Сергій ковтав язик і опам'ятовується вже на землі. Останнім із двору виходить Денис із пазухою курячих яєць.
Пізно вночі Тимко випустив свого постояльця.
— Ну, спасибі, ніколи не забуду, — пошепки говорить Джмелик розчуленим голосом.
— Ти йди куди-небудь подалі від наших місць, де тебе не знають.
— Не винен я, Тимку, даром страждаю...
— Винен чи не винен, а я тобі раджу прийти до Радянської влади і заявити про себе, бо як спіймають — гірше буде.
Тимко потихеньку відкрив двері, пройшовся поміж соняшниками до левад, вернувся назад.
— Іди сміливо. Немає нікого.
Джмелик потис йому руку, закинув торбу за плечі, пішов. Спочатку чувся за ним тихий шелест соняшників, потім долинув короткий, ледве чутний скрип кладки через потік. "Через кладку пішов. Значить, на ох-тирські ліси помандрує".
Тимко постояв ще хвилину і тихою ходою пішов до хати, напетляв за собою темну мережу слідів по росистому спориші. За Ташанню в тихій замрії літньої ночі, .десь далеко-далеко, може, над Миргородом, щось глухо застугоніло, ніби покотили з гори пусту бочку, і цей далекий гул боляче нагадав Тимкові, що там, за отією місячною млою, гримить війна. Йому не хотілося йти в хату, і він присів на призьбі і, замріявшись, ставг дивитися в тиху літню ніч, що горнулася до нього по-дівочому ласкаво, холодненькою вологою студила йому обличчя, шию, груди, шепотіла до нього прита-шанськими комишами, навіваючи далекі, здавалось, уже зовсім забуті спогади, схожі на уривки дитячих снів. Бачив він себе на зелених луках верхи на калиновій паличці, босого, з полотняною торбинкою через плече або разом з Марком та іншими пастушками біля вогнища, де печеться смачна картопля. А то розгорталися перед його очима білі, як молоко, гречки, а понад тими гречками небо синє. Маркова корова пішла в шкоду, він біжить гречками і кричить: "А куди яс ти ото, ряба, пішла, щоб тобі повилазило!" Із-за Беєвої гори виповзає чорна, як ніч, хмара, суне понад жовтими стернями, і все навколо темніє, робиться страшним та непривітним. Пастушки з криком біжать під копи, і перші важкі краплі дощу ляскають по їхніх бриликах. Тимко, забившись під копу, заливається від сміху, дивлячись, як Марко осатаніло вистрибує на одній нозі і розмахує брилем, як п'яний кучер:
"Дощику, дощику, припусти, припусти
На бабині капусти, на дідові гроші,
Щоб були хорошії"
Холошки в Марка збрижилися, скочили аж по колінця, сорочечка руде волосся аж горить, а він усе як сюсюркало, під-порвана та мокра, скаче, а воно гримить, наближається, гонить туманом по гречках, дихає в лице медовим відпаром.
"Куди ж воно поділося теє дитинство? — роздумував Тимко, вглядаючись у непроглядні приташанські тумани, що нічною мрякою висіли над лугами. — Оце вже мені й на війну? А що війна? А те, що вбивають і кат лізе на нашу землю".
"Спать підем, спать підемі" — кричав десь на степу перепел.
"Еге, тепер заснеш!"
Тимко затоптав цигарку, зайшов до хати.. Орися лежала тихо. Потім з-під рядна почувся стриманий плач:
— Через тебе совість продала. Владу одурила, о-ох... Заволодів ти мною. Душеньку з тіла вийняв.
— Заспокойся. Адже все пройшло.
— Ой, не пройшло, а ще тільки насувається! Заберуть тебе, заберуть. Як же я буду жи-и-ти-и-и-и одна-а-а?
Вона в нестямі горнула його до себе, шепотіла, як божевільна, солоними від сліз губами:
— Не віддам я тебе. Не віддам... О-ох!.. Тимко лежав мовчки, сердито покусуючи губи. "Шепнув мені чорт женитися. Оце б устав і пішов хоч і в саме пекло, а тепер попробуй", — журився він, лагідно погладжуючи пахнучі соняшниковим цвітом коси дружини.
XXVI
26 червня в Троянівці було одержано перші повістки з військкомату. Під цю чергу потрапили Панас Гичка, Микита Чугай, Охрім Горобець, а з молодшого покоління — Денис Кошара, Сергій Золотаренко, Тимко Вихор, Улас Хомутенко і Марко Дудочка. Біля колгоспного двору — плач, крики, п'яні голоси, заливчастий швидкограй гармошки. На підводах — торби з харчами, з яких пахне хлібом, щойно печеним на капустяному листі, цибулею, салом, пирогами і самогоном. У тих торбах — білизна полотняна, випрана та-шанською водою, скроплена материнською сльозою, цілована жінками та сестрами, в прощанні біля щік зігріта. Губи в неї тремтять
То Микита Чугай, високий, сильний, стоїть посеред площі і злякано озирається на всі боки: молода вродлива жінка впала йому на груди, прилипла, мов той дубовий листочок до дубової кладки, і не в силі відірвати від себе чоловік дорогих, роботящих, рідних рук. Ну, що-бо ти робиш, Христе? Он же люди кругом! — Ой, мій ріднесенький, мій господарю дорогий! На кого ж ти мене покидаєш із малими діточками?! — голосять, як по мертвому, Христя.
Панас Гичка переступає з ноги на ногу, наставляє свого батька, що слухає сина, сумно похнюпивши голову.
— Бичка, тату, не продавайте, а краще заріжте на м'ясо. Хати теж не перекривайте, бо, може, спалять, розбомблять, то їй однаково горіти, чи з новою крівлею, чи із старою.
