Він дивився на мене, як вовк на свого приборкувача, — говорив Потоцький після меси, завітавши до патера Юстовського в ризницю.
— Дикунство, вельможний пане! Неприборканість степового коня, що ніколи не знав уздечки, — смиренно вигинався патер, вітаючи свого грізного духовного сина.
Потоцький ледве помітно всміхнувся.
— Він уже раз відчув на собі володареву руку, але після міцного нагая треба дати йому трохи вівса.
Патер здивовано й незрозуміло дивився на Потоцького.
— Ну, так, або шматок хліба, якщо це зрозуміліше пану пробощу. Здається, наше панство трохи пошарпало його хутір? — спитав Потоцький.
— На жаль, так, вельможний пане. Разом із Баличиною землею витоптали чотири волоки його пшениці і спалили кілька скирт.
— А як поставилося козацтво до його навернення в католицьку віру?
Юстовський зітхнув і журливо схилив голову.
— Як і належить хамам. Тільки заможніша старшина, що сама прагне шляхетства, зрозуміла його. Проте хіба хто-небудь зважає на те бидло...
— Від ворон відстав, а до пав не пристав, — зареготав Потоцький, блиснувши сліпучо-білими зубами. — Так ось передайте цьому шляхтичеві ех genere chamorum //З хамського роду (лат.)//, що я сплачу йому всі збитки, якщо він ступить до мого війська. Цікаво мати на своїй псарні цього приборканого вовка. Я дам йому проповідні листи. Хай він сформує нам новий козацький полк. І скажіть йому, що коли він справді вірний син католицької церкви і оборонець ойчизни, то за два місяці він мусить показати мені той полк, вимуштруваний на кшталт угорської гусарії або моїх улюблених драгунів.
Патер Юстовський це вірив своїм ушам.
— Яка шляхетність! Який жест, повний величі, — жест, гідний стародавнього Риму! — захоплено белькотів він... — Простягти руку ворогові, хамові... Винагородити в сто разів за збитки, що заподіяли йому інші... "Блаженно черево, що тебе породило, і cocцi, що вигодували тебе", — скажу я словами євангелія.
Потоцький задоволено покручував мусянжеві вуса.
— Вчора я відмовився вiд дальших послуг капітана Свендборга, — недбало кидав він слова. — Ці шведські ландскнехти не складуть собі ціни. Чому не взяти на їх місце цього шляхтича подлєйшогo гатунку?! Я гадаю, що він виправдає себе. До речі, я хотів вручити пану пробощу на бідних його парафії трохи грошей. Я буду дуже радий, якщо пан пробощ так улаштує справу з цим хлопським отаманом, що не я запрошую його до себе, а Горленко сам запропонує мені свої послуги.
З цими словами Потоцький витягнув з гаманця щупку блискучих червінців і недбало кинув на срібний піднос.
Патер Юстовський упадав коло Потоцького, як голодний кіт коло сирого м'яса, супроводячи його до колебки. Потім повернувся до ризниці, нашвидку перелічив гроші, один червінець укинув до карнавки на бідних, а решту собі в кишеню і крикнув служникові, щоб подавали обід.
Юстовський поставив справу так, що не Потоцький запрошує Горленка до себе, а він, Юстовський, умовив Потоцького прийняти пана сотника до свого війська. Горленко ухопився за цю пропозицію, як за дар божий. Нова посада звільняла його раз назавжди від зустрічі з Баликою та з іншими козаками.
Гаряче взявся він до роботи. І, діставши проповідний лист, набрав "гультяїв" із колишніх співучасників Mocковського походу. День і ніч був він cepeд своїх козаків, стежачи за кожною підковою, за кожним жупаном, кожною шаблею й уздечкою. На прохання Юстовського, yгopський поручик Кніпріц пояснив йому принципи німецького військового ладу. Горленко добре запам'ятав кожну дрібницю, і коли через два місяці відбулося урочисте оказування нового полку, він міг зробити честь королівському палацові.
Потоцький задоволено мружився, пропускаючи його повз себе урочистим маршем, потім покликав Горленка.
— Пане сотнику, дарую вам полковницьку булаву та маєток Мостище, — урочисто сказав він, — і сподіваюся, що пан і далі буде таким же дбайливим отаманом і виправдає свою нову гідність.
На цей раз Горленкові не підказували. Чемно вклонившись, він схилив коліно перед своїм сюзереном і побожно припав до його руки.
Брацлавщина саме тоді залюднювалася. Вона була суміжна із степом, де кочували татарські орди, тому і життя тут було під постійною загрозою нападу, і тільки міцні замкові мури могли врятувати брацлавів від щохвилинної небезпеки. Ось чому першими прийшли сюди магнати-колонізатори з своїм військом, під обороною якого почували вони себе безпечно. І стала Брацлавщина країною великих латифундій, де кожен магнат володів мало не цілим повітом, а втікачі-селяни оселялися на неораних землях, але вже наданих магнатам від королівського уряду.
Залюднювалася країна швидко. Фільварків тут ще не було. Але чималі прибутки волинських та галицьких магнатів не давали спокою брацлавському панству. І, перетворюючи свої мрії на дійсність, почали вони наступати на селянина.
Посипалися данини за данинами, толоки за толоками, а толоки почали перетворюватися на панщину, та не завжди скорялися їй степовики. Звикли вони до військової небезпеки, до боротьби з татарами, з природою й хижаками. Загартовані в боротьбі, опиралися вони панським зазіханням, і якщо магнатові, оточеному військовою силою, щастило визискувати, то це вже було не під силу дрібному дідичеві, бо він щохвилини стояв віч-на-віч із своїми підсусідками чи то слобожанами.
