Все пообвалено: і печі, і груби. Я вам і чарку, і сякий-такий заїдок винесу на призьбу або на гробовище.
— Зараз не проводи, щоб ми йшли на гробовище,— холодно відрізав Пасикевич, моргнув поліцаям, і ті зірвали з плечей гвинтівки.— Відчиняй хату! Побачимо твій ремонт!
— Нащо це вам?
— Відчиняй, відчиняй! — і Пасикевич вийняв з свіжої кобури парабелум.
Артемон, проклинаючи і начальника поліції, і той день, коли він поїхав за партизанським добром, вийняв ключ, скрегнув ним у колодці, і в хату з гвинтівками навпереваги обережно ввійшли поліцаї. А пан Пасикевич став збоку біля дверей.
— Оце так ремонт! — неждано розсміялися поліцаї.— Погляньте-но, пане начальник!
Пасикевич увійшов у сіни, заглянув у хату і вражено зупинився перед Васютиним гастрономом.
— Ти що: крамницю пограбував! — визвірився він на Артемона.— Так я тебе зараз же віддам під суд! А німецька влада не так панькається із злодіяками, як Радянська.
— Простіть його, дурного,— заступився Давид за сина.
— Ні, ні, я цього не попущу! — шаленів Пасикевич.— Цілий гастроном притаскав!
— А може, і попустите, пане начальник,— сміливо глянув на нього Артемон.
Нахабство його здивувало Пасикевича, і він єхидно запитав:
— Хочеш мене своїм спільником зробити? Може, половину добра віддасиш мені?
— Ані грама не дам, коли так будете говорити зі мною,— ще більш нахабніє Артемон.— Ця крамниця, ласкавий пане, мій військовий трофей!
— Що, що, нахабо?! — задихнувся від обурення Пасикевич.
— Що чуєте, ласкавий пане. Я це добро не забирав із крамниць, а, ризикуючи життям, вивіз із партизанської бази.
— Що?! — ошелешено видихнув Пасикевич і сів на мішок із цукром.
— Не сідайте, пане, на цукор, бо він вогкий, і ваше, звиняйте, озаддя стане липким,— попрохав Пасикевича Давид.— А добро це мій дурень таки з партизанської бази привіз. Я лаяв, лаяв його, бо ж партизани не простять такого. То вам нема чого гніватись за таке діло.
— І це справді ти витаскав із партизанської бази? — вражено перепитує Пасикевич.
Артемон посміхнувся:
— Понюхайте, лісовою землею пахне.
Пасикевич понюхав якесь печиво, розреготався:
— Ну, і бандит ти! Формений бандит! Але мені саме таких, пройдошних, і треба. Я думав наставити тебе тільки поліцаєм, а тепер призначаю комендантом кущової поліції!
X
Під місячним сумом стиха погойдувалась і погойдувалась приімлена земля, що дала людям колос, зерно, хліб, а нелюди по тому колосі, по тому зерні, по тому хлібі пустили свинець, пустили вогонь, пустили смерть.
Іде Максим Туровець своїми полями, чує їхній плач і прощається з посивілим од горя житом, із примовклими дзвонами соняшників, із дівочою задумою гречок, із усім світом, у якому він народився, яким він жив і снив, у якому щоденно знаходив щось нове, від чого прокидалися іскри чи зорі в очах. Та війна вибрала ці зорі з очей, гляди, вибере й очі.
У місячній оманливій повені, в полиновій журбі стоять його хліба і не знають, що робиться з ними, що робиться з людьми, і не знає чоловік, що робиться з ним. Як ломець по костях, блукає біль по його тілі, і ніяк не віриться, що ця земля — вже не його земля, що цей колос — не його колос, що цей місяць — теж не його.
"Ні, брешете! — мовчки говорить невидимим ворогам.— Усе це знову буде моїм, нашим. Ще проклянете ви той день, коли пішли на нас, і своїх фюрерів біснуватих проклянете".
