Аби не виказувати себе і своїх намірів, з'єднану силу двох племен гуртували далі від землі Гепідської. На те не треба було седмиць, за два-три дні і тисячі лангобардські, і турми аварські стояли націлені на похід, ждали лиш повеління. А його не було та й не було. Те багатьох дивувало, навіть серед наближених. Догадувались, ба певні були: щось затіяли їхні привідці, а що, лише їм, далебі, й відомо.
Подивовані завжди далекі від істини. Ці теж неблизько стояли коло неї. А проте не так уже й далеко. Про домовленість привідців обох ратей знали ще деякі, та тих обізнаних не було нині ані в таборах короля Алвоїна, ані серед турм Баянових. Привідці послали їх таємними послухами в землю Гепідську; одних — до ромеїв і тих, що веселяться купно з ромеями у Сірмії та Сінгидуні, інших — до самих гепідів. На тому наполіг і того домігся каган Баян: доки не знатиме до подробиць, скільки в фортецях ромеїв, що мислять з приводу розбрату між гепідами та лангобардами ромеї, де стоять, скільки мають під рукою, а скільки в дальніх оседках воїв гепіди, де, зрештою, є нині король їхній Кунимуид, — виправи супроти гепідів не починатиме.
Тож відсиджувалися тепер і ждали та прикидали в мислях, якими путями підуть, яку силу кинуть супроти тих гепідів, що таборяться поблизу, яку — в глибинні марки землі Гепідської.
Коли послухи прибули, а підслухане та вивідане виявилося доволі втішним, король перший поспішив до кагапа й став перед каганом у його всликохапському наметі.
— Пора, соузнику. Труби в ріг, бий у тимпани, клич свої турми в похіл. Король Кунимунд усе ще тішиться імператорською поміччю й ділить із привідцями ромсйських когорт веселе застілля; вої гепідські, ті, що таборяться на обводах землі своєї, перейняті тим, що й король, почувають себе в благополуччі й не баряться мати з благополуччя потрібні вигоди. Настав час підняти всю нашу силу й кинути на них, як домовлялися: на пересічень і накриття всієї землі Гепідської.
— У мене інші звіди, Алвоїне.
— Як то?
— Не втримавсь я, послав услід тим, що рихтував ти, вивідникам своїх. Днями вони привели кількох гепідів, серед них і привідцю турми гепідської. Він, як і твої послухи, стверджує: гепіди певні, заступництво ромеїв утримає від вторгнення і лангобардів, і аварів. Тому благоденствують. Сам того не підозрюючи, полонений виказав, ніби у них на найближчій седмиці велике свято. Се правда?
— А так...
— Коли так, то ми дозволимо їм відсвяткувати його, одначе і тільки. Одразу по святі, коли солодко спатимуть з хмелю, пустимо на них всю свою силу і в один день станемо володарями Гепідської землі, ба й самих гепідів.
Королю не припали до серця ті ханові зволікання. "Іменує себе он яким хоробрим, — казали його очі, — а тоту хоробрість свою не поспішає являти, під п'ятою тримає. Чи не одмінив бува намірів? Чи не пішов блудом лисячим, ставши турмами при Дунаї?" Серцем чув: з цим ханом чи каганом треба бути обережним і ще раз обережним.
— До того свята ціла седмиця, — заперечив несміливо. — А за ту седмицю всього можна діждатися.
— Чого — всього?
— Хоча б і нових ромейських когорт.
— Не буде їх. Імперії потрібні фортеці, більше нічого їй не треба.
— Як знати... А втім, хай буде по-твоєму. Седмиця — не вічність, седмицю можна й переждати.
Над Дунаєм і далеко поза Дунаєм солодко покоїлася приспана за ніч тиша. Над Дунаєм і в ближніх до нього зарослях слалися долами густі, схожі па розлитий набіл тумани, а в тамтих туманах сонно бовваніли знеможеш літньою млістю дерева, спали упокорені сном і тишею птахи. Лише пугачі та їхні сородичі — зловіщі не дрімали, кублились по дуплах-криївках і перегукувалися час від часу: пу-гу, пу-гу або перелітали й кричали надривно: кни-кни-кни-кви! Далебі, бачили і знали: не па лови палінггувався люд окольннй. Он скільки його по яругах та урочищах, на долах та видолинках. Суворий і німотний, мовчазно-зосереджений. Як і комоні, що при людях. Чи від таких жде хтось услади? Чи такі не кличуть у поміч зловіще і зловіщих? Воістину собраття є. Завирували он, сполохані кимось, вихопилися на комоней, пруть та й пруть видолинками до ріки. Навіть холодна о цій порі вода не спиняє їх. їхали, доки їхалося, твердю, не стало під ногами тверді — пішли плавом. Лава за лавою, турма за турмою. Схоже, що намислили запрудити собою Дунай. Одні зникають у тумані, буцімто й справді поглинаються рікою, інші не зважають на те, йдуть услід поглинутим, на місце поглинутих. І всі — мовчазно, ні на що не ремствуючи, ні на кого не нарікаючи. Як тут не кричати "пугу" і не возноситись духом, чуючи зловіще?
А супротивний берег мовчав. Нічим не виказував себе тоді, як підійшли й посунули в Дунай аварські турми, лангобардські тисячі, німував і після, коли ті турми та тисячі виходили з Дунаю й затоплювали собою видолинки, гаї та урочища по другий бік ріки. Бо сталося так, як і передбачав Баян: спали захмелені гепіди, їм не до тривог було.
