Чей, хоч один правник буде не з кам'яною душею. З Гнатюком ще не запізналися?.. Він якраз тут. О, то добрий знавець людського буття. Ось він прийде... То що там чувати у Києві, на великій Україні? — нараз поцікавився.
Ольга Федорівна тим часом поставила на стіл плетеницю черешень. Господар перший узяв кілька штук — видно, щоб заохотити гостей, довго вертів у цупких пальцях, а потім по одній почав кидати до рота.
Лариса Петрівна розказувала про березневу демонстрацію, студентські заворушення в Києві, про те, якого серйозного значення надають київські соціал-демократи, головно іскрівці ("Знаю, знаю таких", — підтакнув Франко), боротьбі з економістами.
— Як там Ганкевич, — спитала, — думає що робити? Товариші вже цікавляться, чи скоро буде література. Не знаю, що їм і відповідати. Підводить він мене дуже. Ліпше одразу відмовив би.
— Не такий він, той Ганкевич, щоби говорити з вами по щирості. Я вірив йому, та бачу — це не нашого поля ягода. Не туди він обернений, очиська його не туди глядять. От що! — Він потроху захоплювався розмовою. — Куди вони вернуть наше робітництво? Куди прямують? Гадаєте, з усіма пролетарями? Овва! Австро-Угорщина, Відень, — ось їхній маяк. Ідеї, котрими живе сьогодні весь світ, для них існують яко предмет ревізії, по якій можна виголошувати власні теорійки. Ні, такі не приведуть робочий народ до кращого, такі лиш будуть розладнувать наше діло. Україні — і Західній, і Східній — потрібні справжні проводирі. А таких... — він різко відмахнув рукою, не скінчив думки і змовк.
— Даремно я оддала йому ті рукописи, — пошкодувала Леся, та Франко нічого на те не сказав. Він знову зосередився на чомусь своєму, помовчував. Навіть Квіт-чина розповідь про багатолюдну першотравневу демонстрацію в Києві не викликала з його боку будь-якої реакції.
Бачачи, що справжньої бесіди сьогодні не вийде, Лариса Петрівна вирішила за краще ознайомитися з побутом господарів. Ольга Федорівна провела гостей через сіни на другу половину хати.
Досить простора кімната, в правім закуті якої, біля дверей, громадилась піч, була воднораз і кухнею, і спальнею, і світлицею. По тім же боці, де й піч, під стіною дибився піл на високих підставках; на ньому зісподу лежав товстий сінник, а зверху піл прикривала широка новенька верета, поверх якої, в кутку — кілька пухких подушок. Поперек кімнати, майже впритул до полу, стояв стіл. Над ним, на покуті, за рушниками виднілися образи. Образи були давні, лиця богів вицвіли. Вздовж стін тяглися широкі тесані лави.
— Сідайте, гостоньки милі, сідайте, — запросила Мітчукова. Вона була середніх літ, видно, значно молодша свого чоловіка. — Дай біг вам здоровєчко, що ви отеє такі добрі чи чемні, що й нас не забули одвідати.
Лариса Петрівна щиро пошкодувала, що нічого не має для подарунка.
— Авжеж, — сказала жартома, — вам і так ніколи, а тут ще ми.
— Иой, що ви, панечко молода! Таж, хвалити бога, видите, кілько маємо легінів, — показала на подвір'я, де під Процевою орудою метушились Франкові. — Було би що складати. Такі звинні робітники... Чей, попробуєте нашого молочка? — Не дожидаючись згоди, вона метнулася в сіни, внесла і поставила на столі гладишку молока, кварту. Поклала шмат тонкого житнього коржа. — їжте на здоров'я.
Леся відломила коржа, покуштувала.
— Чи стає ж у вас, тітко, свого хліба на весь рік? — запитала.
— Ей, де там! Коби хоч хліба, а то й картоплі. Торік був уродив хлібець, та як пішли дощі, то позносило половину снопів, позносило й сіно. Пропало збіжжячко десь на ізворах, а решта погнило, бо лило зо два тижні й не можна було нічого висушити. Та ви пийте, я ще підоллю.
