ін щось на ходу говорить, раз у раз помахуючи рукою. На грудях у нього, на простій солдатській гімнастерці, далеко пломеніється яскрава червона цятка.
— То що в нього червоніє?
— Орден Червоного Прапора... Першим у республіці начдив наш його одержав.
— Так ото начдив? — наблизившись до гурту черво,нр;армш в заскалім
цьованш ^ рр^і.— АЦе ;Ьравда, нібибто він колишній офіцер ншецького генерального штабу? Старков сміється:
— Це скрізь такі брехні про нього пускають, бо прізвище в нього ніби як німецьке: Блюхер. А насправді робітник, металіст він, весь червоний Урал його знає...
— На телеграф завернув...
— Може, з Іллічем про дальшу нашу дорогу розмовлятиме?
— Кажуть, ніби тому й затримали оце нас, що нового розпорядження ждем.
Бійці деякий час мовчки поглядають на ешелони, що застигли на коліях.
— Куди-то нам звідси доріженька ляже? — в задумі каже Старков, дивлячись на мигтючі рейки.— Від суворих берегів Байкалу і до... до?..
Він перевів погляд на ешелон, що тільки-но підійшов, прикрашений гілками сибірських кедрів, з плакатами на вагонах, що з землею мішають шляхту та пана Пілсудського.
— Чи не прийдеться нам з цими плакатами та в інший бік повертати? — зауважує Ткаченко.
Розпечені на сонці паровози, рейки, платформи — все пашить вогнем. Дрімає на платформах артилерія. Низькорослі сибірські коні сумовито поіржують з вагонів, зачувши поблизу — за станцією — настояний травами степ, і волю, і простір...
IX
Незабаром і в вагонах запахло степом... Доки паровози набирали воду та перегукувались, маневруючи десь на стрілках, в ешелонах було влаштовано щось схоже на летючий суботник. Приклад подали синельниковські дівчата, що прийшли до ешелонів надвечір з віниками, відрами та снопами свіжої степової трави.
— Ану, шахтьори! — підступали до вагонів дівчата.— Як ви тут поживаєте? Причепуримо вас трохи ради суботи!
— Щоб згадували нас та злішими на панів були!
— Ну що ж, чепуритись так чепуритись! — широко розсунувши двері вагона, звернувся до своїх взводний
Старков.— За діло, братва! — Вилиняла фуражка вже сиділа на ньому якось комизисто.— Днювальний, швабру сюди, окропу! Смерть блохам і шляхті!
І, засукавши рукава, першим заходився шкребти підлогу в своєму вагоні. Це всіх підохотило. Дивлячись на взвод розвідників, взялись до роботи і сусіди-артиле-ристи, закипіло в саперів, і за якихось півгодини вздовж усіх ешелонів уже летіло з вагонів сміття, мелькали віники в руках розчервонілих бійців та дівчат. Всюди чувся гомін, жарти, сміх.
Ще не згасла в степу зоря вечорова, а діло вже зроблене, вагонів — не впізнати: сміття повимітано, підлоги вимиті, прошпарені окропом і, як у хаті хорошої господині, притрушені свіжою степовою травою.
Під високими тополями пристанційного скверика цього вечора на всі лади заливалась гармонія. То полтавськими мотивами, то уральськими "страданіями" доймала серця чуйним синельниковським дівчатам, що в замріяності посхилялися одна одній на плече. Бійці та командири, ті, що на шляхту, й ті, що на Врангеля,— всі змішалися тут. За спиною в гармоніста, мовби вартуючи його з усіма його піснями та "страданіями", повиструичувались щойно прибулі московські курсанти.
Коли ж гармоніст зненацька ударив козачка, з натовпу на середину кола, де не взявшись, вихром вилетів пружинистий юнак з добровольців і, притримуючи рукою картуза на голові, чортом пішов по колу.
— Ширше коло!
І натовп хитнувся, розступаючись.
— Ще ширше!
І коло стало ще ширшим.
Було тут на що задивитись і синельниковським дівчатам, і дебелим сибірякам, із яких не один у цю хвилину відчув свою вайлуватість. Тут і справді сам чорт ішов по колу! Землі не торкався, а земля димилась; сам у повітрі плив, а з-під ніг курява вставала. По чабанській сирицевій обувачці його можна було прийняти за степовика, а по легкості та пружності він більше був схожий на горця. Хто такий? Натовп затамувдв подих.
ч — Ух, сатана! Ух, летить! — стежачи за танцюристом, неголосно перемовлялись бійці.
— Цей докаже!
А танцюрист, доказавши своє, стріпнув чубом і вже знову стояв у гурті товаришів, розгарячілий, веселий, і було чути, як взводний Старков здивовано-радісно звертається до нього:
— Ну, Яресько, не знав я, що ти такий мастак... Не козачок — вогонь!
Залізничник, що недавно розпитував про начдива, теж з цікавістю оглядав Яреська, мовби не сподівався, що він таке вміє.
— Та ти, хлопче, всякого махновця перетанцював би!
— А ви що, дядьку, бачили тих махновців?
— Не то махновців — самого "батька" їхнього бачив, як оце тебе.
— Де ж ви з ним здибались?
— А тут, у себе на станції... ще коли він у червоних комбригах ходив.
Сибіряки зацікавлено обступили залізничника.
— Який же він собою, той Махно?
— Та такий... Крутий... Робітники наші та телеграфісти саме без платні кілька місяців жили, сім'ї голодують, пайків ніхто не дає. Залізницею всі користуються, а робочим платити нікому. Давай, думаєм, звернемось до Махна. Послали до нього цілу депутацію із скаргою: "Батьку, поможи! Розпорядись видати продовольства, чи що. Вся залізниця голодує..."
— Ну й як, видав?
