— Ти вже тут?
— Та вже ж! Ви ж наказали зачинити мене в холодну! За віщо?
Пухляков сів у фотель, погладив гарячою долонею лисину. Все ще був злий.
— За брехню!
— Яку брехню? Коли я брехала? Кому? — Луша почервоніла, випнула наперед, через стіл, свої пишні груди і гнівно блиснула білками.
Пухляков аж сторопів від такої відсічі, а ще більше від несподіваної жіночої краси й сили, яких він раніш не помічав у завжди одягнутої в свитку наймички. Тепер вона була в сорочці та запасці, що чітко окреслювали її ставну постать. Гм! Дурний був Хуржик, що знехтував такою дівчиною. Сама набивалася! А він, йолоп, закохався, бач, в іншу! Гм! От і докохався! І собі віку вкоротив, і синові!
Ці думки нагадали йому, для чого звелів привести сюди Лушу. Служба — передусім! І він прибрав поважного вигляду.
— Лушо! — мовив грізно. Я підозріваю, що ти знаєш значно більше, ніж сказала мені на попередньому слідстві!
— Про що ви? — Луша відкинулась на спинку стільця і почала бліднути.
— Про пожежу і твою причетність до неї!
Дівчина знову спалахнула.
— Яку причетність? Що ви мені шиєте? — Вона випросталася.
— Я нічого не шию, — спокійно відповів Пухляков, відзначаючи в думці, що, по всьому видно, не вона підпалювала хатину, але хто підпалював, вона, очевидно, знає. — Просто я щойно бачив Василів труп і подумав, що ти більше знаєш, ніж кажеш.
— То це правда, що Василь загинув? — скрикнула Луша. — А я думала, що то все брехня! Мені Грицько розповів…
— Це правда. Василь утопився!
— Утопився! Бідолашний хлопець! Цього й треба було чекати! — знову вигукнула Луша.
— Отже, ти бачила, як він підпалював хатину? Кажи!
— Я не бачила! — відрізала вона поспішно.
— Ні, бачила! І ти боїшся признатися, бо й сама винна в тому, що сталося!
— В чому ж я винна?
— Ти могла вчасно покликати людей, підняти тривогу, врятувати Хуржика! Ти цього не зробила, бо хотіла і його, і Катриної смерті! Ти сподівалася, що Василь залишиться живий, а їх не буде. От…
— Що — от?
— От і настане свято на твоїй вулиці! Ти подумала, що залишишся з Василем і зумієш знайти стежку до його серця… Чи не так? Адже ти нівроку собі — гарна дівчина! Чом би йому, коли Катрі не стане, не кинути оком на тебе? Хіба не так ти думала? Одно забула, що такі речі пахнуть Сибіром! Тож краще буде, коли ти розповіси мені правду — як було! Нічого не втаївши!
— Авжеж! — хмикнула Луша. — А ви мене, рабу Божу, якраз і впечете гарненько в Сибір! Туди, де Макар телят не пас! — Вона міцно стулила рожеві губи.
Пухляков підвівся, накинув на двері защіпку.
— Ви для чого це? — Луша схопилася з стільця, підозріло глянула на нього.
— Щоб ніхто не чув і не бачив нашої розмови! — Він став проти неї, присадкуватий, лисий, кирпатий, на ситих сизих щоках його кучерявилися рудуваті, з проблисками сивини бакенбарди. — Чуєш? Щоб ніхто не чув і не бачив!
— Я розумію… Я нікому… нічого… — пролепетала злякано Луша, бо вид судді був справді такий, що в неї затремтіли коліна.
Пухляков підійшов ближче, взяв її за плечі, пильно заглянув в очі.
— Скажи мені, ти бачила, як Василь підпалював хатину? Тільки правду?
Він так стиснув їй плечі, що Луша аж поморщилася від болю. Мимо своєї волі, вона видавила з себе:
— Бачила.
— Як він палив?
— Засунув під стріху ківш жару.
— А потім?
— Підпер кілком двері.
— А далі?
— Кинувся тікати — як оглашенний!
— Куди?
— Я не бачила — було темно.
— А ти?
— Я злякалася і теж кинулась тікати — до хати.
— І?
