Виходить, що головний комендант Шпильник нічого про це не знав, а вже й поготів не знав про це начальник округи Сацюк. Він був приголомшений не менше від мене.
— О, вони в мене все знають. Наказують кого приймати, кого не приймати, що казати, що не казати. . . Мої накази для них порожні слова.
— То чому з ними вовтузитеся?
— Просто тому, що вони не мають людини, яка виглядала б дорослою, а діло робити треба.
Але виходить, що все таки "вони" мають владу. Парадокс нашого часу. Який почався з революцією "великого жовтня" і під різними виглядами триває до наших днів.
Не можна було довідатися, чи було це діло рук верхівки партії, а чи лишень фантазії місцевих "політичних виховників", ала я рішуче вимагав, щоб поліцію в Дубні відполітизувати, щоб вона виконувала свої безпосередні обов'язки, а політику залишила іншим.
Повертаючись назад затемна, я думав невеселі думки. Здавалося, ця війна прийшла сюди також тому, що в цьому просторі ніколи не було здорових політичних умов для здорового політичного розвитку. Культ і філософія "держиморди" домінували абсолютно, і на цьому будувалися основи правного буття держав, імперій і республік. Безправ'я породжувало беззаконіе, беззаконіе — безладдя, безладдя — анархію ... А анархія — це параліч усякого розумного діяння. Весь комплекс співжиття трикутника Москва-Київ-Варшава — це типова анархія ... Дарма-що там існують і поліція, і закони, і суди.
У черговому числі нашої газети, у статті "Більше ініціяти-ви", я реагував на це між іншим так:
"Коли сьогодні молодь витрачає стільки енергії на безплідне, анемічне, безґрунтовне політиканство, коли бачимо закуку-річених фантастів, уся фантазія яких вичерпується раз на комунізмі, раз на сельробстві, раз на якомусь іншому доктринерстві, хочеться кричати. Люди! Пам'ятайте, що ніякий вождь не введе нас у землю обіцяну, якщо будемо такими, як ми є тепер — беззбройними, голими фантастами, відірваними від конкретного діла і конкретних потреб, безрадними при вирішенні найпростіших проблем.
"Так. Нам треба людей. Але не закукурічених доктриною... Треба фантастів машин, фантастів фабричних димарів, фантастів автострад, фантастів залізниць. Нам треба великих, відважних, потужних господарів. Саме собою, нам треба й політиків, але не таких, що в безглуздому закукуріченні будуть нищити самих себе в ім'я безглуздих розподілів між собою..."
Не знаю, чи був це глас вопіющого... Дарма. Хто має очі і вуха, почує, а сліпі і глухі — це звичайні каліки і вимагати від них чогось годі.
ЩОСЬ ЯК ДОМА
Яке чудо мати свій дім... Людині, яка його не мала, і не відомо, чи буде мати. Людині простору і руху.
Засадничо я не належу до тих суворо надземних аскетів, які зрікалися дому, родини, вигоди. Спартанство чи Діогенова бочка не мої ідеали... Ані толстовське "опрощення", ані також сарт-рівські екзистенціялізми.
Поділяю думку Річарда Вагнера ("я не можу, як собака, спати на соломі і заливатися сивухою"), розумію побут "босяка-про-летаря" Максима Горького з його віллою на Капрі і княжим палацом у Москві, співчуваю ідеалам Бальзака з його екстравагантними проектами апартаментів, нарешті, переживаю мрію Шевченка — "поставлю хату і кімнату, садок-райочок розведу", хоча не в такій аж перечуленій малоросійській мелоідилійності.
Я завжди цінив і знецінював людей не за їх маєтковим станом, а лише за їх моральними прикметами. Так звані клясові поділи були для мене осоружні і здавалися немудрою вигадкою немудрих голів.
Слава, блиск і розкоші були мрією переважної більшости мистецької мельпомени від Гомера до Голлівуду, лише не багато з них могло цю мрію здійснити. Для більшости "хата і кімната" так і лишилися фата-морганою у їх пустинних мандрівках.
І багато з них було гнаних і вигнаних, а в царстві моєї мови інших і не було. Не шкодую, що саме до цих належав і я, як також, що моє вигнання було не "за Уралом" ("бувало я поза Уралом"), а за "синім океаном", бо що б там не казали — люблю Захід, Европу, її світ, її культуру і засадничо перебуваю в її атмосфері, дармащо в плоті й крові належу до її сходу.
Сковородинське "не шукай щастя за морем" чи навіть "а ви претеся на чужину шукати доброго добра" (хай Тарас вибачить) мене не переконують, бо мені більше імпонують пристрасті Марка Польо, Колюмба, навіть Петра І, коли дивитися з його становища, ніж пристрасті "ставка, млинка, вишневого садка", дармащо і цих атрибутів не заперечую, але й не ідеалізую. Моїм ідеалом є клясичні греки, вчорашні брити і сьогоднішні американці. Хотів би, щоб Україна вирвалася з мініма-лістично-пасивного, солодко-елегійного, невтрально-споглядаль-ного наставления і набула трохи динаміки драматизму, шорст-кости прози, тверезости математики. .. Для мене Україна не лише над Дніпром, але й над Волгою, над Райном, над Міссісіпі, над Амазонкою, над Конґо. Нема місця на плянеті, яке б мене, українця, не цікавило.