Зерном і сльозою, сльозою і зерном стікав зараз сива од жита й історії земля — його любов, його надія, його турбота і дума. І до останнього подиху, до останньої росинки життя він буде битися за неї з отим чорним вороном, що закружляв над її узголов’ям. Ти, вороне, поминків хочеш, та будеш по всіх усюдах розсипати своє підстрелене пір’я, поки й дух не вийде з тебе...
Отож пора і в ліс. Пора! І все одно він не може зразу піти в ліси: кожна нива, кожний лужок, кожна левада кличе його попрощатися з ними. І він прощається і проститись не може, думаючи про свої поля, і про всю землю, і про отой клаптик її, де за вербовим місточком стоять хрещаті ворітця, що й без вітру поскрипують та й поскрипують собі. Кілька разів збирався полагодити їх,аАле Соломія розраджувала:
— Тоді, Максиме, пропаде у них голос, до якого я звикла. Ти тільки руку покладеш на них, а вони вже й говорять.
Послала ж йому доля дружину, послала той сон чи півсон очей і той низинний голос, що одразу ж заходить у душу. А оце через кілька місяців у його хаті має озватися й дитячий голос. А тепер, може, шкваргоче чужинський. "Невже це може бути? Невже це не поганий сон?" — окидає болісним поглядом землю. Та мовчить земля, наче камінь, мовчить, тільки здалеку на шляху зблискують машини, та все чужинські, та все чужинські.
Із похиленого золота пшениць Максим виходить на леваду, до того чорвополозу, з якого ще так недавно виплітав колиску. І тут він побачив свіжу солдатську могилу, на ній лежало кілька прутиків отого червополозу, що завжди ішов на колиски і ніколи на могили. Чоловік схилився, поправив ці прутики — єдину солдатську заслугу — і весь у тяжких думках та роздумах знову пішов у страждання приімлених полів. Не селом, а маревом ячменів отих, що на пиво йдуть, добирається Туровець до вербового невмирущого місточка. І хоч їздять по ньому вози, ходять люди і товар, а місточок то з одного, то з другого краю викидає то листок, то зелену гілочку.
На гребені стріхи затривожились, заклекотіли лелеки. Максим мимоволі озвався до них, птахи впізнали його, заспокоїлись, а він підійшов до ворітець, що й без вітру мали свій голос і свою журбу. Кого ж ви будете стрічати тепер? Він постояв біля ворітець, боячись покласти на них руку. І неждано йому почувся з хати низинний спів. Чоловік здригнувся: причується ж таке!.. Ні, не причулось. Од засліплених місяцем шибок линув Соломіїн голос, Соломіїн спів. Це було так несподівано, що здалось йому божевіллям. Хіба його Соломії тепер до співу?! І кому вона могла співати вночі? Що з нею?.. Максим рукою провів по обличчі, думаючи стерти це нічне наслання, та крізь шибки просочувався й просочувався її низинний голос; зараз він не просився в його душу, а шматував її кігтями невіри чи зневіри.
Скрадаючись, Максим підійшов до порога, переступив перелаз, двічі, як умовлявся з нею, стукнув у вікно і обірвав той страшний для нього спів. І враз тишею, пусткою, страхом повіяло від його чи її хати. Злякалась чи причаїлась? Як смертельно довго тягнеться час, і Максим знову б’є пучками в шибку.
— Хто там?! — нарешті злякано озвалася Соломія.
— Це я. Відчини!
— Ой! — зойкнула Соломія, кинулася до дверей, забряжчала клямками й напівроздягнена впала йому в холодні обійми.— Максиме, любий, невже ти?! — Притулилась до нього, заглянула в очі, схлипнула, а потім занепокоєно спитала: — У тебе щось скоїлось?
— Та нічого,— думаючи про своє, недовірливо подивився на неї.— У тебе нікого немає?
