У цей час уже десь ближче почулося: "Гнатку!" Видно, мати не витримала й вирушила на пошуки своєї дитини. Гнатко миттю перехилив пляшку в рот і наступні кілька секунд не чув нічого, крім заспокійливого булькання: гл-буль-гл-буль... "Дитинко, де ти?" — почулося вже буквально за дверима кабінету. Пляшка негайно набула вертикального положення, корок стрибнув у отвір, рука шаснула за книжки, фоліант помандрував на визначене йому ще покійним доктором архітектури місце.
— Ти тут? — спитала кволим голосом Ганна Сергіївна, заходячи до кабінету.
— Як бачиш. Хоч гляну на книжки. Може, трохи відляже від серця.
— Боже мій боже, викапаний батько. Як тільки його що-небудь нервувало, він брався за книги про Рим, і це давало спочинок його серцю. Ходімо обідати, дитинко моя, ти ж, мабуть, голодний. Хіба ж там погодують тебе...
— Там не дуже розгодовують, — похмуро сказав Гнатко. — Там так нагодують, що...
Вони пішли до їдальні. Мати попереду, син позаду. Гнатко намагався дихати вбік, щоб не дуже пахло "стародавнім Римом". "Невже й старий мій закладав? — думав він. — А може, муттер-буттер знає все і навмисне натякнула? А яке це має значення? Все одно земля крутиться і на морі відбуваються припливи і відпливи, а мене жде мій Ваня-міліціонер, трамтарарамність і сюди-тудинство!"
— Так, що ми маємо на сьогодні, щоб поколупатися в зубах? — потираючи долоні, бадьоро вигукнув він, наблизившись до столу. В очах у нього забіліла скатертина, блиснули срібні виделки, ножі й ложки, саксонська порцеляна "голубі мечі" нагадала про усталений комфорт і добробут родини Косар-Косаревичів, нагадала про те, що й він — насамперед Косар-Косаревич, а вже потім тимчасовий в’язень Лук’янівської тюрми, різноробочий на будівництві міліцейського будинку (а може, він і не міліцейський, яка різниця!), а ще хто?
Не було часу на відповіді — Гнатко їв. Ганна Сергіївна теж їла.
— Тільки коли їси, відчуваєш себе людиною, — сказала вона. — Ми з твоїм покійним батьком завжди любили попоїсти. Якщо їхали в Москву чи Ленінград, то не ходили, як усі провінціали, по театрах, а відвідували найкращі ресторани. Я й досі пам’ятаю, що ми їли в "Савої", "Націоналі", в "Метрополі" чи в "Арагві". Пам’ять шлунка найміцніша.
— Муттер, це дикий квієтизм: пам’ять шлунка! Поет сказав: пам’ять серця! Окрім того, "Савой" перейменований тепер на "Берлін". Там німецька кухня. Як у нашому "Лейпцігу".
— Ах, що там наш "Лейпціг"! Що то за німецька кухня, коли в нас ніколи не буває ковбаси салямі або справжніх франкфуртських сосисок.
— Але ж сосисочний Франкфурт — у Західній Німеччині.
— То й що з того? А рецепт нам відомий? Не запихайся, не запихайся так! Ніяк не відучу тебе від вульгарного способу їсти. Їсти треба інтелігентно.
— А жити?
— Ах, жити. Їсти — це й значить жити. Вміти поводити себе за столом, брати серветку, тримати виделку, вибирати бокали для вина...
— Ти знаєш, ма... Я згадав...
— Ти згадав ще когось, хто нам може допомогти? Може, з твоїх друзів?
— О, мої друзі! Перед законом вони безголосі й лякливі, мов тхори. Вони анархісти, законів не визнають, а той, хто законів не визнає, боїться їх.
— Але ж ти сказав, що ніяких порушень...
— Я? Звичайно, нічого! Не вбивав, не крав, не лаявся непристойними словами, не зчиняв бійки, нікого не зачіпав, нікому не заважав, нічого не порушував, ніяких провин. Просто я маю розвинене почуття гумору, чого бажаю й іншим!
