— Все за чистоту рік і морів борешся? Борись, борись — добре діло. Бо гесівське море он жабуринням уже заростає, риба дохне, вода гниє. Сморід аж у Тернівщину чути... Стільки сіл та угідь позатоплювали, а толку?
— Куди ж сількор Око дивиться? — запитує Заболотний.
Мина всміхається вперше.
— Жартуни. А що не забули провідати Мину Омельковича, за це хвалю, — каже він і знову звергає на те, що його, видно, муляє: чому небіж Заболотного не покликав його на весілля. — Всіх дружків-механізаторів звідси забрав, нікого не забув, а Мину, бач, не догадавсь. Сиди собі тут, діду, марево сторожуй, — киває він у степ на марево, що біжить і біжить попід обрієм. — Тож небесний Петро отари овець все кудись жене, а куди він їх жене, а звідки?.. Багато незрозумілого в світі. Клімат увесь міняється, а чого? Про людей і не кажу. Гуляють ото весілля без мене — хай. Та тільки обидно. Увесь рік при них, при механізаторах, а дійде до весілля... та хай. Отак і сидиш забутий у степу цілісінький день один, як палець, ніхто теб.е тут не бачить... Зате я звідси бачу всіх! І голову й заступників! Хто бухенький проїхав дорогою, хто вночі в лісосмугу котрусь із токових повів... Усе бачу!
— Впізнаєм сількора Око: не дріма... Ще ж, мабуть, пишеться?
— Сількор Око, хлопці, одписав своє. Тепер він частіше у вічі правду ріже навіть начальству — і великому, й малому. Через те й не всюди бажаний він... Нічого не кажу — механізатори, хлопці вони путящі, і небіж твій, Кириле, цілу весну з трактора не злазив, назасідався на своєму троні так, що, мабуть, і штани болять. А от шаноби до старших — цього б йому не завадило підучитись... Як тільки зберуться після роботи ось у цьому таборищі ляси поточити, так і чую: а де ж це наш довгожитель? Мабуть, знову перед телевізором заснув? Хоч би розказав якусь казочку про свої заслуги!.. Казочку, чуєте? Вони, молоді, вважають, що життя Мини Омельковича то казочка, що людина він без заслуг. Казна-що мелють язиками! Ніби Мина цей гирями кидав, та ще в кого, в Романа Винника, свого ж односельця. І рушники нібито у нього із стін постягав, і тканий обрус поцупив... Все мішма в них, як у Клима Подового. А не було ж цього? Кому, як не вам, знати, хлопці... Та ви мені хоч би довідку написали від себе й печаткою в сільраді засвідчили: не було, нічого не було! А то ж народ пішов... цигарку в зуби, перекивну-ться й знову: розкажіть, Омельковичу, веселу оту історійку, як баби в хомуті вас по селу водили... Це воно їм треба?
— Молодь любить жарти.
— Добрі жарти. Рідний син — і то якось після чарки давай шпиняти: а ви, тату, тоді таки дров наламали, кого слід і кого не слід — під одну графу підвели...
Розпитуєм Мину Омельковича про сина Гришуню, товариша наших дитячих літ. Тут Мині є чим похвалитись: не підвів його син. Усі ці роки для Гришуні минали на Далекій Півночі, працював він там як радист високого класу, на островах зимував, де ніч по півроку, де тільки пурга свистить та білі ведмеді провідують тебе. Але навіть бувши і в тих краях, Гришупя нібито цікавився, чи не натрапить десь там на сліди Романа Винника, аж з незрозумілою впертістю дошукувавсь звістки про нього... "Дався ж йому той Роман", — сердито каже Мина Омелькович.
Запитуємо, що від Гришуні чувати, бо додому він багато літ не навідувавсь, щоправда, збирався, як піде у відставку, повернутися, може, й назавжди в рідні краї... тож чи не передумав?
— Та вже він тут, під боком у Тернівщини, — веселішає Мина. — В озерянськім радгоспі прилаштувався з усією своєю капелою. І знаєте, яке собі діло знайшов?
