Питається Григорій: що тобі? Чи не трапилося чого? А воно мовчить. Та аж дома вже заплакало й подало голос.
Усе це і ще багато-багато пропливло нараз через душу батька Григорія — і він відчув, що це ж, властиво, віддирають шматок його серця. І заплакав батько Григорій. Як баба послідня заплакав.
Весь великий древній обряд змушував багато переживати оцих простих людей. Вони ж, такі залежні, вони, такі безправні, вони, такі одірвані й поставлені окремо одиниці, чують себе нараз частками не тільки оцієї малої громади, а й якогось великого, безконечного у віках колективу-творця. Того, що от створив такий прекрасний обряд, думав про кожну дрібницю обходу —якби її зробити гарною, щоб вона давала радість. І це робило людину вищою, підіймало людське достоїнство у власних очах.
Плаче батько Григорій — а якось йому не стидно. Бо так воно, мабуть, мусить і бути. Хто ж би не заплакав під такі слова:
Ой батечку та голубчику!
Увійди ти у світлоньку,
Поглянь же ти на мене.
Що всі дівоньки в косах сидять,
А я свою розпустила,
Волоссячком плечі вкрила,
Слізоньками личенько вмила.
Не може батько Григорій слухати того співу. Розтворилася душа, і кожен звук приводить у тремтіння якісь струни; вони дрижать, а від того так смутно стає, і сльози течуть безперервним струмком.
Косу розплетено. Гарна коса у Катрусі. Хвилястим потоком розсипалося шовковисте волоссячко по спині і впало аж на діжу. Жаль таку красу затягати навіки під очіпок, а так воно буде, так мусить бути. Піснею прощається Катря із своєю дівочою оздобою.
Ой на горі жито,
А в долині просо —Ой жаль мені тебе,
Моя руса косо.
Не рік не два я тебе кохала,
Щонеділеньки вбирала,
•Золотим гребінцем чесала —Темної нічки до свічки,
Ясного сонця до віконця.
Катря аж наче обезсиліла від сліз. Та й всі плачуть: батько плаче, мати плаче, а дівчата й собі. Слова ж такі прежалібнющі:
Ой сиділи лебеді на воді,
Та й полинули на ріки —Розпустили ми тобі, наша Катречко,
Русу косу навіки.
Не плестимеш уже кісоньки в три коси.
Завтра заплети в дрібушки —А вже тобі не ходити у дружки.
Але головна пісня при косі зберігається наостанок. В ній говориться про галочок, що летять у три ряди, а попереду їх зозуля. Галочки сіли по лугах, а зозуля на калині, усі галочки защебетали, й тільки зозуленька жалібно закувала. Її питають:
Та чого ж ти куєш, чого жалуєш,
Сивая та зозуленько?
Чи жаль же тобі темного лугу,
Чи гіркої калини?
Зозуля каже, що не жаль їй ні темного лугу, ні гіркої калини, а жаль їй, насамперед, отих трьох тополь, що стоять у полі. "Що, де я не літаю, де я не буваю, — на тополі спочиваю"-.
А ще жаль на соколонька,
Що зігнав із дворонька,
Що не дав мені гніздечка звити,
Ні в ньому посидіти.
Все це порівнюється до Катрі. Так само йшли дружечки в три рядочки, а Катруся попереду. Усі дружечки заспівали, а Катруся заплакала.
Ой чого ж ти плачеш, чого жалуєш...
Молода Катрусечко?
Чи жаль тобі батенька свого,
Чи подвір’ячка його?
Катря відповідає, що не так їй жаль батенька, як своєї русої коси. А ще жаль миленького, що не дав віночка звити і в ньому походити.
Тужливий мотив, уміло підібрані поетичні звороти, мов спеціально підладжені до дівочої психології... — все це по-особливому впливає і на Катрю, і на її подруг. Тепер уже всі плачуть. Отакий цей дівич-вечір — мов із самих сліз зітканий.
