сяться чи порушать цю домовленість, станемо супроти обрів раттю й погонемо пріч. Ми не такі змалілі на силі, щоб дозволяти комусь топтати нашу землю і зневажати наш люд.
— Ано! Най знають, що не такі змалілі! — крикнув котрийсь із мужів.
Його підтримали і всі інші.
— Слава князю Волоту, гонителю супостатів із чужкраю! Слава!!
Ратний дух охопив не лише ратних мужів, а й общинних старійшин. Виголошуючи князеві славу, вони схвалювали тим самим його наміри, а схвалюючи, казали: "Ми з тобою, княже! Підемо всі й підемо туди, куди поведеш нас. Най буде єдність між князем, його дружиною і воями ополчення! Най згинуть супостати!"
— Ми втішені, — підніс десницю старійшина з випальської верві, — втішені, кажу, що воля князя і общини єдині. Та чи того доста буде, братіє? Оскільки обри мають намір іти на поміч лангобардам, а лангобарди сидять у землях Візантії, чи не годилося б все-таки знати, як поставиться до вторгнення обрів у їхні землі Візантія. Що, коли недавній супостат зголоситься бути нашим соузником?
— Про те подбає князь Добрит, а від Добрита знатимемо й ми, — поспішив пояснити Волот. — На раді князів у Волині стали на тому, що київський князь, яко найбільш знаний серед ромеїв, поїде туди із сольством від усіх антів і матиме про це бесіду з самим імператором. То буде його клопіт. Наш же — подбати про все інше. Оскільки вторгнення впаде насамперед на наші голови і, може, в недалекім часі, гадаю, зробимо ось що. Найперше, общини мають скликати й послати князеві мале ополчення — по дві сотні з кожної верві. Знаю, — помітив рух серед старійшин, — нині не той час, щоб відривати ратая від ниви, а чорних людей від ремесла. Та й зачастив я з повинностями. А що вдію, братіє, — так треба. Княжа дружина і вої ополчення мають стати віднині на чати і на спорудження сторожових веж по Дністру, там, де найбільш імовірне вторгнення. Це і є те друге, що мав сказати вам на раді нашій. Третє стосуватиметься зміцнення Тіри, іменованої віднедавна Білгородом, і Холмогорода, що його спорудив нещодавна воєвода Вепр. Саме на ці пристанища спрямують свої турми обри, коли йтимуть у ромейські землі, саме там, гадаю, слід поставити надійні сотні наші, а їх привідців зобов’язати зробити все і зробити до вторгнення, аби обри не пройшли.
І знову загриміла гридниця й загриміла схвально, а Волот користувався пожвавленням і приглядався до Вепра: як то він сприйняв цю, останню, речницю князя? Радий, здивований а чи обурений тим, що почув?
VIII
З якогось часу вершники скачуть неподалік від Дністра. Через те й не помічають, як припікає сонце. Правда, прохолода теж не доймає їх. Стоїть та передлітня пора, коли вона більше жадана, аніж надокучлива. Доймає вже і доймає відчутно дальня й виснажлива путь. Дядько й раніш був невблаганний, з рана до ночі мордував отроків, навчаючи стріляти з лука, уміти на бігу зіскакувати, на бігу й сідати на коня (з сідлом і без сідла), а ще триматися в осідланого й нажаханого гриваня під черевом, коли він мчить полем на всю кінську пору. Нині ж, як пішли чутки про обрів, і зовсім став непохитним. Ані вдовольниш, ані умилостивиш його. Сказав, не пустить до батька-матері жодного — і не пускає, сказав, підемо на пониззя, поживете в наметах, як справжні мужі, — і пішли, правляться та й правляться берегом, а куди, як далеко, ніхто не знає.
— Отамечки, мабуть, і станемо табором, — зупинився зрештою й показав на прибережну галявину.
— В такій пустелі? —засумнівався хтось із отроків.
— Це ще не пустеля. Бачив, — знову простягнув правицю й показав у далину, — лодії стоять при березі. А коли є лодії, є поблизу й людське житло.
Розбили попід гаєм три намети: один — для дядька-навчителя, два — для себе, розклали, як водиться, й багаття. Збиралися вже іти до Дністра по воду, аби зварити на відкритому вогні кулешу, та виявили нараз — забули сіль.
— Гарні ж із вас мужі будуть, — не забарився попрікнути дядько. — Одні най варять, інші підуть та розшукають найближчі житла, добудуть солі в поселян.
На пошуки осель людських викликався піти Богданко. До нього пристали ще двоє.
— Лісом самому негоже блукати, — сказали.
Порадилися і спрямували стопи свої до лодій: там напевно започатковується стезя, що веде до жител. Вона й справді започаткувалася біля лодій і в ліс повела, одначе лісом, як далеко не правилися, до осель не вийшли.
— Невже ми збилися з путі? — засумнівався Богданко.-— Може, не помітили, як стезя відійшла убік?
Повагались і таки вернулися. Чи варто ризикувати й плуганитись бог відає куди з-за якоїсь солі?
Дядько слухав своїх вивідників і не так був обурений їхньою безпорадністю, як здивований.
— Так довго ходили, так далеко, кажете, зайшли і не натрапили на людське житло?
— Присяйбіг, далеко.
— Хм. Ну гаразд. Доведеться їсти несолену страву. В походах, аби знали, і таке буває.
Поївши, лягли спочити. Та не довго спали. Дядько розбудив їх тієї самої миті, коли тіло блаженствувало в солодощах вирайських і не хотіло коритися аніяким повелінням.
— Доста, отрочата, доста спати! Забули, чого приїхали? Сідлайте коней і хутчій, хутчій!
Що мали робити? Гнали від себе сон і схоплювались, а схопившись, поспішали до коней, з кіньми — до ріки.