— На радіовузлі?
— От і ні. Бджолами захопився! Хто подумав би... І зараз оце на бджолярські курси поїхав у Гадяч, а бджілки його тим часом у нашім садку пасуться. Ось прислухайтесь: то вони гудуть.
Ми вслухаємось, і нам справді здається, що ми чуєм золоте гудіння з-поміж віття розквітлих яблунь, наскрізь прогрітих, розморених сонцем... А десь із села долинає гупотнява барабана, чуємо музику, співи розлогі — видно, весілля вже вибурхнуло на толоку.
— Таки співають, — звертаю увагу Мини Омельковича. — А ви ж казали колись...
— Що казав? — І він раптом осікся.
Змайнуло, може, і йому в пам'яті, які сварки виникали в нього на толоці з Климом-дзвонарем, котрий, стоячи на чатах духовності, завжди першим нападав на Мину безстрашно:
— Дзвони поскидаєш, хори потрощиш, а співати де?
— Не співатимем! — лютивсь тоді Мина. — Ніхто не співатиме! Плакатимуть усі, хто елемент!.. І ось спливли літа...
— Співають, та ще як, — каже Мина, дослухаючись в Тернівщину до весілля. — Може, в чому і я помилявся, — хто без гріха? Кобила на чотирьох і та спотикається. Кому під силу передбачити все, як воно буде? Ось і він, — Мина скидає оком на Заболотного, — коли падав із-за хмар на Вузловій, думав, певне, амба вже йому, кришка "серед столу широкого", а бач, він там ще й долю свою знайшов. — Це Мина Омелькович, ясно ж, має на увазі Софійку. — Чи й зі мною: Романові ті бджоли мені в печінках сиділи, терпіти їх не міг, а рідний сип тепер, будь ласка вам: бджолярує! Хіба ж не насмішка долі? Запевняє, що на диво розумно та справедливо вони живуть, навесні, як ослабнуть, то одна одну годують — ви вірите, що може бути таке?
— Між бджолами може, — усміхається Заболотний.
— Ні, я вас серйозно питаю... Як це вдається вгадати їй, з якої квітки брати, а з якої — ні? Або чому, хоч най-далі летить, а не заблудиться?
Ми вже помітили, що Мина нинішній більше тепер запитує, раз у раз вдається до питальної форми, хоч раніше сам без вагань давав Тернівщині категоричні й остаточні відповіді на всі питання буття.
— Таке ж мале, ніхто його не вчив... А щоб отак триматися між собою, в біді одне одного виручати — ну звідки в ньому таке поняття?
— Вчені кажуть: інстинкт, — весело пояснює Заболотний.
— Ти все жартуєш, — недовірливо позиркує на нього Мина Омелькович. — Правда, в тебе робота така... Вашому братові так і треба, щоб не розгадали, де всурйоз, а де в жарт... А моя робота проста, хоча теж не без культури. Маемо ось у цій хаті червоний куток... львівський телевізор, газети, радіо... І шашки — тільки грати з ким? Хоч сам із собою грай, якщо на весілля тебе забудуть покликати. Ноль уваги на тебе. Бо для них ти вчорашній, живе скопаемоє... Ти їм смішний. А якби Мина хутори не позносив, межі не розорав, — де б вони теперішньою технікою розмахнулись? Не з нічого ж це все виникло: гонам краю нема — від неба й до неба... Найкраще "аврора" тут родить, — в жнива бурти як наллють — подивитися любо. Коли стою перед таким буртом уночі з оцією берданкою, не раз, буває, пригадається, як лободу їли та зелені колоски стригли... Згадаєш — і аж душу тобі стисне. О, скільки, хлопці, за ночі сторожування всього тут передумаєш... — Мина Омелькович раптом нахиляє до Заболотного голову:— Ось ти, Кириле, зніми з мене картуза. Знімай, знімай, не бійся!
Зняв Заболотний той картуз, вигорілий, пропотілий, що служить Мині, здається, ще з тридцятих років.
— Ну що там? —запитує Мина.
— Лисина.