Закінчено з косою. Беруть приготовленим вінок і надівають Катрі на голівоньку. І таке ж воно прекрасне сполучення — квіток із дівочою красою, що кращого, мабуть, і на світі немає. Дівчатка це розуміють і відтіняють пишним образом:
Ой чи вогонь, чи полумінь палає,
Чи на Катрусі золотий вінок сяє?
А на неї матінка поглядає,
Дивується, чудується:
Що ніде дитятко на ярмарку не було,
А де такого вінка взяло?
Бо не рік, не два Антоненько залицявся,
Не рік, не два красного вінка обіцявся.
Тепер поведуть Катрю на посад. Дівоче величання. Шанують свою княгиню.
Двоє дівчат підводять Катрю з діжі — а враження таке, мов справді то княгиню підвели з трону.
А тільки що Катря встала, як старша дружка на її місце — хлюсь! — і сіла. Посиділа, а на її місце — знов, знов. Дивується Тарас — що б то воно все означало? А воно й просто: яка перша дівка після молодої сяде на діжу, та перша заміж вийде. То ж то воно дівчата аж не потовпляться!
А Катрю тим часом ведуть на посад. Якщо дівчат послухати, так це прямо диво якесь, а не посад!
Славен посад, хороше зряжен,
Та не так ізряжен, як обсажен.
Славно ж його збудовано —На три стіні кам’янії,
А четверту золотую.
На тій стіні маківочка,
На маківочці ластівочка Звила гніздечко з чорного шовку,
А червоним обвила,
Вивела дітки однолітки:
Перше" дитя роженеє Друге дитя суженеє.
Катруся княжіє на посаді. Сидить непорушно, мов біла статуя богині. Під вишиваними рушниками, під рожевими квітками, сльозами, мов жемчугами, осипана. Дівчатка розмістилися коло неї та такої завели, що й батько Григорій розревівся.
Сіла Катрусенька на посаженьку,
Як на роженці квітка,
Її батенько, її рідненький Не може на неї надивитися.
"Катрусю ж моя, дитино моя,
А яка ж ти мені мила тепер..."
"Ой батеньку... мій голубоньку,
Чи довго ж я буду такая?"
"Будеш, дитятко, будеш,
Поки в мене будеш.
А як підеш від мене,
Спаде красота з тебе..."
Чортові дівчата... Вони хоч кого до плачу доведуть!
А дружечки! І де вони тих пісень понаучувалися, і де вони тих голосів поприбирали? Кажуть же, що пісні зародилися у якихось чуднодивних істот на небесах. І коли небеса часом отворяться, звідти чується прекрасний ангельський спів. А люди слухають та переймають. Що вхоплять, що ні, але й тої одробини, яку переймуть, досить, щоб хвилювати й непокоїти людське серце то радістю тихою, то сумом передвічним, тоскою по якихось невідомих світах.
Катруся не думала над тим, а чула тільки солодку муку від тих пісень. Що хотілося крикнути: та перестаньте вже, нарешті! Не мучте мене! І в той же час хотілося, щоб вічно звучали ці пісні й ніколи не переставали.
І як у них, у тих піснях, усе пригнано, усе до діла придумано! Вибрано образи найяскравіші, порівняння найзрозуміліші. Он, кажуть, усі лужечки-бережечки вода поняла, а молодую Катрусеньку журба обняла. Це ж весна природи пробудила весну і в серці дівчини, нагнала тоскливого суму.
А подруги ніби знають це зарані й дають поради. Які ж вони могли поради дати, оці дівчата? Що вони могли посовітувати в оборону проти великих закликів природи? А казали вони Катрі от що:
Не йди, не йди до броду по воду
Та не слухай голубоньків, що рано гудуть:
Вони твоє дівування в поле занесуть.
Вони тебе, молодую, ізрадять,
Од батенька до свекорка переманять,
Із дівчини в молодицю нарядять.
Виходить, що всьому виною голуби. Дивишся, як вони цілуються, ну й мимоволі затоскуєш у дівочій самітності.
