Ви тільки погляньте, як елегантно тримає він свою шаблю. Ну, що ж! Не можу перечити.
І не слід. Він іде виконувати до кінця обов’язки жерця догорілого жертовника. Але захищатись треба було не тепер і не так. Це могли ми робити двадцять-тридцять років тому. Я пробував боротися з глупотою моєї кляси, але це було так само даремно, як ловити хмару. Я намагався втягти інтелігенцію в конструктивну роботу. Я хотів доказати, що не всі графи псярі й дегенерати. Я хотів сказати Горькому, що ваш батько мільйон разів перевищує його філософствуючих босяків. Я хотів підказати Толстому, що князь Андрей може бути потрібною людиною. І коли б іще жив Достоєвський чи Гоголь, я б і їх притягнув до своєї лісничівки, щоб показати, що у нас нема місця для епілепсії і що в Україні живуть не самі шалапути, а що ми хочемо і вміємо творити здорову, квітучу й співаючу культурну верству творчих людей.
Але ті люди — як з одного табору, так і з другого — дивились на мої наміри, як дивиться баран на нові, для нього незрозумілі, ворота. І сьогодні одні з них атакують, а інші йдуть на Дін робити жалюгідні спроби рятувати справу, що протягом ста років валилась, а на наших очах довалюється. Тепер їм Дін поможе, як мертвому кадило. Тепер єдиною надією для рятування справи є час. Треба змусити революцію саму себе зужити, а тоді почати наново. Я не йду на Дін. Тут застане мене Чека. Буду робити всі спроби пережити цей час на місці, бо більше, ніж жити, хочу бути свідком — хто кого переможе: доктрина життя чи життя доктрину? Я все-таки вірю в життя!
На цьому граф скінчив. Іван був, мов стятий громом. Він ще ніде й ні від кого не чув такої суворої логічної мислі. Він вірив у почуті слова, бо йому здавалось, що тепер йому зовсім легко дивитись на світ, — він бачить його, мов крізь шибу вікна. За час розмови більшість присутніх десь зникла, бо не хотіла їм перешкоджати. В залі гриміла оркестра, і по всіх кутках танцювали.
— Я вам схвильовано дякую, графе, — сказав Іван і міцно потиснув графові руку. — Ви для мене відкрили наш світ. Я подібні думки не раз намагався зібрати докупи, але мені це ніколи не вдавалося. Я не міг у них як слід розібратись.
— О! Іване Григоровичу! — сказав на це граф.
— Поживемо — побачимо. Ми ще повинні з вами випити. На столі стояли пляшки, закуски. Іван і граф налили і випили. І саме в цей час Іван довідався, що "зникли" Андрій і Мар’яна. Про це, жартуючи, повідомив Петро.
— Як зникли? Куди поїхали? То ще приїдуть! — захвилювався Іван. Глянув на годинник. — Фу, ти! Друга година. Даруйте, графе, я трохи занедбав обов’язки! — і Іван відійшов.
— Ти, мабуть, спав, — сказав Петро. Іван на це не відповів, був стурбований. — Ах, яка досада!
Іван вийшов надвір, розпитував знайомих. Ольга майже тремтіла і, коли про це оповідала, в її очах бриніли сльози.
— Ніколи, ніколи не дарую цього Мар’яні. І як вона могла? Іван знаходить Сопрона, обидва сідають у другі морозівські сани і їдуть кудись у темноту. Всіма напрямками з невидимих просторів сипався сніг.
На питання Івана (який, до речі, і сам усе знав): "Де ти в дідька пропадав", — заспаний Андрій відповів: — Був у петлюрівців.
— У петлюрівців? — в Івана на устах появляється іронічна складка.
— От уяви.
— Та уявляю. І що ж це були за петлюрівці?
— Дуже цікаві люди, — незалежно сказав Андрій. Іван подивився на нього недовірливо.