— Там підняла крик, що горимо.
— Але не зразу підняла крик, а перегодя, коли вже спалахнув дах!
— Я так злякалася, що й голос втратила, а язик затерп…
Пухляков відпустив її — ущипнув за щоку.
— Цього досить, щоб упекти тебе в Сибір! Цілком досить! Замість того, щоб вихопити ковша з-під стріхи, щоб відкинути кілок від дверей, ти втекла і не зразу почала кричати, не зразу покликала людей…
— Та й не було вже нікого! Лише кілька жінок, що залишилися прибирати… Що вони могли зробити?
— А потім вину звернула на Катрю! Це твоя друга провина — лжесвідчення! А за це — тюрма! Хіба ти й цього не знала?
— Не знала.
— Хіба не чула в церкві: не лжесвідчи! Як же не знала? Ні, не викручуйся — не викрутишся! Ти винувата кругом! І за це тебе треба судити! — Голос Пухлякова шипів зловісно. — Ти хотіла спалити Катрю! Безневинно!
Луша зіщулилася, злякано зиркала на суддю. Лице її помертвіло.
— Я нікому не хотіла зла, — прошепотіла одними вустами.
— А що ж ти хотіла?
— Я хотіла трохи щастя: не бути наймичкою, а господинею, вийти заміж, мати діток… Що більше треба?
— Навіть згодна була піти за старого Хуржика?
— А чому б ні? Хіба він старий? Не старший за вас!
Пухляков було розкрив рота, щоб щось сказати, та так і завмер з роззявленим ротом. Обличчя його порожевіло, а в очах зажевріли малинові жаринки.
— Ти… Ти хочеш сказати, що я теж не старий задля тебе? — спромігся нарешті він на слово.
— А скільки вам?
— Сорок п’ять.
— А дідичу Милорадовичу було шістдесят, коли він удруге оженився, молодій — дев’ятнадцять… І нічого — живуть!
Пухляков поплямкав губами.
— Гм, ти розумна дівчина, Лушо. І все знаєш… Милорадович був вдівцем?
— Так.
— А діти?
— Не тільки діти, а й онуки вже були…
Пухляков задумався. Пройшовся по кімнаті. Потім рвучко повернувся, взяв дівчину пальцями за підборіддя і пильно заглянув в очі.
— А за мене… ти пішла б? Я теж удівець… А дочка вийшла заміж… Ну?
Луша зашарілася. Чим далі, тим більше краска заливала її обличчя.
— А суд?
— Який суд?
— Ви ж хотіли мене судити!
— Ат! — зневажливо відмахнувся суддя. — Це все в моїх руках! Ну, то як?
— Господи! Ще й питаєте! — прошепотіла Луша у знемозі, враз зрозумівши, що і суд, і тюрма, і Сибір, які так грізно нависли було над нею, вмить розтанули, віддалилися і раптом блиснув промінь надії.
Вона ледве трималася на ногах. Пухляков підсунув їй стілець.
— Сідай, Лушо, та поговоримо тепер по душах… Отже, як я зрозумів, ти не проти того, щоб піти за мене, незважаючи на чималу різницю в роках? Чи так це? Відповідай коротко і чітко — так чи ні?
Лушине серце забилося частіше, на щоках виступив рум’янець, а очі блиснули радістю. Звичайно, не такого чоловіка їй хотілося — лисого, вайлуватого, мов лантух, та й старого і рудого, але ж зате — суддя, і вона стане судіїхою! Су-ді-ї-хою! Боже! Чи думала вона про таке?
— Так, — шепнула вона, ледве стримавшись, щоб не вигукнути на всю кімнату.
— Гаразд. Це вияснено. Але є ще одна заковика… — Пухляков і не помітив, що збився на суддівський тон. — Бачиш — я не можу отак запросто одружитися з тобою… — Він зробив паузу, а Луша вся внутрішньо напружилася, аж випросталася.
— Чому? Я не рівня вам? — спитала різко.
— Ти розумна і здогадлива дівчина, — похвалив її Пухляков, злегка червоніючи. — І це полегшує моє завдання пояснити тобі — чому?
— І не треба! Я все розумію! — ще різкіше сказала Луша. — Якщо не можете, то відпустіть мене — та й по всьому!