Вона була говірка, жвава. Видно, любила порядок: у хаті чисто, долівка змазана, рушники білі-білісінькі.
— Життє наше як листочок леліє, — зітхнула. — О, вже й пан Володимир прийшли, — виглянула у вікно.
Біля воріт справді стояв Гнатюк. Невисокий, в солом'янім капелюсі, клинцювата борідка, підкручені вуса.
Подякувавши Мітчуковій за гостинність, Леся і Квітка вийшли на подвір'я.
— Панно Лесю! — щиро здивувався Гнатюк. — Чого ж ти мовчиш, Іване? — дорікнув Франкові.
— А пощо маю лементувати? — спокійно, підгрібаючи під оборіг рештки сіна, мовив Франко. — Посилали до тебе, та ніхто ж не винен, що ти з гостей не вилазиш.
Гнатюк чемно вклонився Ларисі Петрівні, поцілував руку, з Квіткою теж поручкався.
— Як ся мають пані Ольга Петрівна, батечко? — почав цікавитись. — Чував, слабує потроху.
— Всяко трапляється.
Спека вже спала, од річки, що вигравала зовсім недалеко, дихало прохолодою.
Мітчукова винесла стареньку веретку, постелила на призьбі.
— Сідайте, прошу вас. Кияни і Гнатюк посідали.
— Іване, досить тобі вже там грабати, ходи-но спочинь! — гукнув Франкові Гнатюк.
Іван Якович промовчав, докінчив своє і лиш тоді підійшов.
— Усяке діло любить лад, — сказав, сідаючи втомлено. Пахнув сіном.
З-за оборогу вискочила дітвора, серед неї і Франкові.
— Гаду, гаду! Дідько ззаду! — кричали одні, на що інші відгукнулися:
— Веред, веред! Дідько вперед!
Малеча бігала навколо воза, двір сповнився галасом.
— Андрію! Гов, Андрію! — покликав Іван Якович найстаршого. — А ходіть-но на вулицю та й кричіть там.
— Будьте тихо! — обізвався суворо й Проць. Дітвора через перелаз повалила на вулицю.***
— Люблю порати сіно, — сказав Іван Якович. — Аби не воно мені пахне, а сама та робота.
— Тобі б газдою бути, — мовив Гнатюк.
— То ніби що? Хліб робити умію, лемеші кувати — теж умію... Гадаєш, не впорався б! Ого!..
— А все ж?
— Прецінь маю стояти коло того діла, з котрого найбільше зиску моєму народові. Підійшов Мітчук.
— Сідайте, газдо, — посунулася Лариса Петрівна, даючи місце на верстці. — В ногах правди немає.
— Скажіть, де вона є? — піймав її на слові господар. З глибокої кишені дістав шкіряного кисета, набив люльку, що й досі стриміла в зубах. Сів.
— А ви шукали її, газдо? — підхопив Гнатюк. Селянин розкурив люльку, затягнувся, крекнув.
— Чей, і не я, а були легіні, — відповів. — Довбу ш он усю як є Чорногору та й Гуцульщину нашу сходив, а й то не видів її, тої правди. Був гуцул забитий, загуканий, таким і зостався. Як рубав скарбові ліси та перся дідькові в пельку, ганяючи плоти, то так воно, чуєте, й досі. Хіба що данина зробилася тяжча.
— А скажіть, вуйку, — обізвався Квітка, — чому з-поміж ваших так багато пияк?
— Тому й багато, тому й п'ють, — не задумуючись, зітхнувши, відповів Мітчук.
— Маєте рацію... пильно підмітили, — підтримав Климента Васильовича Франко. — Це страшне лихо гуцулів. Є такі, що послідню вівцю за горілку віддасть. Потім бійки.
— Ая, — ствердив Мітчук, — від горілки до бійки ру-ков подати. У гуцула кров гаряча. Махне один другов топірцем, скалічить або й заб'є— вже й біда! А той тому мстить... Так і жиємо.