— Добре, сину. А ти ж там бережись...
— Що буде, те й буде...
Петрусь Чаєчка сидить на возі п'яний, розхристаний риве за міхи гармошку:
І юшечка, і петрушечка,
Поцілуй ти мене, моя душечка!..
Дотім повертає обличчя до жінки, що, тримаючи на пуках двоє дітей, сумно дивиться на нього, і грубо кричить !
— Чого ревеш, дурепа? Уб'ють — виходь заміж!
А кум до куми судака тащить! —
п'яно вигукує він.
Жінка затамовує плач, але і жалісно кривляться.
— А діток куди ж я подіну? — несміливо запитує
— Дітей не смій обижать! Чуєш? Не смій! Гордій Кошара із жінкою сумно, як над труною, гтоять біля гарби, на якій, прикрившись картузом, лежить Денис
— Ішли б додому. Чого стримите над душею? Мені
віл цього не полегшає, — лається він.
— Боже мій, та в людей діти як діти, а це арештант якийсь, та й годі, — схлипує мати. — І попрощатися з ним по-людськи не дасть.
Вона прикладає до очей чистеньку ганчірочку і відходить в строкату юрбу жінок.
— Рушай уже швидше, — кричить із гарби Охрім, до якого крізь натовп пробирається жінка з чотирма дітьми.
Нарешті підводи рушають — і знову крик, метушня, пісні, плач, безугавне заливання гармошки.
Тимко, у новому сіренькому костюмчикові, штани на випуск поверх чобіт, картуз на кучерях, стоїть, понуривши голову, прощається з рідними.
Збирала його в далеку дорогу молода дружина, гарячими сльозами личко мила, серце жалем на попіл спалила, та не затихає в ньому біль, не глухне, підступає гарячим криком до горла, з'їдає душу, як спека росу, і, може б, закричала дівчина на всенький світ, обхопила милого за ніженьки, не пустила б його від себе, та соромно їй проявляти таку слабість, не такий тепер час, не він один іде. Усім миром ідуть на страшну війну, на ворога лютого, і ще соромиться молода дружина свекрухи своєї та дівера, що прийшли проводжати Тимка, і опускає вона перед ними очі, слова не може сказати.
Сьогодні вранці, коли вже Тимко був майже зібраний, несподівано прийшла мати. Відкривши двері, привіталася і на одну тільки мить, на одну невловиму мить, постояла в дверях, ніби непрошена чужа гостя; і якось страдницьки, болюче-материнськи кілька раз сіпнулося в неї підборіддя, і гірким осіннім туманом заступило очі. І хто знає, про що думала ця стара мужня жінка, яку все життя здоганяло горе, а вона проганяла його від себе— коли зітханням тихим, коли задумою мовчазною, сльозою гарячою, пролитою вночі на самоті, щоб ніхто не бачив, а коли й піснею тужною про ту чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі. Може, в цю коротку мить пік її жаль, що проводжає вона рідного сина з чужої хати, з чужого двора, може, стало їй не по собі за те, що принесла вона загорнуту в полотнинку стареньку латану пару синової білизни, а може, як стара жінка, що більше, чим молоді, знала життя, розуміла вона те страшне горе, яке насувалося на всіх людей, забирало від неї сина і руйнувало його таке коротке, як сон, щастя сімейних любощів...
— Тимку, я тебе любитиму, з усіх доріг виглядатиму, — тихо проговорила Орися, ніжно беручи його за смуглу, таку дорогу і милу їй руку, на долоні якої, як заклепки на плугові, виблискували мозолі. — Буду день і ніч долю просити, щоб ти живим зостався. А не дай бог чого — і моє життя пропаще. Більш у світі я вже нікого не полюблю...
Він в знак вдячності обняв її за плечі і поцілував між брови, але дивне і якесь несподіване почуття оволоділо ним — почуття, якого він ніколи в собі не підозрівав і навіть не міг припустити, що воно могло народитися в його душі. Він відчував, що від оцієї хвилі, на оцьому самому місці вона вже зробилася для нього чужою, що вони зараз розлучаються, і вона буде жити якимось своїм, не відомим для нього життям, а він буде жити своїм, і що на відстані навряд чи зможуть вони перемовлятися серцями так, як би при тій умові, коли б вони були разом. І хто знає, чи зрозуміють вони одне одного, відділені безмежними просторами долі, чи залишиться між ними той пал, що живив їхні почуття одне до одного, чи затухне, загасне, замре, витравиться часом, війною, горем і нещастям. Орися була для нього чужою тому, що залишалася тут, у рідному селі, а він ішов хтозна-куди, де кожну хвилю його могли вбити, і оце саме поняття "вбити" було для нього ще неясним, і він думав так тільки тому, що йшов на війну, де, як говорять старі люди, убивають, але як убивають, які ті мертві люди, що падають у бою, для нього було неясним, незрозумілим, і він, дивуючись своїй самовпевненості, ніяк не міг допустити, щоб його могли вбити також. Не допускаючи цього, він, проте, іноді помірковував, що, припустимо, його вб'ють і тоді Орися вийде заміж за іншого і буде жити з іншим, і ця думка народжувала в його душі страшний біль, розпалювала ненависть до тієї несправедливості, якої, проте, не можна обійти, бо вона заведена залізним законом життя; несправедливості, яка полягала в тому, що як же може хтось любити його Орисю, його дружину, його кохану, як може хтось любити і жити з нею, яке він має на те право, коли Тимкові цього не хочеться, коли він проти, коли він, саме він, любить Орисю найвід-даніше, найсильніше і вона повинна належати тільки йому і більше нікому. Це почуття охолодило його розлуку, і він прощався з Орисею теж швидко і коротко.