— Це просто обурливо: культурну людину, яка має витончене почуття гумору і...
— О, це тонка річ — гумор... Його позбавлена і наша міліція, і наш суд... Що вдієш. Вони трактують його занадто звужено, а ми хотіли б його значно розширити...
— Але всьому є межа. Ти перейшов межу, очевидно. Скільки я тебе вчила. Не стукай так ложкою об дно тарілки, ти не з голодного краю. І не сьорбай. Суп треба просто вливати в рот. Непомітно, делікатно. І не мочи губ. Губи повинні бути сухі, коли ти їси.
— По-твоєму, я повинен висолопити язик, мов собака, і хлебтати все язиком?
— Гнатку, в такий страшний день ти ще заперечуєш своїй матері!
— Пардон, ма... Отже, я згадав...
— Що ти згадав?
— Що сьогодні грандіозний футбол.
— Ти ж знаєш, як я ставлюся до цього вашого футбола.
— Але я?
— Ну, сьогодні пропустиш...
— Пропустити матч "Динамо" — "Зеніт"? Я згоджуся краще два тижні не їсти!
— Що ти кажеш, схаменися. Ну... ну, подивишся по телевізору. Там же, в вашій тій тюрмі, сподіваюся, є телевізор?
— Телевізор у тюрмі? Муттер-буттер, треба ж думати хоч зрідка! Там є тільки "параша". Пояснити тобі, що це таке?
— Що-небудь вульгарне? Можеш не пояснювати, я не хочу слухати. Догрався, тепер попав у цю "парашу". Скільки я тобі казала...
— Ну, гаразд, гаразд. Більше не буду. Це вперше й востаннє. Стану слухняним. Але ж футбол. І до того ж у мене квиток, абонемент, перший сектор.
— Ти що ж — хочеш піти на футбол?
— А чому б мені не піти? Ти розумієш, що таке перший сектор?
— А той міліціонер?
— Ну... я скажу, що тобі було погано, я затримався... Візьму таксі і просто до тюрми — шир!
— А тобі не...
— Що?
— Не дадуть ще тиждень або два?
— За що?
— Ну за... за запізнення до тюрми...
— Такого закону нема! Не було ще прецендентів, щоб спізнювалися до тюрми. А я спізнюся. Створю такий прецендент! От реготу буде!
— Але ж...
— Ма, жодних "але"! Ти повинна благословити мене!
— Не говори дурниць. Їж котлети, в тебе все захололо. Коли починається той ваш божевільний футбол?
— О вісімнадцятій тридцять.
— Жах! Ти запізнишся на цілих три або й чотири години.
— Не грає ролі — три хвилини чи три години. А за цей час, може, тобі повезе і знайдеться в Києві добра душа, яка нам поможе... Цей Жеребило міг би, але він такий слизняк. Розкис зовсім: "Якби я міг з тобою помінятися, хлопче..." Видно, з перепою загнали його до онкологічного інституту, він уже й пустив там сок.
А ще партизан!
ЗРІКАЮСЬ!
Жеребило ніяк не міг збагнути, ввійшла чи не ввійшла до палати дружина. Дивне збайдужіння огорнуло його. Почуття притупилися, зникли зовсім. Кажуть, з усіх почуттів лише скупість супроводжує людину до самої смерті. Жеребило ніколи не був скупим, — отже, не мав і того єдиного почуття, яке міг би мати, згідно з незбагненними примхами природи. Лежав, як колода. Ввійшла дружина чи не ввійшла? І скільки часу минуло відтоді, як зачинилися двері за Брайком? Брайчик, от тобі й Брайчик! Не любив його Жеребило, а тепер любить. Любить тоді, коли не вміє вже ні любити, ні ненавидіти. Що? Не може? Брехня! Хто сказав, що не може?
Жеребило важко ворухнувся на ліжкові. На здерев’яніле його обличчя щось війнуло, мовби хтось був рядом, хтось сідав на табуретку, нахилявся над ним. Розплющив очі, замаячила в сизому мороці знетямлення невиразна постать дружини.
