Та ну, ш-ш-шо ж ти!.." — ніби соро-миться свідка, що внизу.
Ата бере книжечку й кладе її на коліна, пильно й жадібно оглядає кругом, — жодного напису, жодного натяку, чия вона, жодної помітки, що прозраджувала би її власника. І на титулі жодного такого знаку, лише дата — "1941 рік", і все. Ата швидко її листає... Засмальцьований зошит списаний то чорнилом, то олівцем хімічним. Чийсь щоденник. Ні, не щоденник, а запис почуттів і думок, найголовніших і найважливіших у чиємусь житті, записаних, щоби не забути, не загубити. Записаних і ношених біля серця, але не підписаних. В стилі часу, часу равликів і черепашок. Вислід обережності, а може, й просто данина епосі тотального знеосіблення.
Ата починає зосереджено перечитувати записи. Після шаленого зізнання в "безумній" закоханості комусь, що так стрясло Атиним серцем, пішли записи, як шал своєрідного й крайнього егоїзму. Егоїзму радикального, неприхованого, але безспірно правого, от що дивно. Егоїзму, як протесту проти фальшу часу. Навіть в самій тираді про любов, що силою може сперечатися з ліпшими місцями в "Пісні Пісень" Соломона, головним є егоїзм, самоствердження. Це світогляд. Дерзкий. "Як я стану старий, а Ти з'явишся до мене така сама прекрасна і юна, я вже не любитиму Тебе... бо погасну". Ату вразила гола й страшна правда. Так може людина говорити лише сама з собою. А головне — правда в самій суті, в глибині: там, як їй здалося, лежить велика істина про те, що "суть не в Тобі, а суть в Мені". І, як підтвердження сказаного, йде далі запис:
"Хтось сказав — найпотворніші в коханні робляться янголами. Це неправда. Або — це правда, але ця правда буде брехнею завжди, якщо не робити уточнення — "вони робляться янголами не тому, що вони дійсно ними робляться, а тому, що вони такими видаються комусь". Це й є доказ попереднього".
"І тому — я люблю Себе, а не Тебе! І навіть не шкодую, що мені не судилося бути янголом!"
Жах. Але яка все-таки правда! По серцю йде холодок. Хто це? Xто це, що говорить про найпотворніших, і чому? Дивно. Гм... А в зошиті стоїть далі:
"Коли за струни скрипки зачепить навіть муха або тарган, то зринуть чарівні звуки, але ті чарівні звуки мелодійні видає не муха і не тарган, а скрипка!! Це головне!"
Жах! Якщо це Він написав, то це жах! Бути хоч навіть і "безумно" любленою, але тільки "мухою" — хіба це не катастрофа! Ата закриває зошит і кидає його геть. Але по хвилі тягнеться до нього знову. Щось тягне її, як магнітом. Розкрила. Після якихось незрозумілих обчислень, після фрагментів, здається з хемії, та відписів з таблиці Менделєєва, йде знову гірке, як полин:
"Все єрунда, якщо ти сам єрунда. І твоє кохання буде лицемірною брехнею, якщо ти здумаєш доводити їй чи собі, що це в ній суть і ти їй будеш вірний до смерті".
Який сатанинський егоїзм! Який егоїзм! Але що найдивніше — це що ось так хтось живий думає! Іменно хтось живий і ось так думає! Це ж написане не для когось, не зі спеціальним розрахунком, що хтось цю писанину знайде та й читатиме, та й скаже: "Ах, як геніально! Ах-ах! Хто це сказав? Ах, це отой сказав! Який хороший, розумний, геніальний чоловік! Ану ж закохаюсь я в нього!" Ні, це записано зовсім не для того. І ще що надзвичайно цікаве — ось так хтось сьогодні думає. Сьогодні. І навіть записує це. І навіть носить з собою. І навіть губить ось у траві.
Після якихось знову обчислень написано: "Якщо ти сам душею гарний, то й увесь світ гарний. Якщо ти сам душею поганий, то й увесь світ поганий. Якщо ти сам душею паскудний, то й увесь світ для тебе темний, і ніякий Бог тобі не допоможе, хоч ти стань і архієреєм... Це найкраще видно у мистців, які намагаються світ відтворити, — світ існує тільки переломлений через їхню "душу".
Ата зітхає, хмуриться, думає над чимсь напружено, потім розсіяно слухає, як шумить стара сосна бентежно і закохано, і дивиться в далину, в марево, що блукає ген десь за луками по далеких ланах на узгір'ях. Хистке і мінливе марево, як незбагненна людська душа, як невловима столика істина... Ата зітхає й береться читати далі.
Після знову якихось шкіців та ієрогліфів записано вірш Велимира Хлєбникова:
Звєзди — нєвод, риби — ми,
Вєчно прізракіу тьми,
А за цим, ніби в розвиток божевільного виразу божевільного поета:
"Світ зовсім не такий, як він нібито, існує, а лише такий, яким він людині видається, і горе тим, що його погано бачать!.. Між матеріальним і нематеріальним не можна просунути і леза бритви. Напр.: стіна, побілена білою крейдою, без сумніву біла, але це якраз і найбільша брехня. Ніколи біла стіна не буває білою для людини, вона може бути тільки сивою, сіро-синьою, рожевою, фіалковою, нарешті, кольорово-мозаїчною, невідтворимою в словах взагалі. Колір сприйнятої людиною стіни залежить від цілої суми чинників — відстань, колір землі, колір неба, час дня, стан повітря тощо, тощо і, нарешті (і це найголовніше!), — властивості апарату сприймання того, хто дивиться. Але це все речі й чинники в тій чи тій мірі матеріальні, чи напівматеріальні, а от:
В кому кипить життя в грудях, в крові, тому й осінь видається весною, прекрасною, поетичною, запашною, сповненою глибокого змісту й чару... Тому й колір тієї "стіни" мертвої залежить ще від властивостей душі твоєї".