Сонце сідало за лісисті верхи. Пурпуровою загравою палали засніжені шпилі далекої Чорногори. Мітчук летів туди негаснучим поглядом горця — ніби там, на високих кичерах, і досі гуляли вільні, як птахи, і горді, мов буки. Довбу шеві опришки; ніби то не захід горів, а полум'яніла на півсвіту розпалена ними гігантська ватра...
Гуцул одірвав погляд, натис на очі крисаню, устав.
— Піду, маржину час порати. Підвівся і Франко.
— Ви, Лесю, коли збираєтесь у дорогу? — спитався.
— Та, певне, завтра... вранці поїдемо.
— Ну, то ще будемо бачитись. Ольга Федорівна просила посидіти ще, та Гнатюк запобіг:
— Раз ви думаєте вранці їхати, то хоч пройдімо селом. На гори сьогодні вже пізнувато, а селом, понад річкою, самий час.
Вони попрощалися.
— Іван сьогодні наче оспаний, — завважив Гнатюк на вулиці. — Кажу йому, аби вже хоч тут, на вакаціях, не сидів ночами, так де там? До всього йому клопіт... взявся досліджувати якийсь волос.
— А це ще що таке? — поцікавилась Лариса Петрівна.
— Та, розумієте, водиться тут по річках та джерельцях щось таке схоже до грубого волоса, довжиною отак з півліктя. Селяни показали нам. Твердять, що коли випити його, то виросте воло — тобто прикинеться базедова хвороба. Правда чи ні, а Франко назбирав тих волосів у пляшку, хоче везти до Львова, професорові Верхратському... Мало йому, бачте, мороки.
Вони поминули майданчик, зійшли на місток. Стиснений кашицями, Черемош сердито бився, клекотів, гнався вперед, на просторінь, а вирвавшись з мертвих обіймів, радо плигав по камінню, крутивсь у ковбанях, плюскотів на мілкоті.
— Отакий він од початку до кінця — неспокійний, мінливий, — мовив Гнатюк. — Як характер гуцула.
— А мені вони видаються лагідними, — роздумувала Леся.
— Черемош теж лагідний, — Гнатюк кивнув на річку, — поки його не затиснуть, поки ніщо не стає на заваді. Інакше — бережись! Бачте, як піниться. А погляділи б на нього весною, як тануть сніги, чи в негоду, коли реве кругом, стогне. О, з ним не жартуй!
Саме поверталися з сіножатей селяни. Хто їхав фірою, хто — більше жінки — йшов. Засмаглі, в картатих запасках, декотрі в киптариках, гуцулки, поскидавши ростоли та підібравши вище колін одіж, заходили в воду, мили ноги; коли з'являлися парубки, серед жінок зчинявся переполох, дівочий вереск котився долиною.
Лариса дивилася на молодечі жарти, слухала повні юної бадьорості голоси та ненастанний гук Черемошу, і з серця її мов упливала щоденна життєва втома — його виповнювало щось легке, приємне, як буває, коли зійдеш на високу — найвищу! — гору та глянеш навкруг.
...Ой напий си, бідашечко,
До мене горівки —
Ти не маєш чоловіка,
Я не маю жінки, —
долинуло парубоче. На невеличкім зарінку — його було добре видно з містка — стояв гурт молоді.
Ци я тобі не казала,
Не казали й люде,
Що з нашого коханнячка
Та нічьо не буде, —
обізвалася дівчина.
— Зараз танцювати почнуть, — знаюче сказав Гна-тюк.
— Отак-таки? — здивувався Квітка.
— Еге ж.
І справді: не минуло й десятка хвилин, як звідти почулась флояра, хлопці й дівчата стали в коло, поклали одне одному руки на плечі й пустилися в танець. Це було так просто, природно, що Леся аж осміхнулася. На неї дихнуло рідним, волинським. Хіба ж не отак збиралися колодяжнянські парубки та дівчата? Хіба не такими веселощами виспівалося її коротке дитинство?..
А флояра вифівкувала, молоді ноги дужо витупува-ли та вибивали танець.
— І-і-їх-ха! — дружно, в один голос підгукували ле-гіні, додаючи собі сили й завзяття.