Почувши про намір Мотрі поступити до нього, вона аж просіяла. Це ж була честь неабияка, а ще більші вигляди на те, що монастир розбагатіє. Та, на жаль, радість ігумені не тривала довго. Їй сказали, що Мотрю Кочубеївну пірвали невідомі злочинці по дорозі до монастиря.
Ігуменя перемінилася прямо в стовп солі. Довго-довге стояла, ніби їй мову умкнуло і владу в тілі відібрало. А потім сіла на свій столець і шептала молитву.
— Владичице, помози на ни милосердовавши, потщися, погибаєм, от множества прегрішеній, не отврати твоя раби тщи; тя бо і єдину надежду імами... аще бо ти не би предстояла моляще, кто би нас ізбавил от толиких бід!
Кочубеєві "сродниці" побожно рушали губами і осінювали себе хрестом, спозираючи на двері, чи не відчиняться вони до монастирської трапези, бо вже добре-таки були голодні. Не їли ні снідання, ні обіду, а тут уже і підвечіркувати давно пора. В Кочубея вони до таких постів не звикли.
Замість подати підвечірок, ігуменя казала вдарити в дзвін. Цілий монастир пішов до церкви молитися за спасення раби божої Мотрі Василівни, за те, щоби всі сили небеснії вирвали її з рук диявольських прислужників і привели її цілою і неушкодженою до тихих дверей тутешнього монастиря, як вірну й непостидиму служебницю Христову.
По Мотрі прийшла черга на молитви за ісціленіє раби божої (імярек), дочері богоспасаємого Петра Лаврентійевича, прибігающої со вірою, со страхом і со трепетом до здішної чудотворної ікони пресвятої Богородиці...
Темно було, як скінчилися молитви в церкві. Черниці розійшлись по своїх келіях. Хору доньку Петра Лаврентійовича забрала до себе сестра Єпіфанія, її батько разом із "дамами Кочубеєвого двора" пішли до ігумені на пісну вечерю.
— Простіть, — шептала за столом Параскевія Яковлівна, як молодша, до уха своєї товаришки, — простіть, якщої, я вас своїми словами нині рано вразила.
— Нехай Бог простить! — відповіла, зітхаючи, Гликерія Тимофіївна. — Чарочку б так, хоч малесеньку, продрохла я.
— А мені ніби хтось пальцем під глотку суне.
— Кажіть її.
— Кому?
— А ігумені, кому ж би?
— Не годиться, видно, не вживають.
— Притворюються святими.
— Як кажете? — звернулася нараз до них ігуменя. — Будь ласка, говоріть голосніше. Постарілася я, недочуваю.
— Про Мотреньку нашу балакаємо. Де то вона тепер бідненька пробуває? Чи жива ще наша пташечка? Чи не простудилася? Чи буде кому безталанній хоть чарочку грітого вина подати?
— На простуду найкраще липового цвіту напитися, — відповіла ігуменя, — та ще гірчиці до грудей або до болящого боку прикласти, а горілка та вино — то не лік, лиш "поврежденіє" нашої душі і тіла.
Кочубеєві дами побачили, що не договоряться до чарки, і сіли маком, похнюпившися, як сови.
Ігуменя турбувалася, що їй треба робити. Треба ж його милості генеральному судді докласти про нещасливу пригоду. Годі окривати, а говорити важко.
— Поїхали би ми, — почала Гликерія Тимофіївна, — так Бог нам свідком, нездужаємо, ледви на ногах тримаємося. Цілісіньку ніч не спали, смертельного страху наїлися, ні душі, ні тіла собі не чуємо.
— Не знаю, як Гликерія Тимофіївна, — жалувалася Параскевія Яковлівна, — але я, то добре, як від цього стола до якого там ліжка доволічуся. Мене таки сильне дуже потурбували.
— А мене, гадаєте, ні? Мало то якийсь, бий го сила божа, за горло давив, мало мене попід ребра штовхав, добре, що шубу мала на собі, а то б кісточки мої старесенькі геть поторощив.
— Не тямлю, бо в обморок попала, — заявила Параскевія Яковлівна.