— Якого чорта!
Лежав, ждав, що буде далі. Біль котився по його тілу, шарпав залишками нервів, добивав рештки, живого в клітинах; біль починався в животі, розходився колами, як розходиться вода від каменя, кинутого в ставок: чимдалі кола більшали, ширшали, біль охоплював усе тіло, його хвилі здіймалися вище й вище, захльостували Жеребилові рот, горло, вже несила було дихати, він захрипів:
— Мар-ріє...
Знов перестав бути людиною. Протоплазма, в яку введено повільну отруту. Білок, носій життя, внаслідок таємничих комбінацій перетворюється на білок, що несе смерть. Життя від білка і смерть теж від білка.
— Мар-р...
Потім настав короткий відплив. Біль зняв свою блокаду, зняв тимчасово, і Жеребило квапився використати той короткий проміжок, щоб знов стати Жеребилом, хоч на мить стати самим собою, таким, як колись, як ще недавно. Тепер уже знав, що дружина тут, що вона сидить коло нього, що вона плаче. А що б же мала ще робити?
— Якого чорта! — гримнув. Хотів гримнути, а вийшов тільки шепіт. Вона мовчала. Хлипала і мовчала.
— Ти от що, — подумавши, сказав він. — Ти ще раз подзвони Мухобою. Пошукай його. Він усе може дістати. Всі ліки, все на світі. Ти спробуй... Тільки не коло мене... Терпіти не можу, коли отут... Подзвони там десь... Ну? Якого чорта!
Дружина вийшла, а на нього знов посунув біль. Він захопив усі клітини. Лишив неушкодженою тільки одну комірчину пам’яті, і звідти, мов промінь кінопроектора, летів давній далекий спогад і розгортав перед скаламутнілим зором Жеребила картину.
Яструби літають на випростаних, нерухомих крила. Крила в яструбів тверді, мов серпи. В повітряних прозорих токах кружляють над лісом яструби, над галявами, там, де земля найбільше осяяна сонцем.
На тридцять п’ятому кілометрі закрут шосе. Правобіч сосни — мов пальми. Високі тонкі стовбури, розхилені в боки, і вахлярі зеленої хвої. Він ніколи не бачив кокосових пальм, але колись ще до війни їх малювали на обгортці мила. Мило так і звалося "Кокосове". Сотні доріг у лісі. Тиша. Проростання трав. Грибний запах. Бічне скло в машині спущене, гаряче повітря б’є збоку яструбиним крилом. Він сам. Далеко від усього. Тільки яструби десь над головою, та сосни, та трави... Доріг у лісі, мов у житті. Він задумався, поїхав не туди, заблукав. Плутав по доріжках, перехрещував ліс туди й сюди, аж поки знову вибрався до шосе. Побачив крізь дерева чорно-білі кам’яні стовпчики обабіч шосе. Різко натиснув педаль акселератора. Заклацали пальці в моторі. Машина вихопилася на дорогу. Тридцять сьомий кілометр. Всього тридцять сім кілометрів від Києва. Та навіть цього досить, щоб від’їхати від роботи, від знайомих, від усього свого життя і опинитися на піщаних доріжках під яструбиними крилами... А тепер? Тепер не втечеш нікуди. "Кожен з нас, хоч найбільший, хоч найменший, полишає по собі велику землю". Брешеш, Брайчику! Світ великий, але скрізь ворожий і безжальний. Світ мізерний, земля мізерна, мов макове зерно! Ніде нема порятунку... О-о! Занесіть мене на тори, вкиньте в море, в холодні озера, пожбурте в космос! Засуньте в холодильник або в нетоплену піч! Але рятунку!
Знов було дивне відчуття невідомості. Чи ввійшла дружина, чи не ввійшла. Якщо й тут, то чому мовчить. Якщо нема, то чого так довго бариться?
— Якого чорта! — просичав.
Вона, здається, щось говорила. Виходить, уже тут. Мабуть, давно сидить коло нього і жде, поки він випручається з блокади болю. І Мухобоя не знайшла. Ага, знайшла, але він нічого не може.