— Що? — підняв Андрій голос — Не віриш? Ти цього, Іване, не розумієш. А я розумію. Я йду з ними!
— Куди йдеш з ними? — холодним тоном спитав Іван.
— Я йду! На фронт! — нервово казав Андрій. Іванів тон впливав на нього депримуюче.
— Я не думав, що і в двадцять років можуть бути дітваки, — тим саме тоном докинув Іван.
— Ти, Іване, кажу тобі ще раз, цього не розумієш! Це ніяке дітвацтво.
— Роби, як знаєш! Твоє діло. Що ж торкається мене — я тобі це рішуче забороняю. Навіть думати! Ти віриш, що щось з того буде?
— Так! — пристрасно викрикнув Андрій. — Я вірю, Іване!
— Це значить: ти хочеш з ними розбити Росію і відірвати від неї Україну?
— Не я хочу! Росії вже нема! — підносить тон Андрій.
— Звідки це знаєш? — спокійно, рівно веде своє Іван.
— Цього не треба знати. Це видно. Зрештою, це речі ірраціональні.
— Що саме тут ірраціональне?
— А те, що Україна, хочемо ми чи не хочемо, буде!
— Ти так думаєш?
— Не я… Я вже тобі сказав: так думає закономірність буття. Росія сама цього хоче. Вона і тільки вона пхала і пхає нас на розрив.
— Не люблю парадоксів. Кажу тобі востаннє: мусиш скінчити гімназію! Не дозволю, щоб ти пішов у світ недоуком! А тоді роби, що знаєш.
Це було сказано так виразно, що Андрій замовк першим. Іван вийшов і не залишив за собою ніяких сумнівів. Андрій напружено думав, важив, сперечався сам з собою. Ні. Він сам не вірить, що така купка людей розвалить Росію. Він сам не вірить, що Росія віддасть без бою рідну йому землю. І разом погляд духа і серця летить у далеке майбутнє і бачить виразно яскраву, мов сонце, мету. Так. Прийде час і все буде! Треба почати бій! Тепер з парою людей, малою групою, купкою зухвальців, з романтиками в шароварах, спочатку за Січ Запорізьку разом з Тарасом Бульбою, слідами Хмельницького, у глиб і в шир, а потім вперед!
Андрій ці речі бачить, вони для нього реальні і навіть зовсім намацальні. Хоча він добре знає, що це не буде зараз. Він живе минулим і майбутнім. Те, що діється тепер, є прірвою, яку треба засипати, треба перекинути міст, щоби з’єднати кінці історії. Де знайти матеріалу і що це має бути? Війна? Кров? Нерви? Воля? Розум? Андрій перебирає всі елементи, зупиняється при кожному, важить один по одному і каже сам собі: все має бути! Іване! Брате! Все має бути! І після цього Андрій ніби вертається з далекої мандрівки шукання до свого порога, і здається йому, що від цього місця починається перша ява величезної драми кожного буття. Хочеться зачерпнути з цього місця і понести в життя ту міць душі і духу, що ніколи і ні під яким тягарем не ломиться. А решта приложиться рукою щедрості Творця всіх початків, яка ніколи ще не оминула тих, що заслужили.
У Морозів починається велике розвантаження. Відколюється з родини брила за брилою, ніби від розсадженої скелі уламки каменю. І кожна частина кудись котиться.
Сопрона тягне простір, бо там десь те місце, що йому належить. Петро з родиною вертається до Києва. Всі щось тихо в собі переживають. Старий Григор, можливо, найтихше, бо він не каже ані єдиного слова. Він тільки іноді в розмові філософує: — У государстві первою клітиною, як не кажіть, є сім’я. — А на підтвердження цього Василько буйно заявляє, що Михайло може зістатись на хуторі, що вони можуть ходити і тут до школи, а на весну він їде з ним до Києва.
— В кожному разі, — каже Таня, — свята мусимо перебути разом.