Ставши вірним васалом Потоцького й потрапивши до магнатського палацу, щоправда, не як гість, а як двірський полковник, Горленко відчув, що доведеться перебудувати все своє життя. Треба й причепуритися за модою, і хату оздобити по-європейському, щоб не сором було привітати гостей. Треба й челядь пристойно одягнути, і ридван замовити, і дружину привчити до шляхетських звичаїв та витівок. А на це треба грошей і грошей.
І взявся він за свою челядь та хлопів.
Сплачували вони йому різні данини, приходили кілька разів на рік на толоки, але панщини в них не було, і звалися вони не хлопами, а делікатно — підсусідками.
Знаючи їх завзяту вдачу, Горленко не був певний, як вони поставляться до його зазіхань. Зопалу вони могли підпалити хутір, а Горленко був надто обережний, щоб рискувати своєю садибою.
Ось чому почав він спроквола домагатися свого.
Він мало не подвоїв толоки, скликаючи селян або гатити греблю для рибного ставу, або орати землю під озимину, або молотити, або капусту квасити.
Поспільство бурчало:
— Та невже так можна, пане полковнику? Щохвилини відриваєшся від господарства. Ані змолотити, ані буряків повикопувати.
— Та я й сам бачу, — хитро підтакував він. — Але що ж робити? Я теж не можу, щоб усе гнило в полі.
— Змилуйтеся, пане полковнику. Робиш від зорі до зорі, а в самого серце в'яне, як подумаєш, що воно вдома.
Горленко удавано замислювався, морщив брови і зненацька, начебто знайшовши раду, розпливався усмішкою:
— Ну, добре! Замість працювати шість день, приходьте тепер на три дні і на тому тижні знов на три.
Селяни перезиралися, чухали потилиці і знехотя згоджувалися. А Горленкові тільки того й треба. Минуло два-три тижні, і знов на хуторі знаходилася негайна робота, знов скликав він селян на шарварок. І знов бідкалися вони, і знов Горленко, зглянувшись на їх прохання, розкладав їм роботу на кілька тижнів рівними частками.
— Падлюка, — з ненавистю сичали селяни. — Всього йому замало.
— Це його ксьондз підбурює, — із забобонним жахом шепотіли баби.
— Ксьондз ксьондзом, а зиск зиском, — похмуро відгукувалися чоловіки. — Бачить, що всі навколо починають шкуру з людей дерти, ось йому й заздрісно. А парубки завзято кидали в просторінь:
— Доведеться тікати.
— Втечеш, коли дружина наплодила з півдесятеро. . В кого діти — тому заказано шляхи.
— А чого ж ти такий плодючий! — штовхав його хтось із жартунів. — Ти б по-чернецькому...
— Іди ти під три чорти, — відмагався той під бучний регіт молоді.
А Горленко повільно й неухильно гнув своє. Дали йому селяни поволівщину — четвертого бичка від річного приплоду; дали медове, і десяту рибу з улову, і звірячі шкури. І всього йому було замало. Нове життя вимагало нових затрат. Не можна було відставати від інших полковників. А на бенкети, пишний одяг, пиятику та різні витівки не вистачало того, що-витягав він із поспільства.
— Ось тобі й старшина, — крехкали вони, віддаючи Горленкові останнє.
— А хіба старшина — не той же пан? — відгукувався хто-небудь.
— Навіть гірший за пана, бо він знає, де в людини останнє личко заховане.
— І скільки в жінки полотна в скрині.
— І скільки яєць несе кожна курка.
І незмінною луною гомоніли молоді, самотні й завзятті. — Тікати тра! Скрутить він нас у баранячий ріг.
І стриманою загрозою гули молоді басисті голоси.
Але безнадійно хилилися батьки. І сльозилися, каламутніли баб'ячі очі, з'їдені димом, наче віконні шибки в осінню пронизливу мжичку.
У Потоцького була велика картярська гра.
Сивоусі магнати; блискучі угорські й саксонські драгуни, панії, прелати й мало не вся околишня шляхта юрбилися навколо зелених столів, де відбувалися тpaгeдiї і лихі жарти примхливої долі. Мовчазні пахолки розносили таці з келихами меду й солодких вин. Золотими списиками дрижали вогні високих воскових свічок у канделябрах та жирандолях. І падали на зелене сукно барвисті прямокутники карт, даруючи одним багатство, а в інших відбираючи останнє.
За головним столом сидів і італійський граф Гвідо Фалієро. Він уже тиждень гостював у Потоцького, і на його пошану відбувся не один пишний бенкет. Говорили, ніби він таємний агент Казімо Медічі [155], що довгий час жив в Англії при дворі королеви Єлизавети. Говорили, ніби він готує отрути без смаку, паху й кольору, якими італійські володарі позбавлялися зайвих людей. Казали, що він складає гороскопи краще за всіх європейських астрологів, що йому відомий еліксир вічної молодості і що він дивовижний знавець картярської гри й навіть має перський талісман, від якого ніде й ні в чому не знає він поразки. А головне, гостює він у Потоцького недарма. Потоцький знов задумав якісь інтриги в Молдавії і сподівається, з допомогoю Фалієро, встановити зв'язок з Угорщиною і навіть самим цicapeм.
Тільки що скінчилася гра, Гвідо Фаліеро недбало тасував карти, і на його пальцях мінилися променистими зорями дивовижні діаманти. Зацікавлений таємним гостем, Горленко висунувся наперед і опинився по той бік зеленого поля.
— Prego unа partito, signore colonello //Одну карту, пане полковнику (італ.)//, — простяг до нього колоду італієць, помітивши за Горленковим поясом полковницьку булаву.
Горленко збентежено озирнувся.