Пухляков схопив її за руку.
— Ні, ні, ти не так мене зрозуміла… Бачиш — я не хочу зайвих розмов… — В його голосі появилися благальні нотки, а потім в очах заблискотіли хитрі іскринки. — А давай-но ми зробимо так, Лушо. Ти сьогодні ж залишиш службу у дяка і перейдеш до мене служницею… Я давно живу одинаком. Правда, мені допомагає по господарству Грицько. Та який з нього помічник? Дров нарубає, груби натопить, води принесе… А мені потрібна справжня господиня в хаті. Ось ти й будеш нею. Спочатку ніби наймичкою, а там і поберемося… Ну, як? До мене? Чи в суд? Не забувай, що на тобі є вина! І не мала! Ну?
Він поплескав її по щічці.
Луша вагалася не довго. Е-е, що буде, те й буде!
— Краще до вас, ніж у суд… Ви не пошкодуєте — я стану доброю господинею. Не сумнівайтеся.
Пухляков розплився в задоволеній усмішці — погукав Грицька:
— Грицьку! Агов, Грицьку!
Двері прочинилися — з’явилася Грицькова фізіономія.
— Ну, що там? — буркнув.
— Від сьогоднішнього дня Луша служитиме у мене кухаркою та покоївкою. Щоб слухався її, як мене самого!
Грицькове обличчя витягнулося — аж нижня щелепа одвисла.
— Ну й ну! — вимовив він украй здивовано. — От так-так!
І пошкріб п’ятірнею свою нечесану чуприну.
Пухляков почервонів.
— Понукай мені! Зрозумів, що я сказав? Ось ключі від хати — проведи Лушу додому! А я прочитаю деякі бомаги — і на обід буду теж… Зрозумів, бовдуре?
— Та зрозумів, пане. Аякже! — Він явно був ошелешений такою несподіваною новиною, витріщив очі на Лушу і вже відкрив було рота, щоб ще щось сказати, та побачивши, що лисина судді почала червоніти — а це була явна ознака гніву, знизав плечима: — Як не розуміти?
3
Наступного дня, вранці, Івась обійшов знайомих чумаків, котрі розібрали на зберігання Хуржикову живність, домовився з ними від імені Катрі, що він тепер забере, а що вони триматимуть до продажу. Потім зайшов до суду.
Пухляков був на місці.
— А-а, запорожець! Заходь, заходь! Бувалим людям я радий! — проголосив він, рукою показуючи на стілець поряд свого столу. — З чим завітав? Кажи!
Доброзичлива усмішка, з якою він зустрів відвідувача, дуже швидко злетіла з його лиця, а голос став сухий, офіційний… Та Івася це не збентежило. За останні два роки він багато чому навчився, а передусім — тримати себе в руках, не тушуватися перед начальством. Тому зразу почав з головного.
— Пане суддя, я прийшов до вас, щоб уладнати майнову справу Катрі.
— А вона тобі хто? — зразу ж перебив його Пухляков.
— Як — хто? Наречена… Ви ж знаєте.
— Але ж вона була замужем за іншим!
— Ну й що? Була, а тепер вдова… Прийде час — і ми поберемося.
— Отже, наречена? І це твердо?
— Так.
— І чого ж вона хоче?
— Продати землю, що належить їй по спадку від Хуржика.
— Продати землю? — здивувався Пухляков. — Тобто хоче залишити Лубни?
— Так, після того, що трапилося, їй тут робити нічого. Ми поїдемо на південь, до Чорного моря. Там землі не міряно! Я маю право отримати ділянку — вже й місце набачив над Бугом…
Пухляков задумався, почухав свого кирпатого носа.
— Гм… Але ж потрібні бомаги — купчі, дарчі грамоти або заповіт від Хуржика. Вони в неї є?
— Немає, пане суддя. Ви ж знаєте — все згоріло. Тим більше ніякого заповіту Хуржик просто не міг залишити. Не встиг.
Пухляков відкинувся на спинку крісла.
— Якщо немає паперів — то немає й землі!
— Як? — аж кинувся Івась. — Побійтеся Бога, пане суддя! Немає паперів, але ж є свідки.