На це Сопрон відповідає, що не можна гаяти часу, бо він сподівається гіршого, і тому вечорами ціла родина сходиться в їдальні; на столі розложена карта імперії, і Сопрон, Іван, Петро та Андрій старанно студіюють шляхи, що ведуть за Урал. Міркують також, як тепер краще дістатися до Києва. Щось там уже казали, що на лінії Київ — Фастів висаджено всі мости.
Ці останні дні перед від’їздом Сопрон проводить якось дивно. Він часто кудись зникає і не каже нікому, куди. Він лише виходить у садок, переходить город і йде в поле — отак просто, в напрямку Гісина, через горб. Там він, незважаючи на вітер і на холод, зупиняється і довго стовбичить, ніби приблудний. Довкруги все вкрите товстою верствою снігу, але це не хвилює Сопрона. Він втягає в себе повітря, що пливе над землею з боку Гісина, слухає, як у Гісині шумлять росохаті сосни, дивиться на захід, на південь, на всі чотири боки світу і бачить поверхню снігу, на якій отам, за лугом, зводяться горби, вкриті лісами, а під ними Дніпро, якого тепер не видно, а здовж луги і кущі, а вправо чорніє хутір. Господи Боже! Як тільки подумаєш і як тільки глянеш! Скільки того всього мудрого і потрібного на цій великій, святій землі. Не стає ні думок, ні слів, ні образів, і вся повнота чуття сходить на одно сильне, що виривається з самого нутра, зітхання.
Сопрон — муж плечистий і сильний, і коли вертається при смерку на подвір я, він щось насвистує, особливо коли поблизу хтось вештається. Він ще заходить сюди і туди, заглядає до клуні чи до свининця, і особливо тягнуть його ті речі, які він знає ще з дитинства.
А ввечері в їдальні він зухвало розважає: — Е! Сибіру бояться ті, що там не були. А я вам скажу: не будь Сибіру, що варта ціла Росія?
Всі з ним погоджуються, а старий Григор, як і завжди, твердить те саме — Сибір! Це добрий шматок землі. Нічого не скажеш. Але до Сибіру треба хазяїна.
Розмовляють і розмовляють, і аж вкінці Сопрон так якось, ніби сам до себе, каже: — Нічого. Я от поживу в тому Сибірі, зароблю трохи грошенят, а там заберу свою численну зграйку і махну сюди.
Таня підтримує його всією своєю щирою сестриною душею.
— І мудро зробиш.
А Андрій ні з сього ні з того починає: Нема на світі України, Немає другого Дніпра.
— Е! — махає рукою Сопрон. — Сентименти!
Його підтримує Іван: — Коли б усі наші люди трималися Дніпра, бідно ми виглядали б.
— Бідно то бідно, — каже між іншим Петро, — але кожна істота на землі має точку тяжіння. Одну тільки точку. Погляньте на птахів.
— Точка тяжіння — одно, а радіус діяння — інше, — каже на це Іван.
— Згода! — каже Петро і жартівливо затягає: Де згода в сімействі,
Де мир і тишина.
Всі цей мотив знають, тому всі, навіть старий Григор, підхоплюють його. Іван з Сопроном баси, Андрій снажиться тенором, жінки і менші хлопці беруть вищим тоном. Виходить пісня, що тягне за собою інші мотиви.
На закінчення старий каже: — Так. Все це гарно. А чи ти, Сопроне, все вже як слід обдумав з тим від’їздом?
— Тату! — каже рішуче Сопрон. — Нічого не поможе.
— Та я тільки так… Щоб усе було, як кажуть, добре. Вибачай! Ці дні особливо швидко летять. Від’їзд відкладається, дні йдуть, але ось приходить один, наказує: не можна далі відкласти. З самого досвітку всі в родині на ногах. Напередодні безліч пеклося і смажилося. Зараз усе в русі, ніби виїжджає ціла родина. Двоє запряжок коней чекають. Коні на цей раз вичищені, сани уважно вимощені, Дмитро святочно одягнений.