Але все таки.. . "нема на світі України, немає другого Дніпра". Це зовсім інша тема. Не треба Дніпра, вистачить Дерманя, а то й такого дуже вже пісного Рівного. Навіть у цьому мака-бричному вигляді. Руїни, машини, німці, "наці", головне командування, пропаганда, райхскомісаріят, табори полонених. І схрещення пристрастей та інтересів — наших, російських, польських, німецьких ... Бандерівсько-мельниківських, бульбівських, уенерівських, гетьманських . .. Церкви автокефальної, церкви автономної, митрополита Дениса, митрополита Іларіона, архиепископа Полікарпа, архиепископа Олексія.
Де початок, а де кінець? Як втримати рівновагу? І скільки небезпек — один лише необдуманий крок — і ти падаєш. І більше не встаєш.
У ці початкові місяці все ще здавалося як не рожево, то бодай не чорно. Почували трохи дома . .. На своїй землі. Те, що відбувалося над нами чи поза нами, нас хоч бентежило, але не лякало. Майже за одну ніч не лишилося й сліду попередніх окупацій. Україна вийшла з свого підземелля, як Фенікс з попелу, і запопадливо почала діяти.
У моєму редакційному кабінеті кожного дня черга відвідувачів, а між ними проф. Володимир Кубійович зі Львова, який приїхав особисто познайомитися з настроями цього простору, його співробітники Василь Глібовицький, Кость Паньківський, Роман Голод, Атанас Мілянич. .. Така кількість акутних життєвих інтересів, привабливих візій. І так приємно про них говорити в такий вирішальний час історії. Органічна, жива робота. Це ж дома.
Але не тільки це суспільне "дома" ... Крім цих публічних кабінетів, засідань, зустрічей, урядування — маєш шматок приватного життя у тому невеликому одноповерховому будинку, далі від вулиці, з вікнами на город і парк. Здебільша тут ясно і соняшно і дуже спокійно, навіть у цей неспокійний час. Молоді яблуні, грядки городини та квітів, за високим парканом старі липи, клени, берести, ясені. Весною і літом тут повно цвіту і пташиного гомону.
Перед будинком, від саду, на три сходини підвищена широка бетонова плита, двое побіч дверей і ті зліва позначені малою візитовкою "Головний редактор української газети "Волинь"", німецькою мовою. А далі невеликі передсіни, двері ліворуч, невелика кімната з високим вікном, ясно-синіми шпалерами, великою набитою книгами шафою, такою ж етажеркою, круглим для курення столиком, глибоким, м'яким темнозеленим фотелем, парою стільців, широким шезльонґом і великим, масивним дубовим столом для писання. Пізніше сюди додасться кілька картин, між ними голова апостола ренесансового маляра Френса із збірки Прахова і рельєф Шевченка під бронзу. Моя робітня, приймальний кабінет і разом спальня.
Праворуч двері до кухні, а ліворуч до просторої, з трьома вікнами кімнати. Це вже щось універсальне. Головна їдальня, са-льон, приймальня гостей і разом їх спальня. Широкий стіл, широка канапа, буфет, пів тузеня м'яких стільців і кілька картин — Федора Кричевського, К. Катербінського, Василя Кричевського і англійської малярки Франціє А. Крієтал. Домінує Федір Кри-чевський — широке полотно з краєвидом Шишаків на Полтавщині .. .
Третя кімната зайнята чужими мешканцями, її двері забиті і завішені килимом . .. На кухні господарила моя неперевершена господиня, власниця будинку Ганна Антонівна, яку пізніше замінила не менш неперевершена гомінка Дуня.
На початках усе виглядало скромно, а згодом моє господарство побільшувалося, особливо набиралося книжок. їх збірка постійно зростала, і були там, крім повних збірок творів Бальзака та інших клясиків, такі автори, як Роберт Ґрейвес, Гервей Аллен, Маргарита Мічел, історики Момзен, Тойнбі, природознавець де Крюї, багато літератури подорожників, політичної, спогадів. Не зважаючи на постійне перевантаження всілякими справами, я утримував з своєю бібліотекою тривалий, тісний контакт.
А що робили мої власні музи? Мовчали. Коли говорить зброя — мовчать музи, — казали старі римляни... Але взагалі писалося багато.. . Статті, репортажі, листи. З старого була перевидана тиражем на п'ятнадцять тисяч "Марія", яка негайно розійшлася, зголосився німецький перекладач з слов'янських літератур Павль Кюнцер з Бресляв, який зладив чудовий переклад "Марії", що вийшла друком у "Гогенштавфен-Ферляґ" у Штут-ґарті, але одночасно була розгромлена бомбардуванням разом з видавництвом. У хорватському Загребі вийшов чепурно виданий перший том "Волині" хорватською мовою, під заголовком "За землю", у перекладі Івана Ванчіча з передмовою Станка Гашпаровича.
Але для літератури було так мало часу. Моє помешкання ніколи не було порожнє, я ніколи не бував сам. Крім щоденних випадкових сторонніх людей, у мене завжди хтось мешкав з приїжджих. То Іван Рогач з Закарпаття, то Олег Лащенко з Праги, деякий час мешкав генерал Микола Капустянський, що приїхав тоді зі Львова, Роман Бжеський з Крем'янця, Михайло Те-ліга, переїжджаючи з Кракова до Києва. Олена Теліга, хоч і мала своє мешкання, більшість часу була на моїй половині. А скільки гостей з Києва, з Праги, з Берліну, з Кракова, які в той час постійно кудись мандрували ...
Ну, і звичайно різні вечірні прийняття ... Інколи великі з великою кількістю гостей, а в тому числі й німецьких, а звичайно малі з наших співробітників редакції, особливо поки перебували в Рівному Олена Теліга, Таня Прахова, Іван Кавалерідзе.