— Нікого. Ходімо ж... Ти такий стривожений. Таки щось не гаразд у тебе?
Не відповідаючи, він увійшов до хати, підозріливо і тоскно оглянув її. Усе тут було таким, як і тоді, коли покидав її, але щось змінилося в ній. Що ж змінив тут цей страшний час?
— Максиме, що в тебе? — Соломія занепокоєно стала проти нього, а розплетені коси її так віяли вечірнім степом, що хотілося притулитись до них, та несподівана пісня її стримувала його.
— Нічого, нічого,— примруженими очима вимірює її.— Полином пахнуть твої коси.
Вона журно подивилась на нього.
— Вони, Максиме, за ці дні почали сивіти, мов полин.
— Та що ти? — не повірив він, поклав руку на її коси і перегодя запитав: — Кому ти щойно співала?
— А ти чув? — здригнулась, не злякалась, а наче засоромилась вона.
— Чув. То кому?
— Не треба про це.
— Кажи, Соломіє.
Вона похилила голову перед ним:
— То я, Максиме, колисці співала.
— Якій колисці? — не зрозумів він.
— Ось цій, що ти виплів,— показала на колиску, яку вона без нього приладнала до сволока.
— Оце так!..— здивувався, зрадів Максим. Що тільки не лізло в його розумну голову, лише не те, що жінка співала колискову ще не народженому життю. Він пригорнув дружину і тільки тепер поцілував її.— Красунечко моя... Заспівай же й мені цю колискову.
— Що ти, Максиме,— сахнулась Соломія.— Не можна таке.
— Чому? — здивувався він.
— Тобі я заспіваю, як знайдеться дитя.— І зажурено, і соромливо поклала голову на груди чоловіка, в якого теж прокинувся півсон чи півсльози в очах.
Потім він підійшов до опорядженої, з зіллям і крихітною подушкою колиски, поторгав вервечки, і враз його охопив неймовірний страх: а що, як він ніколи не побачить тієї дитини, котра буде гойдатися тут? І, наганяючи цей страх, несподівано, одним болем зашепотів оту, яку чув ще від своєї матері, що вже давно має в узголов’ї хрест і червонокору вишню:
Ой ходить сон Біля вікон, А дрімота Коло плота.
Соломія, почувши його голос, не витримала, заплакала.
— Ти чого?
— Не сон і не дрімота,— одне нещастя ходить тепер.
Він заспокійливо поклав їй руку на коси:
— Нічого, жінко. Будемо ломити і зломимо це нещастя. Неодмінно зломимо.
Вона скинула на нього очі:
— І невже ти, такий добрий, будеш убивати?..
— Мушу, Соломіє. Вороги змусили... Тільки ж ти не сивій мені, як полин...
І знову прощання, і знову скрипливі ворітця, і марево ячменів, що на пиво йдуть. Тільки не до пива тепер, коли кров виточується щедріше за пиво. Від холодного яру Максим входить у сад і чує потріскування обважнілого від плоду дерева. Здається, ніколи не родив так сад, як цього року, та нікому немає від такого врожаю утіхи. Останні роки тут орудує Югин Холоденко, що в церкві ходить коло богів, а тут біля райських дерев. Химерну вдачу має чоловік. Це ж у голодний двадцять перший рік, наперекір самому владиці, він віддав владі церковне золото, щоб зарятувати ним голодних. За це владика наказав прогнати його з титарства, та люди не дали.
— Краще заберіть батюшку, а титаря залишіть,— уперлись і настояли на своєму.
А от коли дійшла черга до дзвонів, Югин зі своїми друзями тихцем уночі зняв їх з дзвіниці і втопив у лісовому озеречку. Мав він за це, та пережив і через якийсь час сам на Великдень вдарив у всі дзвони, бо кращого дзвонаря не було на цілу округу. А в які він тепер ударить дзвони? Туровець, походивши по саду, зайшов у хату, яку побудував для садівника і сторожа.