Так то вони довго радили і журилися, аж стало на тім, що нікому їхати в Батурин, лиш одній ігумені. Вона, як священна особа, найкраще надається на посла такої нещасливої новини. Хто, як не ігуменя, може розважити тяжко опечалених родителів у їх великому горю, кому більше, як не їй, безпечно тепер їхати в Батурин?
Ігумені, мабуть, не дуже-то й хотілося кидати свою теплу келію, але погадала собі, що так воно годиться.
В перший мент Кочубеї, може, й будуть сердитися на неї, може, Любов Федорівна і вилається здорово, бо в неї тога не купити, але як пройде перший гнів, то все ж таки пошанують її. Скажуть: "Сама ігуменя потрудилася до нас, щоби нас потішити в горю".
І з порожніми руками вона певно не верне.
Ігуменя рішилася їхати і то зараз, незважаючи на пізню пору.
— Нічого мені боятися, — казала, — стара я і не світська. Господь служебницю свою не випустить з опіки.
Поїхала тими самими Кочубеєвими саньми, що привезли для монастиря дарунки.
Петро Лаврентійович додав їй своїх людей для охорони.
Сродниці, охаючи та охаючи, осталися в монастирі, їм відвели одну з келій, призначених для проїзжих.
Лежачи по пісній вечері на подушках з недертого пір'я, нарікали на свою лиху долю.
— Моя доля, як із собачого хвоста сито.
— А мою якби собака узріла, то три дні до місяця вила б.
— Не було зранку, не буде й до останку.
— Не даром говорив мій покійник, скільки свічки, стільки й світла. Погас, та й пішло мені з Петрового дня.
— Своєї недолі і конем не об'їдеш.
— Так мало бути і так сталося.
— Та коли б, чуєте, знаття, де впаду, то б і соломки підослала.
— Коли б знаття, що в куми пиття. Коли 6 той розум ізпереду, що ззаду.
— І я це кажу, що коли б той розум ізпереду, що ззаду, то не їхали б. В боці коле, з ліжка не зведуся. Хай Любов Федорівна сама свою доньку в монастир везе, коли забаглося в черниці. Я на монастир нецікава.
— Та що про це, чуєте, балакати. Сталося і невідстанеться. Тепер би нам поміркувати, як вилізти з тієї халепи.
— Виліземо, як чорт із багнюки!
— Але ж і в багнюці не вік вікувати.
— Посидьмо тут, поки нас не женуть. А тим часом ігуменя уговкає Кочубеїв. Скаже, що ми занедужали з перестраху та від побоїв. Перемелеться, мука буде.
— Брехнею і під столом не вибрешешся. Ще на наше лихо зловлять де Мотрю або її умичників і вилізе шило з мішка.
— В обморок попали, скажемо, нічого не знаємо, нічого не відаємо.
— Хіба що так. Але Любові Федорівні очей не замилити, це баба сім миль з-поза пекла.
— Так що ж?
— Прожене.
— То підемо до других. Мало свояків у нас?
— Та не таких, як Кочубеї. Кажіть що хочете, а в Батурині добре було.
— Лизнули того добра, як пес макогона.
Так журилися, поки не заснули.
ЗИМОЮ — ГРІМ!
Від виїзду доньки Кочубей до жінки не відозвався. Сидів у генеральній канцелярії — урядував. Давно його таким сердитим не бачили. Навіть пера не були так застругані, як хотів. Побачив муху, що, мабуть, ще літом у його каламарі втопилася, і на ввесь Батурин бешкету наробив. Батогами грозив.
— Вам би так ніздря, як у Москві, рвати, то пильнували б діла, лінтяї, дармоїди!
З душею в п'ятах підступав старий канцелярський писар до його дверей.
На лівій руці ніс цілий жмут усяких урядових письм до підпису, бо Кочубей навіть за гетьмана не одно підписував, з дозволу гетьманського і в його відсутності.
Писар, ніби миш, легесенько пошкребтав до дверей. Тихо. Пошкребтав удруге, — ніщо. Чиколодком вказуючого пальця правої руки постукав.