— Аякже, наставляй кишеню!.. "Ми не більшовики,— каже,— щоб годувати вас від держави..." — "Але ж залізниця, кажемо, телеграф..." — "Ну, так ви з тих і вимагайте, кому служать ваша залізниця та ващ телеграф... А мені ваша залізниця ні до чого: мої тачанки і без рейок пройдуть, куди захочуть..."
Десь близько запахло офіцерським тютюном.
— Славний тютюнець... Кримський,— повів носом Яресько.— У кого це там?
Молодий червоноармієць з перебинтованою головою охоче пригостив Данька своїм запашним тютюнцем. З усього видно було, що боєць цей із тих, хто вже встиг понюхати врангелівського пороху. Таких тут уже було немало. З лазаретами чи по якій-небудь іншій оказії прибувши з півдня, вони принесли з собою гарячий подих недалеких боїв, курили офіцерське куриво,— таких навіть у темряві впізнавали ось так — по запаху диму: не ядучою батрацькою махоркою чадили, а пахкали через губу пахучим димом дорогих кримських тютюнів.
Яресько розговорився з цим пораненим. Солодко затягуючись, все розпитував, у яких боях був, де поранило, що там та як там. Хоч і смішно було сподіватися, але серце все ж сподівалось: ну, а раптом щось пере-чує-таки про знайомі степові місця, про близьких людей і про найближчу з-поміж усіх — його синьооку любов... Одначе від бійця тільки й чув, що про атаки, броньовики, аероплани, відступи та наступи.
— То ми від них тікаємо, то вони від нас. Під Оріхо-вом по дванадцять разів на день ходили в атаку... Броньовиків у нього тьма! Кінноти чорно! Та ще французькі аероплани з неба помагають... Під Мелітополем, кажуть, нашим кавалеристам крилами збивали голови з пліч...
Невеселі речі розповідав поранений, і хоч не всьому йняли віри бійці, проте почувалося, що там і справді пекло.
Та хоч було там пекло, і все небо було в шрапнелях, і на кожному кроці підстерігала людину смерть, ніхто, одначе, про неї тут цього вечора не думав, навпаки, всі поривались якраз туди, де вона гуляла, де весь степ кричав боєм та криком атак, і коли пізно вночі подали нарешті в той бік ешелон, червоні добровольці кинулись брати його штурмом.
Яресько зі своїми хлопцями роздобув собі "плацкарту" під зорями на даху вагона.
— Ви не дуже там скучайте за нами,— гукнув йому знизу Старков, що стояв на пероні в натовпі проводжаючих.— Ви одною дорогою, ми — другою, а там, дивись, де-небудь ще й зустрінемось.
— Щасливо ж вам!
— І вам теж!
За бойовим маршрутом іде ешелон, бойовим непримиренним криком кричать у темряву паровозні гудки. І вже нову, від уральців почуту пісню, заводять десь на тендері кулеметники:
Белая армия, черный барон Снова готовят нам царский трон...
Вітер свище в вухах, врізнобіч розлітаються дерева, а підхоплена цілим ешелоном пісня могутньо б'ється під зоряним небом, все далі вриваючись у степові простори.
...от тайги до британских морей Красная Армия всех сильней!
X
На дахах вагонів цієї ночі ніхто не спав. То співали, то гомоніли, то дрімали тривожно, весь час остерігаючись, щоб, заснувши, не вилетіти, як то кажуть, за борт.
Що далі забиралися в степ, то тривожніше ставало навкруги: ешелон проходив махновськими краями. На одному з перегонів із степової темряви несподівано виринув загін якоїсь кінноти і, не відстаючи від ешелону, навскач помчався наввипередки з поїздом — не наближаючись і не віддаляючись. Хто вони, оті чорні далекі верхівці, що пролітають по обрії? Махновці? Чи, може, місцева батрацька молодь, що на куркульських реквізованих конях теж поспішає на південь бити барона? Про всяк випадок по ешелону було виставлено посилені дозори. Московські курсанти, які їхали на тому ж самому даху, де й Яресько із своїми полтавцями, виставивши кулемет, весь час не відривали очей від степу.
Високими снопами іскор паровоз пробиває тьму, і все далі в степ за тим вогнистим летючим стовпом — темні вагони з купами людей на дахах і далекі невідомі вершники, що простяглись по горизонту в тому ж напрямку, що й ешелон. Глибокою була ніч, зовсім не такою, як ті білі, схожі на світання петроградські ночі, що їх недавно бачив Яресько, відправляючи пітерцям ешелон з хлібом. І зараз, хоч степ був повитий тьмою, однак за її розливом десь там попереду почувалось ще не народжене, що ось-ось затрепеще, світання.
Перед світом повіяло прохолодою, і люди, щоб зігрітись, стали щільніше тулитись один до одного. Левко Цимбал полами своєї свитки старався прикрити одразу кількох сусідів, що вирвались у дорогу в самих сорочках. Поруч з Яреськом, нацупивши капелюха до самих вух, горбився в пальті сухорлявий пасажир похилого віку — один із тих цивільних, що їх при посадці в Синельниковому хлопці прийняли було за мішечників і ледве не спустили з даху назад. Уже тут, в дорозі, з'ясувалось, що ці пасажири зовсім не мішечники, а столичні інженери, які з мандатами від Леніна їдуть в Олександрівськ обстежувати Дніпро та його пороги. Дивно було серед добровольської та курсантської молоді бачити цих зовсім мирних, заглиблених в себе людей. Видно, від самої Москви добираються ось так поміж військовими до порожистого Дніпра шукати місце для майбутньої електростанції. Дивлячись на інженерів, що наїжачились під своїми пом'ятими капелюхами, здумав чомусь Яресько про того катерино-славця-продзагонника, що ночував у них взимку в Криничках. З