— Тутки, — показав дядько на плесо, — будете навчатися, як долати річку упарі з конем.
— Таку широку?
— Зате тиху. Тільки-но починаєте освоювати цю науку, тому й хочу, аби починали з тихої ріки. Далі й бурхливіші будуть.
Першим викликався пливти Жалійко — син воєводи Стодорка; за ним — ще один отрок, а вже потім Богданко з Бортником. Знав, Сірий і річкову широчінь здолає, і його, вершника, винесе. Та й води зроду не боявся, а після того, як вона вернула йому зрячість, і зовсім певен був: у воді не втоне.
— Хто не загубить у Дністрі ногавець, — жартував дядько, збадьорюючи отроків, — той може вважати себе до певної міри мужем.
Старий не лишався на березі. Брав із собою двох отроків і, повелівши іншим лишатися й ждати своєї черги, плив із ними через річкове плесо, а пливучи, підказував та показував, де бути дружинникові, коли хоче правити конем, як має правити, аби не заважати коневі, навпаки, щораз збадьорювати, давати йому відчути, що він не сам серед бурхливої води, з ним його володар.
Не таким уже й невдалим було перше Богданкове подолання Дністра, а все ж не зовсім і вдалим. Засмикав він Сірого і так занадто, що той не второпав, чого хоче від нього вершник, і мало не з середини ріки повернув назад. Он яких зусиль коштувало тоді, аби вгомонити себе, вгомонити й коня. Таки розвернув Сірого і, заспокоївши, повелів пливти слідом за тими, що пішли першими.. З нього не кепкували, ніхто й словом не обмовився про княжичеву невправність, одначе бачив: кидають позирки і торжествують, що невправним виявився саме він, княжий син. Через те й не всидів при гурті, підвівся і звільна посунув до берега.
Не загледів, коли наблизився дядько. Тоді вже помітив його й озирнувся, як був за один-два кроки.
— Чим невдоволений, княжичу? — запитав сідаючи.
— Усім.
— Так уже й усім? А коли б не сьогоднішня прикрість, коли б був нині не тутки, а десь під Черном чи по дорозі на Соколину Вежу, теж сумував би та карався, як караєшся зараз?
Примовк княжич. І погоджуватись, видимо, не хочеться йому з дядьком, і перечити не випадає. Тож і мовчить, дивиться на бистрину річкову й шукає чогось у бистрині.
Перед тим, як мали вкладатися на спочинок, дядько знову покликав княжича до себе. Там був уже й Жалійко.
— Даю кожному з вас по шість отроків і призначаю привідцями чат. Ти, Жалійко, пантруватимеш із своїми отроками за нашим стійбищем та кіньми, ти, княжичу, — за лодіями при березі та за підступами до лодій.
Жалійко сприйняв той наказ як належне. Завжди так було: де стали, там і охорона на ніч. Богданко ж не міг не здивуватися тому, що мав робити цеї ночі, через те не втримався, перепитав:
— А нащо нам ті лодії? Чому маємо стояти там на чатах?
— Лодії ні до чого. Ті, що полишили їх, потрібні. Дуже можливо, що то таті і що повернуться вони з тим, за чим помандрували, поночі. Будь пильний, княжичу, татьба всяка буває і таті теж всякі. Тому й доручаю тобі це діло, що знаю: окрім тебе, нині нема кому доручити його.
— Маю затримати їх?
— Коли зможеш, затримай. Якщо ж чинитимуть опір, дій, як і належить діяти мужам: і спритно, і нещадно.
— Гаразд.
Такий збентежений був тим, що почув від старого, чи такий потішений, і отроків підбирав до чати, — хвилювався, і відібрав — не заспокоївся.
Не менше хвилювалися, дізнавшись, куди та чого йдуть, і його чатові. Обирали засідку, гадали, де ліпше засісти, і обрали — знову гадали, що то за таті, куди пішли, з чим і коли повернуться.
— Хто прийде до лодій, довідаємось тоді, як прийдуть, коли не прогавимо, звичайно, — надумався й сказав своє слово Богданко. — А ось щоб не прогавити і впоратись, коли доведеться полонити, не досить бути в засідці.
— Вважаєш, їх багато прийде?
— А певно. Лодій дві, в кожній може бути по чотири весла. Отож і мізкуй собі: татей буде не менше восьми, коли не більше.
— Як же ми упораємося з ними, коли справді більше?
— Якось треба упоратись.
— Сказав би дядько завидна ще, забрали б весла, та й по всьому. Десь же вони приховали їх. Може, пошукати все-таки?
— Поночі? Ну, ні. Їх удень не так просто буде знайти. Зробимо ось як, братове.. Ходімте зараз і переженемо лодії в інше місце. Таті знають, де лишали їх, вийдуть саме сюди, до пониклої над водою верби.
— А що те дасть? Підуть на пошуки і знайдуть.
— Отож і добре буде. Коли підуть на пошуки, розіб'ються на дві, а то й на три групи. А нам того й треба. Насядемо й приберемо до рук тих, що залишаться з ношею, потім — тих, що шукали лодії.
— Правда твоя! — радіють отроки й жваво стають під руку княжича-привідці. — Так ми здолаємо їх. Бігме, здолаємо!
Найпростіше було відіпхнути лодії від берега і най пливуть собі. Та ба, може статися, що їх знову приб’є до берега і зовсім недалеко. До всього ж, таті підуть шукати свою пропажу насамперед за водою. А то негоже. Так вони швидко можуть повернутися до верби і зашкодити намірам поставлених на чати.
— В'яжіть линви ближче до уключин, — тихо повелів Богданко. — Поженемо лодії супроти бистрини.
— Ано, так і мислимо собі. Чи вперш