Хто це? Що це за такий провінційний "саморобний" філософ, що це за такий Сковорода? Ата вже хотіла кепкувати, — таж всі ці думки зовсім не нові й не оригінальні, досить-таки банальні, вона їх вже десь (і не раз) читала й чула, а може, навіть сама так думала й тому все це банальне, крім хіба першої тиради про любов. Але в той же час вона щось бачить у цьому значуще. А значуще те, що той, хто загубив цей зошит, записаних у нім думок ні в кого не позичав і не сплагіював, ці думки народилися в нім самім. Без сумніву. І вони, без сумніву,— це реакція на дійсність, на таку плескату й неоригінальну сучасну дійсність з її до розпачу й до нудьги смертельної плескатою філософією. Це реакція на равликову епоху.
Раптом її опромінює думка, що всі ці розумування і зовсім не банальні, а надзвичайно глибокі, трагедійні, з якимось недосяжно глибоким змістом. Ну, ось це:
"Світ об'єктивний недоступний людині, бо в її сприйманні він геть втрачає об'єктивність, а стає суб'єктивним, узалежненим від обставин, що псують і спотворюють якість очей, стан мізку, шлунок і кров".
Ну, хіба ж тут не захований відчай, трагічна віра в те, що справжній світ інший, аніж той, що нас оточує, який "псує нам якість очей, стан мізку, шлунок і кров"! Інший, аніж той, який нас навчили ось так, а не інакше сприймати! Ні, це здорово! Ну, хіба тут не захована віра в прекрасне, якого людина даремно шукає в своїм оточенні, але яке існує тут-таки десь!? Хіба це не протест проти видимої мерзості, в ім'я невидимої краси? Хіба це не чиясь трагедія?!
Вражена цією думкою, Ата під цим кутом переглядає знову все написане в убогім зошиті. І приходить до висновку, що це все зовсім не банальне, та що багато з цього роїлося вже й у її голові, може, не так сформульоване, але щось аналогічне з наставлення, і саме як реакція на жорстоку й тупу дійсність, як спроба її заперечення... Отакі от хитрі викрути! Отаке от ластів'яче "сліпе метання" в шуканні виходу з мертвящого тупика.
А в кінці пішли деякі твердження й зовсім карколомні. Несподівані. Оглушливі. І оглушливі для Ати саме тим, що вони були ніби відголоском її власних болючих думок, глибоко-глибоко затаєних, нікому не показуваних, але таких, що їх, мабуть, не обминула жодна жива душа й мусила на них відповідати, бодай сама перед собою.
"Я безбожник? Брехня! Я не безбожник!
Безбожників нема. І нема безбожжя! Брехня, ми не безбожники! Ми не підпора офіційного безбожжя спекулятивного. Але ми й не слуги слуг байки про діда бородатого!..
"Н а ш е "безбожжя" в його усій справжній глибині — це бунт справжніх віруючих проти рабської ідеї про Бога, що не витримала іспиту. Та рабська ідея впала тому, що була фальшем, перетворенням релігії в підмурівок для кривди й насильства. І тому вона впала. І впав той "бог" з малої літери. Але нова система насильства скоро підніме його з пилу — того традиційного офіційного "бога" з малої літери, покровителя влади й насильства. Але ми ні! Наша душа заперечує "бога" з малої літери, але не заперечує, ні, не заперечує Бога з великої літери. О, ні!"
Ого! Ата страшенно захвилювалася, а особливо від того, що стояло далі.
"Важна не тільки віра в Бога, це найлегше, але важна насамперед віра в людину, в можливості розкриття божеського в людині. І це головне, може. І це найтяжче. Тяжба починаєтся там, де фарисеї й слуги зла роблять з Бога пострах, щоб принизити людину й обернути її в червака, в раба, не в Божого навіть раба, а в свого власного..."
Це щось несамовите...
"Безбожжя — це повстання Бога в людині, сотвореній по образу й подобію Божому, проти поругання, проти намагання рідних слуг Тьми зробити з Нього жандарма, підпору влади земних душогубців".
Ата читає й не вірить своїм очам. Хвилюється від таких рішучих радикальних висловів, а не вірить очам, що ще когось ятрять ці думи, що ще хтось тліє над ними душею. Здавалося ж, що люди геть здерев'яніли й з усім примирилися й що ніщо вже їх не пече й не мучить. А тут ось маєш!
З того, що в такім малім зошиті так багато приділено місця думкам про Бога, видно, що її власника ця проблема Дуже турбує, що хтось одчайдушно й помацки знаходить шлях з трагічного душевного провалля.
В кінці всієї цієї своєрідної дискусії невідомого з невідомим (але напевно з кимсь живим і конкретним, з ким можна дискутувати, довіряючись і не ризикуючи головою), стояло, як заключне слово того, хто одержав перемогу й записав її:
"Атеїзму в вашому розумінні немає, бо в атеїстичному протесті нашому виявляється якраз ідея Бога, справжнього Бога, великого Бога-духа, боротьба за тріумф найголовнішого й найбільшого в ідеї про Бога, а саме — за розкріпачення "духу Бога живого", вдмухне-ного в людину".
Що це? Пусті слова? Словесна еквілібристика? Чи це крик душі? Це крик душі! Це без сумніву, крик душі! М'ятежні її шукання виходу з чорного провалля, спрага краси, світла і радости в цій епосі страху й порожнечі. І наче на підтвердження цього, в кінці стояло як девіз:
"Найвищою релігією єсть Любов!
Це релігія всіх релігій".
На цьому знайдена книжечка кінчалася.