— А від чого? Від задумливості, хлопці. Бо й хмарина десь у небі пливе, а ти думаєш: де вона була? Що бачила? Як там люди за морями живуть?
Потім він показує нам своє таборище. Постануть перед нами й телевізор величезний у червонім кутку, і вишикувані в шафі томи енциклопедії, що їх Мина нібито підряд усі читає, і чепурно застелені ліжка, де в негоду ночують зморені працею люди, ті, що зараз на весіллі витанцьовують, забувши про одного довгожителя, котрий стереже тут польове їхнє стійбище.
Оглядаєм усе: і садок, що розбуявся на тому місці, де щось інше колись родило, де смаглява краса чиясь зустрічала в росі світанкову зорю; побудем унизу біля відродженого ставка, схожого на той, де щозими Надька, розчервонівшись, полотняні "ризи прала"; мовчки постоїмо біля колодязя, що хоч і без журавля, з коловоротом та ланцюгом, але вода в ньому з дубового цебра така ж солодка, свіжа, як і тоді.
Бджолу послухаєм.
Пахощі цвіту вдихнем.
Вечір спадає над степом, ластівки змигують у призахіднім сонці, а від Тернівщини ще чутніше долинав гомін весілля... Ой у полі криниченька, там холодна водиченька!..
Серед саду зупиняємось, серед біло-рожевих, наповнених сонцем та бджолами суцвіть. Не хочеться звідси йти, з усім цим розлучатись. В ім'я чого природа так щедро творить красу? Що за музика всюди бринить? Що за сила тут пробивається крізь саму вічність життя, крізь розмаїття його видозмін?
Бджолята гудуть, гудуть...
Все тут заспокоює душу, пробуджує в ній жагу жити і жити, бути на цьому прекрасному світі завжди.
Аж до шляху проводжає нас Мина Омелькович. Ще пристоїмо й тут перед тим, як іти догулювати весілля. Звечоріло вже. Повітря тепле, запашне. Визорилось небо. Зірка покотилась десь на Тернівщину, в балку... І ще впала одна...
— А ця десь за Латишевою горою...
Котилася ясна зоря з пеба Та й упала додолу...
Мині Омельковичу, видно, ніяк не хочеться відпускати нас. Признається, що часом сумно йому буває тут без людей, надто ж восени, як вітри зашумлять, а ночі такі довгі... І ще відкриється нам, як у роки окупації все з острахом ждав, що повернеться з безвісті Винник Роман і стане зводити з ним порахунки, спитає за того сича руїни, зловісного птаха ночі, що колись тут на його хату сів...
Іноді верзлося в уяві, як темної ночі поведе Роман нещасного Мину до невикорчуваних пеньків на місце колишнього садка, тикатиме носом у ті пеньки, а потім у занехаяний колодязь штурхне... Нічого подібного не трапилось, а натомість прилучилась Мині пригода, що й досі мучить його: просто загадка, він ніяк не може її розгадати! Було це, як уже визволення в Тернівщину прийшло і котроїсь там осінньої ночі польовий госпіталь, рухаючись за фронтом, прибув з Вигурівщини й зупинився в нашій слободі ночувати. Дощ, бездоріжжя, з житлами тіснота, пішли під госпіталь і хати, й повітки, що їх не встиг при відступі ворог підпалити, — довелось навіть на толоці розкинути армійські брезентові шатра. Мина Омелькович, який ще не викашляв табору й хорував на очі, вирішив звернутись до фронтових лікарів, може, чимось зарадять. Пішов до них на толоку в найбільше їхнє шатро, освітлене гільзами з ґнотом, і сталося так, що лікарка, якій випало очі Мині закапувати, під час процедури запитала раптом:
— А де тут у вас Винники жили?
Запевняє Мина, що, єй-же-єй, так і запитала, він трохи із стільця не впав з несподіванки, чи перестраху, чи не знає й від чого, коли вона ось так запитала.
— А чого це вас інтересує? — здолавши страх і розгубленість, запитав і він у лікарки.
— Просто так, — відповіла вона.