Особливо тривожить дівочу душу невідомість будучого. Яке воно буде? Як зуміти перемінити всі звичні, усталені форми життя на нові, невідомі?... Як їх усіх називати, отих чужих, далеких людей? Невже звати свекра дорогим рідним іменем — батенько, а свекруху ще дорожчим — матінка? А дівера —братиком, а зовицю — сестрицею? І нарешті — як звати його, отого самого, що ходить за Катрусею та говорить:
"Іди, ідиг Катрусечко,
Уже ти моя!.."
Вона стала й одгадала:
"Ще я не твоя.
Ще я в батька паняночка,
А ти в свого пан!
Шукай собі паняночки,
Такої, як сам..."
А він відповідає: з’їздив я, каже. Катрусечко, усі города та не знайшов такої, як ти, молода...
Він то й гарно говорить, що й казать. І не тільки в пісні, а й там, у садочку... Але чи так же воно все буде? Мало хіба буває, ще й п’яниця зробиться — і все. Он і в пісні говориться... як дівчина просить батька, щоб продав сад-виноград, а справив дочці дорогий наряд: зеленую суконьку до долу, щирозолотний поясочок на станочок, жемчужного намистечка на шиєчку, сап’янові черевички на ніжечки. А батько, знаючи життя, відповідає:
Ой навіщо тобі, дитя моє. дорогий наряд?
Ой як буде твій миленький холодненький —Зелена твоя суконька ізлежиться.
Щирозлотний поясочок поламається,
Жемчужнеє намистечко розсиплеться,
Сап’янові черевички попиляться —В молодої шинкарки опиняться.
Молодая шинкарочка носить буде Тобі, дитя моє, та жаль буде.
Батько Григорій слухає, слухає... "Жемчужнеє намистечко"... Це ж, виходить, ніби я Катрі справив?... Ох, лишечко! Тут хоч би такого був разочок доброго — а то "Жемчужнеє". Що ми його не знаємо, яке воно й є. А отже, мабуть, колись носили наші люди, коли в піснях співають...
Дивен-зряжен дівич-вечір кінчається. Скоро вже прибуде молодий і привезе з собою нові настрої, нових людей, нові пісні — усе нове! Прибуде цілим поїздом: із боярами, музикантами, свахами, світилками. Гучно, буйно, весело!
І при одній думці о тім міняється тон дівочої пісні. Вже нема жалів і скорбот, вже тільки саме дожидання. І Антона для Катрі — і Антонів для себе.
Зеленая рутонька — жовтий цвіт:
Чогось нема Антона — а темненька ніч.
Писала б я листоньки — не вмію,
Післала б я післоньки — не смію.
Пішла б сама — так боюся:
Далекая доріженька — струдюся,
Широкая річенька — втоплюся.
Але боятися нічого — він приїде у свій час. Точно! Віками установлено, на поколіннях перевірено.
Он уже чути — їдуть!.. Он уже чути, як дзвенять дзвінки на конях, кричать бояри, музика грає. Гей, летить князь по княгиню! Не "ддадуть — силою вхоплю, мат-тері його сто чортів!"
І дівочі серця тремтять радісно. І цей трепет, ця солодка тривога відбиваються у пісні.
Дівчина виходить за ворота й заклопотана скрикує:
"Ой матусенько, моя рідная! Що то воно в полі кіньми грає?" Мати відповідає, що то ж твій, дочко, суджений... з боярами.
Ой сховай же мене, моя матінко, в себе За три гори кам’янії!
Та укрий же мене... моя матінко, в себе Моїми та віночками,
Та обсади мене, моя матінко, в себе Вишнями та черешнями!...
Віночками, дівочою честю недоторканою хоче оборонитися. На пошану перед вікном тим надіється. Даремне сподівання. Сюди й їдуть, власне, по те, щоб вінок той зірвати...
Звуки й гомін наближаються. Затих дівочий спів у музикальній непокоючій паузі. Старша дружка спішно виводить Катрю з-за столу й ховає у сінях у кутку. Символ останньої спроби рятунку.
А надворі вже одчиняються ворота. Напереді Антін конем верхи.