартоха, яка ходила в нездо­ланному поясі цнотливості, поки старший куди пошлють літав до Америки?

Ну, сваряться жінки з чоловіками, коли їх горілка з ніг збиває, якщо були колись хазяями, а тепер бовкунами їздять, які знають своє діло мірошницьке — запустять та й мовчать. Але ж потім хіба якась не помириться, хіба не пригорне до грудей отямленого ледаря чи п'яницю, бо хоч ледар чи п'яниця, але свій! А Хома, в тракторозаври записавшись, не став ні ловкачем, ні вайлуватим, ні марнотратом, не скалічився й не постарів, і Мартоху не розлюбив, то чого б їй гзитись? То чого б їй гзитись, коли він як був трудівник із трудівників, то й зостався, коли він навіть попереду прогресу випхався далеко, став­ши лицарем науково-технічної революції?

Гай-гай, у жіночій вдачі сам чорт роги ламав ще тоді, коли наші пращури їздили в Крим по сіль на чумацьких мажах, ламають чорти роги й тепер, коли, дивись, новітні чумаки в скафандрах возитимуть корисні мінерали аж із-за Персея, Кассіопеї, Цефеї, причому як транспортний засіб використовуватимуть не космічні літальні апарати, а навчать­ся експлуатувати комети — хай та комета Цзицзіньшань I із сімейства Юпітера, комета Джакобіні — Ціннера чи комета Джикласа.

"Може, й справді почалося з того, що я позичала колись Хому отій пройдисвітці Одарці Дармограїсі за породисту телицю? — снувались думки в Мартошиній голові. — Мала чоловіка, а тепер — тракторозавра!" Здавалось, від маркітних думок Мартоха не бачить світу, як сліпа курка зерна. Й скрізь, де ногою ступить, снувалась їй із душі русальна пісня, тільки без голосу, самим сухим пошептом: "Сиділа русалка на білій березі, просила русалка в жінок намітки: "Жіночки, сестрички, дайте мені намітки, хоч не тоненької, аби біленької"".

Яблунівські дівчата й молодиці, дивлячись на сновиду Мартоху, перешіптувались докірливо між собою:

— От тобі, бабо, й Юрія!.. Може, хоче знайти молод­шого від Хоми, закортіло їй молодої хмільної браги?.. Налилось від жінки Хомі добра аж через вуха, й куди тільки голова сільради й голова колгоспу дивляться, що грибок маслючок тиняється, мов старець попідтинню. І наші чоловіки на машинах роблять, але ж ночують удома, знають наш догляд. Ну що з того, що Хома вже тільки до пояса людина, а від пояса машина? Може, він перший, але не останній, і наші хазяї такої долі колись не минуть, то що, виганяти їх із хати, дітей сиротити? Неспроста подейкують, що Мартоха жила з лебедем, коли Хома літав до Америки, либонь, той лебідь закрутив їй мізки.

Так гомоніло яблунівське жіноцтво, в якого завжди на чуже горе озивалося серце чулістю й співчуттям. Либонь, не одна б уже приманила Хому в прийми, щоб скуштувати ласки обійденого долею тракторозавра, тільки побоювались Мартохи, яка не розривала шлюбу з ним...

Пізньої нічної години, коли в таку хвищу добрий гос­подар і пса на вулицю не вижене, тракторозавр Хома капцанів од холоду під дірявим накриттям тракторного стану поміж інших агрегатів. Сьогодні доставляв бурякову гичку з поля до корівника, ввечері йому перевіряли й регулювали зазор у підшипниках передніх коліс, і тепер колишній старший куди пошлють почувався так, наче йому в механічних нутрощах ворушаться рівноногі рако­подібні, а ще різноногі ракоподібні, а ще коренеголові ракоподібні, а ще різнобарвно розмальовані креветки й що скоро вони з механічних нутрощів переберуться аж до серця!

Наче від вітру скрипнули вхідні двері, й тракторозавр Хома, що перебував у полоні такого кошмару, лише зго­дом відчув, що хтось торкається до його правого перед­нього колеса. Отямлюючись, він закліпав підсліпуватими фарами, заморгав намореними очима — й злякано скрик­нув. Еге ж, злякано скрикнув, бо поряд із ним на це­ментованій долівці стояла людська постать, озута в забо­лочені гумові чоботи, з яких стікала брудна вода, й так само краплі води скапували з брезентового дощовика, мерехтіли на терновій хустці, якою обвірчено голову.

— Мартохо! — впізнаючи свою рідну жінку, прошепотів тракторозавр Хома, й щось йому жалібно схлипнуло — і в грудях, і в радіаторі.

Мартоха, осяяна світлом фар, кліпала повіками, й карі її очі горіли нелюдським стражданням. її мережана синіми жилками ліва рука тремтіла на рубцюватій шині переднього колеса, до якого пристав польовий розквашений грунт, стебло мишійки, клаптик бурякового листка.

— Хомо! — прошелестіли її вуста так, як шелестить самотній пожовклий листок на гілці.

— Це ти, Мартохо? — не вірив тракторозавр.

— Це ти, Хомо? — не вірила Мартоха.

Й тракторозавр Хома відчув, що непритомніє. Глуха млость пронизала його машинно-людську структуру, У вухах почувся дражливий віддалений шум, а в механізмі повороту затремтів важіль гальма, завібрувала регулю­вальна гайка, задеренчала тяга муфти повороту, кон­вульсійно сіпалась педаль гальма головної муфти зчеп­лення, йому здавалось, начебто летить по довгому й темному коридору, далі начебто з коридора винесло на стернисте незоране поле й лемеші плуга, не заглиблю­ючись у землю, лише збивають їдку й задушливу куряву.

Раптом Хома відчув себе начебто зовні свого фізичного тіла, тобто він уже не був тракторозавром, вийшов із своєї верхньої людської й нижньої машинної частини, тепер тракторозавр стояв на осінньому сивому полі під низькими повстяними хмарами, іскрився мокрою кабіною і дивував завмерлим людським тулубом у кабіні, а Хома навіть погладив долонею фару, наче не вірив...

І тут його оточили добрі істоти, які раптом стали не просто добрими істотами, бо він поміж їхнього натовпу в осінньому яблунівському полі, пропахлому полином і зів'ялою травою, впізнав свого батька Хому, що всміхався з-під споловілих брів жолудевими очима, баба Явдоха всміхалася беззубими яснами, коло баби Явдохи дід Захар стояв босоногий у полотняних штанях, по кощавих щоках зміїлись жмури буйної радості, що знову пощастило по­бачити внука Хому. А де ж мати Варвара? Й побачив матір, що світилась німбом ясного обличчя, а за матір'ю стояли односельці, які повмирали раніше, а також родичі із сусідніх сіл, а також фронтові побратими, з котрими випало у війну спізнати крутої солдатської долі. А ще поміж химерних доброзичливих істот, поміж рідних та знайомих побачив він трактори всяких марок, які випа­дало бачити по війні й до війни не тільки в Яблунівці, а й по світах, і його осяяв здогад, що це ж його родичі по лінії трактора, що ці механічні родичі давно чи недавно теж повмирали й тепер зустрічають у потойбічному світі, мов рідного...

Й тут, у полі, ступаючи босоніж по колючій стерні, засяяв не так чоловік із плоті, як чоловік, зітканий з тонкого струмування світла.