Першими не пробудилися від сну сторожові в подунайських вежах, за сторожовими — ті, що спочивали в солодощах хмільних по сусідніх із Дунаєм сельбищах, а вже потім не поминула кара за безпечність і табори. Обри уміли вторгатися в лави супостатів своїх навальне, та вміли проникати й тихо. Спішувалися неподалік від табору, обкладали сонних гепідів і, впавши хмарою, різали підряд і на вибір, на вибір і підряд — кому як лягало на серце.
На сонних не в кожного знімається рука — від крові сонних навіть бувалих у бувальцях нудить. Та чого не вдієш за гуртом. Он скільки вколотилося їх, тих, що прийшли взяти гору над гепідами, й поспішають тепер, гнані жаданням, як і страхом. Чи в такій велелюдній різанині переситишся ремеслом татей і утримаєшся від татьби? Заніс меча раз, заніс удруге та й мусиш уступати місце т9му, хто напирає ззаду. Коли ж тих, що напирають, тьма, то де тут до вагань і де до нудоти? Піддається один з другим силі виру людського, переймається виром і не тямить, що чинить. Зате опісля, коли табір залили кров'ю та впевнилися: тепер у гепідів не буде сили, спроможної вийти супроти аварів, не визнавали за потрібне приховувати своє місце в звитязі, являли себе всім і по можливості голосніше.
Турми аварські не перли, як водиться в інших, суцільною лавою. Йшли на пересічень і краяли землю Гепідську на шматки. Аби виділи гепіди і певні були: супостат всюди, від нього немає рятунку, не буде й пощади.
Її й справді не було. Гула земля під ударами тисяч і тисяч кінських копит, гуло потривожене стогоном безжально битої землі небо, а в донедавна чистому, вимитому росами аері зависала темними шлейфами пилюга. Гейби оповіщала всіх: йде непоборна сила, єдиний рятунок від неї — здатись на милість звитяжців, поступитися всім, що маєш.
Та кому хочеться поступатися хижею, що захищає від негоди, маєтністю, що є у хижі, а тим паче втіхою-жоною, такими младомладими і такими беззахисними перед безліттям дітьми? Усе те було досі благодаттю, хай і якоюсь, все ж долею. Тож і збирались, хто міг ще зібратись, до гурту, єдналися в силу. Мізерна була вона супроти об'єднаної сили обрів і лангобардів? А так. Коли король не вистояв із своїми тисячами, де вже вистояти їм, сотням. І все ж стояли до пори до часу. Вже потім десь зміталися лавиною й губились у лавині, а все, що піддавалось вогню, бралося вогнем, в чому була нужда супостатам або всього Лиш забава, бралося супостатами. Мужів в'язали і берегли осібно, младомладих жон і дівиць також осібно. Лише стариню та малих не брали до полону. Коли самі не підверталися під стріли та мечі, лишали в хижах.
Плач і стогін ішов донедавна святковою й веселою в святешних забавах землею. І слалися дими, ревла трубним голосом непоєна та недоєна худоба, іржали кобилиці, що втратили лошат, а ще головніше — полишені напризволяще лошата. Авари, як і лангобарди, не зважали на те. У них одна турбота — ломитися в глибинні марки Гепідської землі, дрібнити та тяти силу гепідську.
Коли каганові доповіли якогось дня: король Кунимуид покинув своїх воїв і сховався за стінами Сірмія, напевно знав уже: виправу завершено, можна почувати себе звитяжцем. Одначе турмам не сказав того. Зібрав під свою руку найближчі й повів до стін захопленої ромеями фортеці.
— Видайте нам короля Кунимунда! — зажадав через нарочитих.
Турми грали тим часом під стінами й казали тим: "Послухайтесь, бо й вам те буде".
Та ромеї не устрашилися їх.
— Король Кунимунд і його герцоги перебувають під захистом імператора, — сказали. — До нього й шліть сольство.
Баян хотів було стояти на своєму, та вчасно опам'ятався і вгомонив себе. Чи треба так далеко заходити? Взяттям Сірмія започаткує похід супроти імперії. А то занадто буде. Варто пождати, що скаже імператор про його вторгнення у землі гепідів, про воседля в Подунав'ї. Коли усе це зійде задаром, ще запитає в тих, що засіли в Сірмії та Сінгидуні, де король і чому не віддали йому короля повержених ним гепідів.
XV
Роди аварські понад сотню літ бережуть у пам'яті звитягу над савірами. Скільки ж берегтимуть вони ці дві останні — над утигурами і кутригурами та над гепідами? Стільки ж, як і попередню, чи забудуть так само швидко і легко, як і здобули? Не повинні б. Он як торжествують, відчувши себе звитяжцями, і як возносять привідцю свого аа те, що мудрістю своєю проклав путь до таких звитяг. А то знаменна прикмета. Що пам'ятне серцю, те пам'ятне надовго, тим паче коли та пам'ять — утіха для всіх.
Дзвенить веселіє повсюду, квапляться сородичі каганові, ставлячи намети, готуючи застілля. Буде-бо великоханське торжество, і таке, якого роди аварські, далебі, й не знали ще. З тої нагоди обрано найліпше місце в землі Гепідській — на узвишші, що підходить до самого Дунаю й возносить усіх не лише над його голубінню, а й над світом, звезено з підклітей гепідських стільки яств та напоїв, стирловано стільки отар овець, що ними можна уситити люд Дакії й Паннонії, разом узятий. Воно й не дивина: на торжество кличуть усіх, причетних до звитяги. А їх буде та й буде. Тож дбають не лише про застілля, а й про привілля, як і про житло. Звідтам, де стане стійбище каганове, і з ближніх до нього околій відселено всіх до єдиного гепідів. На чільнім місці возведено великоханський намет, поряд — намети тих, що завжди мають бути під рукою в хана, за ними — житла його жон та дітей.