— Увійти! — гукнув Кочубей.
Писар зашурав перед порогом підошвами своїх підтоптаних чобіт, хоч болота в цілім Батурині на лік не було, обтер пальцями ніс, хоч нежиту від десятьох літ не мав, переступив поріг і до одвірка прилип.
В чотири погибелі його зігнуло. Знав своє начальство...
Кочубей не обертався.
Писар стояв.
Вибила дванадцята година.
Кочубей піднявся з фотеля, шкурою критого, щоб трохи розпростувати крижі, і побачив писаря.
— Чого?..
Писар усіма чиколодками своєї правої, чорнилом поляпаної руки доторкнувся до канцелярської долівки.
— Письма вашій милості до підпису приношу.
Поклав на стіл папери і назадгузь до дверей відскочив.
Кочубей лист мало що не до самого носа підніс, — не довиджував трохи.
Читав. Не знайшовши ніякої похибки, підписався, аж перо затріщало.
Взяв другий лист і так само підписав, тільки жида під закрутом зробив, бо дуже рукою на перо наляг.
— До чорта з таким пером! — гукнув і кинув його в напрямі печі. Чорнильні цятки зазначили дорогу.
— Хто це такі пера у нас струже?
— Канцелярський помічник, Держирученко.
— Тиждень гільтая в канцелярії на ніч замикати, щоб перо гарно стругати навчився!
— По приказу милості вашої.
Кочубей дальше читав, аж знайшов коромисленне "і", замість двохраменного "й". "Ах ти, каламарська душе!" — гукнув.
Писар присів. Наставив спину, ніби просив: "На! Бийте!"
— Ти, йолопе старий, мабуть, щолиш на другім світі навчишся безпохибно писати. Іже, як "иже єси", ять, як "согрьшихь" — зрозумів?
— По приказу вашої милості.
— Каламарська душа, йорчик началословний! Писар повеселішав. Він знав, що коли Кочубей лається, то вже добре, а зле, коли він мовчить. Підступив кроком до стола і спитав:
— Як ваша милість зволили сказати?
— Йорчик началословний!
— Йорчик началословний... гі-гі-гі!
— Чого іржиш?
— Бо смішно, гостро так... А що воно, ваша милосте значить?
— Значить воно, що як йорчика в началі слова не треба, так і ти непотрібний у генеральній канцелярії і во все на світі.
Хтось постукав у двері.
— Увійти!
На порозі стояв канцелярський слуга.
— Її милість Любов Федорівна вже тричі по вашу милість присилали, щоб ваша милість їхали до двора, пильне діло якесь.
— У мене ще пильніше. Як скінчу, приїду... Геть!
Слуга задом відчинив собі двері. Мало ними не вдарив Любові Федорівни, що якраз у цей мент вхопила. Кочубей глянув на жінку.
Була зеленаво-біла, як гербова бумага.
Писареві рукою на двері показав, — щез. Пішов за ним і в сінях двері на ключ замкнув, щоб не підслухували, бо знав, що з жінкою тихої розмови не буває.
— Сідайте, милість ваша! — сказав, вернувши, і показав жінці на високу, шкурою криту канапу, витовчену, як сідало в старому повозі.
Любов Федорівна сіла і хустку до очей притулила. І
— Що таке? — спитав Кочубей.
— Наша Мотря...
— Що Мотря?
— Наша Мотря не доїхала до монастиря.
Кочубей взяв жінку за золочений гузик соболевої шуби і потермосив ним.
— Жінко! Ти не при умі!
— При умі я. Мотря не доїхала в монастир... Ігуменя казала... Вона в нас.
— Хто?
— Ігуменя.
Вузькі Кочубеєві очі розширилися нараз, губи відчинилися, волосся полізло вгору.
— Як? — крикнув не своїм голосом. — Ти п'яна!
— Твереза я, Василю Леонтійовичу, Бог мені свідком, нічого в устах не мала. Мотрю гультяї якісь біля перевозу пірвали.
— Пірвали? Мотрю?!
— Пірвали й увели з собою, — хлипала Любов Федорівна.
Кочубей зірвався на рівні ноги.